Оксамит нездавнених літ
Шрифт:
– Ви казали, що неможливо було видрукувати на Волині рухівські матеріали. Друкарні боялися брати, і ви друкували десь у Прибалтиці. У яких містах ?
– Все це ми робили у Вільнюсі. Відразу після установчої конференції ми почали думати про свою газету. Перед установчим з'їздом Народного руху ми вже сформували редакційну групу у складі І.Лисака, В.Федосюка, М.Панасюка, Р.Стрілки та інших. Довго міркували, де його віддрукувати, перший макет зробили, який ще й досі зберігається у мене. Потім виявилося, що цей макет ми не можемо розмножити. Зробили інший, який завезли у Прибалтику...
– А хто возив?
– Іван Лисак, Олег Латинський, Віктор Федосюк. Коли вони поїхали у Вільнюс, відразу повідомили, що з України, і показали матеріали... Вільнюські колеги за ніч віддрукували 5-7 тисяч примірників. Перший раз добре перевезли, розповсюдили по Волині. Наступного разу привезли у Ківерці. А в Ківерцях уже чекали хлопці з КДБ... Бачимо,то
– Це унікальні документи часу...
– До того часу, поки не почала виходити “Народна трибуна”. Оце останній номер випустили і якраз затвердили Івана Корсака редактором першої легальної демократичної газети. Годі ми вже в “Народній трибуні” друкувались, не возились по світах. Тому що професіоналізм наших газет був не найкращий - це чисто інформаційні листівки, у яких можна знайти багато як граматичних, так і стилістичних помилок... Але це перше, перше, що ми могли розповсюджувати.
Згодом УРП почала видавати “Вільну думку", Ковель випускав свою газету також спочатку в Прибалтиці, Андрій Криштальський у Горохові видавав “Вітер надії", а Нововолннськ віддрукував у Прибалтиці лише один номер своєї газети. Після цього вони створили міську газету, як і в Луцьку. Нововолинський міський голова Олег Киричук був прогресивною людиною. Якось приходить до першого голови Народного руху Нововолинська Ігоря Семенюка і каже: “Коли ти скажеш мені прапора вивісити, бо у Луцьку вже завтра вивісять”.
– Пане Михаиле, хто брав найактивнішу участь па початку Народного руху, кого б ви назвали зі своїх колег, своїх побратимів, тих хто першими взяв цю ношу на себе.
– З самісінького початку це були, безумовно, Олександр Гудима, Іван Лисак,Євген Шимонович, Клавдія Корецька, яка йшла зі своїми поезіями на мітинги і нагадувала українцям, що вони українці, Зоя Навроцька, Катерина Шаварова. З часом частина активістів відійшла від роботи: багатьох ляк брав, як все це почало розкручуватися. У ці часи активно діяли Олег Байдуков та Богдан Самохваленко. Оце ті люди, які тоді були першими, ще до створення Руху. Довгий перелік імен заслужених людей, найбільш активних, а їх було сотні, а може, й тисячі. Не можна забути Олександра Юрченка -з самого початку після першого мітингу він увесь час був з нами в Русі. Непересічний вклад у розбудову НРУ зробили Геннадій Кожевніков, Володимир Осіюк з Ковеля - перший голова Народного руху Ковеля і Ковелыцини. Ігор Семенюк - перший голова Народного руху Нововолинська, потім Мелетій Семенюк і Андрій Криштальський з Горохова, народний депутат першого демократичного скликання Андрій Мостиськиіі. Пам'ятаю, молодий хлопець тільки-но після закінчення інституту приїжджає до Луцька і каже: “Я з Народного руху з Ковеля". Але потім “вирвався” і слава Богу. Я радий за всіх, хто зараз чогось досяг.
– Папе Михаиле, з тих часів спливає десятиліття, і різні думки доводиться чути. Є люди, які щиро раді добрим змінам. З іншого боку, є й таке розуміння: от, мовляв, ті демократи розвалили заводи... Як Ви це бачите, як Ви оцінюєте з висоти десятиліття пройдений шлях? Ваша думка про те, де ми є...
