Оксамит нездавнених літ

– Пане Віталію, що особливо запам’яталося з документів КДБ, що вражало?

– Наприклад, із захопленням протягом двох днів я ознайомлювався з щоденником начальника контррозвідки одного партизанського загону об’єднання Бринського, якраз район Любешівщини, Камінь-Каширщини. Цей чоловік об’єктивно писав. Ось таке-то село, події, а суть - між рядками.

У селі стільки-то бульбашів, стільки-то осель “бандитів-націоналістів” підтримує і... два чи три “наших" зв’язкових... Історикам радянської доби гроші даремно не платили. Виробили стереотипи, що у цих районах домінувала червона партизанка. Це абсолютна дурниця.

Йшлося там і про методи боротьби, як “підставляли" під німців, натравлювали одних на одних. Це дійсно партизанські краї, де тяжко було дійти простій людині до висновку: чия правда і хто винен? Крім української та совітської партизанок, там ще діяла польська. Цікаві описи, як Камінь-Каширський брали, разів три чи чотири... А репресій не було. Зацікавився чому? Виявилося, що на окупованих німцями територіях діяв закон, згідно з яким за одного вбитого німця розстрілювали 10 чи 20 цивільних. Там німців просто “лузали”. Я дізнався, що цей закон не був чинним на території Ратнівського, Камінь-Каширського та Любешівського районів. А чому? То вже пізніше покійний Юлій Головацький просвітив мене. У кабінеті в Гітлера була крем’яна сокира зі свастикою, цю сокиру ще до першої світової війни знайшли під час розкопок на Камінь-Каширщині. Гітлер вважав, що тут жили предки арійців.

Як художника, мене завжди цікавила образотворча продукція, на яку вряди-годи натрапляв у справах. Це були речі, конфісковані при арешті. То листівка, то газета, то карикатура на “вождєй”,така, які діти у школі малюють. Якось телефонує мені Ю.Хлопук: “Приходь, є цікаві матеріали". Я приходжу. В архіві знайшлася справа: вбито зв'язкову під час переходу через кордон, при ній кільканадцять малюнків, гравюр. Дивлюся - вправна рука непересічного майстра. Роботи не підписані. На роботах - будні повстанські, походи, відпочинок, є й портрети. На одному з них погляд спрямований на глядача, особливий погляд, такі очі бувають на автопортретах. Я висловив припущення, що це зображення самого художника. Ще тоді я нічого не знав про Ніла Хасевича - легенду нашого краю. Він не захотів тікати за кордон і, хоч був інвалідом, без ноги, зробив усе, щоб світ знав: Україна не скорена. Адже саме з Волині ще довго після війни потрапляли на Захід малюнки. За художником полювали, а він боровся, боровся зброєю, гострішою за скоростріли, боровся різцем, олівцем при світлі гасової лампи в темних бункерах УПА. У бункері на Цуманських хуторах він і прийняв мученицьку смерть. Тіло його знайшли в Клевані, біля приміщення НКВД. Де його могила - не відомо. Уже пізніше я мав змогу побачити фотокартки Н.Хасевича... То був його останній автопортрет - і це мене вразило.

Тоді в СБУ була, мабуть, усяка апаратура, але, видно, не хотіли “світитися”. Багато фотографів - мої друзі, отож вони мені й перефотографували ці роботи. Пізніше СБУ передала раритети Волинському краєзнавчому музею.

Запитуєте, що вражало? Прості справи. У них добре видно методику допитів. Починається, як правило, об 23.40 чи у пізніші години. Суто анкетні дані - ім’я, прізвище, рік народження і т. ін... Далі запитання: “На попередньому допиті ви сказали проте і те. Що ви ще можете додати з цього приводу?” І все... “Допрос окончен 4.30”. Підпис допитуваного. Наступної ночі чи там через ніч знову ті самі запитання... Аналогічних протоколів у справі з десяток. Весь цей протокол допиту заповнюється протягом 5-10 хв. Решту часу, 4-5 годин, видно, катували. Чекісти були переконані, що людину легше зламати в нічний час. Проте, я думаю, що вони цим людям і вдень спати не давали.

Багато понівечених людських доль у цих документах. Це цілий пласт нашої історії. Скажімо, повернувся солдат з війни. І медаль у нього за мужність, і орден. Тільки-но прийшов у рідне село, а вночі приходять з лісу хлопці й просять дати гасу та поїсти.

Він і дав 1 літру гасу та сала. За це присудили йому 10 років. Так діяла система.