– Знаєте, багато можна говорити про ті процеси, які відбулися за десять років. Багато позитиву є майже в усіх напрямках державного та суспільного розвитку. Ми крок за кроком із мешканців, із жителів стаємо нацією. Уже багато народилося дітей, які не знають, що таке піонерська організація, вже багато є людей, які ніколи в минуле не повернуться, навіть якщо вони не люблять України, не захочуть бути десь там, у Росії. Рівень патріотизму, на мою думку, іде щораз глибше і глибше у народні маси, уже більшість людей, особливо молодшого покоління, сприймає себе як громадян України. Разом з тим вони по-різному це трактують, вони можуть бути громадянами України, а говорити російською мовою чи іншими мовами, але вони вже громадяни України. Повернення назад неможливе - це громадянська війна, це не Чечня, це в сто разів більше аніж Чечня. Бо якщо у Чечні 600 тисяч, то в Україні з 50-мільйонним населенням, навіть на Східній Україні, можна знайти кілька мільйонів бойовиків, які захищатимуть нашу державу, незважаючи на те, що вони від неї особливих щедрот ще не мають. Разом з тим у перші роки незалежності партноменклатура, особливо проросійська, прокомуністична, усе робила, щоб розвалити економіку. Якщо той завод міг працювати, то вона все робила, щоб він не працював: або йому перекривали збут, або йому перекривали фінанси,або просто збурювали людей, мовляв, давайте візьмемо все у рахунок зарплати і не будемо оновлювати виробництво. Різні методи... Усе було зроблено навмисно для того, щоб
заводи зупинилися. Дійсно, частина заводів, яка могла б працювати, стоїть. Усі ці роки призначалися керівники, які були зацікавлені в першу чергу хапнути щось за 3-4 місяці й утекти десь за кордон. Це була планомірна політика знищення України.Й досі відчувається нестача таких кадрів, які мислили б по-сучасному, які думали б, що вигідно ринку і за якою ціною це вигідно продати. Є приклади. От Олександр Свирида, як один із рухівців, ще студентом, на п’ятому курсі ходив до нас у Рух. І дійсно, з часом він став підприємцем і разом з колегами зробив український майонез, кетчуп, гірчицю - прекрасна упаковка, за доступною ціною. Розвернулися, піднялися - ну і прекрасно. І я вітаю всіх таких людей, які можуть самі собі заробити. Про таких не скажеш, що він десь там накрався, так ми зараз усіх звинуватимо, що всі накралися і потрібно, за грати, хто має машину чи високу хату, за ґрати. То дикість. Людина, яка в нелегких умовах знайшла свою нішу, зробила бізнес, свою справу відкрила і за рахунок цього стала багатшою, - це патріот номер один. А не ті плаксуни, які десь там ходили з прапором, а тепер кричать, що то недобре, знову потрібні колгосп, чи то на заводі колгосп. Сучасні умови конкуренції і підприємництва спонукають до роботи, до роботи постійної, щоденної, і ті люди, які попрацювали в бізнесі й чогось досягли, вони знають ціну всьому. Що це праця не шість, навіть не вісім годин, а часом і шістнадцять, і вісімнадцять, що не буває ні субота, ні неділі. А інший прийшов, покурив, потім випив і пішов, а тепер плати мені - за що? Кожна праця оцінюється, від найпримітивнішої до інтелектуальної. І якщо ми будемо мати ту основу, що ми дійсно від своїх знань, від своїх умінь, від наполегливості досягнемо якихось успіхів - це буде приклад для інших. Подивіться, він це зробив через те, що він багато знав, добре вчився і наполегливо працював. Це - основа.
– І останнє, щодо коренів, зокрема родинних.
У мене ж дядько в УПА воював, закінчив Львівський університет і пішов в УПА, загинув у 44-му. Ще в дитинстві тато казав: “Комуністи - то найбільші вороги України”. А щодня у школі чув, що найбільші святині Ленін і Росія. То потрібно було дитині переварити усе. У школі говорять одне шість годин, а тут - вдома два-три слова. Пригадую, як розповідали мої родичі про враження мого батька після появи синьо-жовтого прапора над мерією міста Жовкви. Батько приїхав у Жовкву на початку 1990 року, а тут прапор... Він стоїть і плаче. Кажуть, що останній автобус підходить, а він не може зрушити з місця. Кажуть: “Гриню, та то ж автобус уже йде...”, а він мов зачарований.
Коли я приїжджаю, бувало, додому, засинаю, батько з родиною ще говорять, благословляють мене на ту справу. Це десь звідти по роду, по і снах ішло...
УНІВЕРСИТЕТ. БІЛЯ ВИТОКІВ
Розмова з доктором філософії Петром Кралюком, одним із тих, які немало зробили для створення на Волині університету.
– Петре Михайловичу, наскільки я пригадую, було створено навіть групу «Волинський університет».
– Її створили одразу ж після проголошення Незалежності України. Нам передали приміщення колишнього обкому партії і приміщення Будинку політосвіти. Хто активно працював? Віктор Пенько, Володимир Поляков. Марійка Герасимюк, Віктор Давидюк і ваш покірний слуга. Це було, скажемо, п’ятеро найбільш активних людей на першому етапі. До нас підключалися також ті. які сподівалися, що вони опиняться на вершині влади в університеті. Я особисто не розраховував на якісь там посади. Що стосується моїх колег, то це їхня особиста справа.
Варто відзначити також активність професорів Я.Мольчака, А.Нісімчука, брав участь у цих процесах Б.Ярош, нинішній ректор І.Олексіюк. Іноді з’являлися на засідання оргкомітету такі оригінали, як професор І.Береговий.
Волиняни мають дякувати за дієву підтримку ідеї університету депутату Верховної Ради України дванадцятого скликання Олександру Гудимі, а також депутату того ж скликання Ярославу Дмитришину.
Якщо відверто,то ми працювали активно перші півроку. Тоді, знаєте, була певна хвиля ентузіазму. Підготовлено чимало документів, які стосувалися функціонування Волинського університету. Але, з іншого боку, ми розуміли, що потрібно якось виходити на київські структури. Бо хто ми були? Суто неформальне об’єднання.
– Тобто громадська організація, незареєстрована, клуб однодумців, який твердить, що Волині потрібен університет, що необхідно підвищити статус Волині.
– Тодішнє керівництво Луцького педінституту ігнорувало ці ініціативи. Воно формально не могло відмовитися від ідеї Волинського університету, заявляло: “так, університет Волині потрібен, але хай це буде педуніверситет". А ще була така ідея: мовляв, знайдіть нам хорошого ректора і тоді поговоримо про університет. Щоб він був доктором наук, професором, знаним ученим. Причому ця ідея дуже часто обігрувалася. Зараз, мовляв, немає такої людини, яка стала б ректором університету. Тож почекаймо, поки вона з’явиться.