Хвилююча історія патріотів-волиняків, які в 1948-1950 роках поверталися з-за кордону на рідні землі для боротьби з найбільш оскаженілими представниками влади та НКВД. У ті часи на селі повністю функціонувала радянська влада. Були і дільничні, і голови сільрад, і парторги. Мусили вони виконувати свої обов’язки. їх не чіпали, хоч не така велика проблема була їх усунути. Знищували ж тільки тих, хто особливо хотів прислужитися перед більшовиками, усіляких деспотів і дурисвітів. Ці боївки були дуже мобільними, по 3-5 чоловік, і проти них воювала ціла армія. (На Волині стояли дві дивізії НКВД, а це 24 тисячі солдат. На фронті дивізії могли бути й по 1000 чоловік, аби лишень прапор).

Десь близько десяти таких груп було. Усі вони полягли в нерівному бою.

Візьмемо справу Юрія Стельмащука (“Рудого”). Хворий, з високою температурою, він випадково (коні понесли просто на засідку) потрапив до рук НКВД. На допиті заявив: “Як провідник, говоритиму тільки з генералом"Тож допитвів сам Строкач. Не було за що й судити Юрія. Він не воював, безпосередньої участі в жодних акціях не брав. Провідників не судять - їх знищують, тож і командиру “Завихосту” Ю.Стельмащуку приписали 20 тисяч знищених поляків.

Напередодні суду попросив 26-річний командир “Рудий” попрощатися з рідною домівкою. Його привезли в Коршів. Став перед домівкою на коліна Юрій, поцілував рідну землю востаннє. Суд ухвалив страшний вирок - вищу міру покарання.

Героїчну смерть прийняла і його рідна сестра Ганна Стельмащук, яку 22 травня 1941 року разом з подругою Ніною Бахів і ще двома юнаками оточили в клуні на околиці Вишкова. Клуню підпалили. Запропонували здатися. Вийшла з клуні красуня Ганна, вигукнула: “Україна не здається!” і повернулася в палаючу клуню. Вічна пам’ять героям...

Уже в 1992 році з Польщі прийшов запит: оскільки тут на Волині загинуло від рук націоналістів 200 тисяч поляків, потрібно відшкодувати кошти родинам, облагородити могили. Поляки самі хочуть поставити хрести на місці 200 тисяч. Яка страшна цифра! В той часу Варшаві вийшла книжка М.Сівіцького “Справи конфліктів польсько-українських”, у ній ми знайшли на 20 сторінці цікавий документ “Лічба польського елементу на Волині”, у якому сказано: “У 1931 році було 350 тисяч, вивезено на схід НКВД 50 тисяч, кілька тисяч утекло за Буг, близько 1000 ув’язнили чи замордували німці. Вивезли на роботи за 16 місяців 25 тисяч, в 1943 році загинуло в польсько-українському конфлікті 15 тисяч, кільканадцять тисяч утекло за Буг. Близько 50 тисяч німці вивезли на роботи. Убито 180 тисяч, залишилося 170 тисяч.

– Це є серйозні міждержавні проблеми, з нерозумної голови можна забити між народами такого цвяха, що не дай Боже. А такі голови, такі горе-літератори, на жаль, були.

– Бачите, цвях цей забитий не нами. Знаєте, його можна вийняти, коли ми будемо щиру правду писати. Абсолютно щиру правду.

– Повернімося до первинних документів про розстрілу Луцькій в’язниці.

– У КДБ було всього 96 справ. Це справи тих, кого засуджено до розстрілу. Де решта документів про Луцьку в’язницю - ніхто не знає.

Німці, коли прийшли, дали доступ населенню до документів. Українці виносили ці доку менти, порядок робили, замітали оті всі радянські папери.

– Однак цих 96 справ давали підстави обґрунтовано стверджувати, що розстріли були.

– Візьміть будь-яку газету того часу - преса просто кричала про ці злочини. На 40-й день після розстрілу відбувся Хресний хід до тюрми і освячення могил. 80 священиків правило на чолі з Митрополитом Полікарпом.

Окупанти всіх мастей знищували волиняків на території Луцької тюрми. На жаль, ми в основному згадуємо тих, хто тут поліг від рук більшовика в 1941 році. А німецька окупація? Ніби пекельна машина, регулярно, 2 рази на тиждень, проводили розстріли тут і німці. Про це свідчать документи, спогади очевидців. Про цих людей також не гріх згадати. Це наш рід.

***

Які проблеми намагався вирішити “Меморіал”, що хвилювало, які завдання вважалися першочерговими - це видно вже з виступу Віталія Мельника на установчій конференції крайової організації Народного руху України.