Оксамит нездавнених літ

На мітинг приїжджали і львів’яни.

Після мітингу пригоди не закінчилися... Я зустрів львів’ян у центрі міста, і ми таки підняли синьо-жовтий прапор. Пройшли вулицями, починаючи від універмагу і закінчуючи витверезником, звідки вискочила міліція... Нас забрали, древко зламали, щоправда, прапор залишили. Була сутичка і біля Будинку політосвіти (зараз це один із корпусів університету), уже з конкретними погрозами.

– Що означає конкретні?

– Не церемонячись, сказали, що зараз нас заарештують, завезуть у КДБ чи в міліцію, а у них тоді і в міліції був уповноважений Комітету держбезпеки, і сплетуть таким чином “постоли”. “Ви несете бандерівські прапори, вас зараз поб’ють”, - лунало. Ми дискутували, багато людей до мови прилучилося... Потім цей прапор ми підняли на залізничному вокзалі - там було чимало люду, з яким уже годі було воювати. Отак ми й провели львів’ян. Хоч кажуть, що на першому мітингу не було прапора, не вірте: був прапор, тільки трошки пізніше.

– Кілька слів про участь у несанкціонованих мітингах, інших акціях демократичної громади. Який мітинг особливо запам’ятався - перший, другий?

– Мені запам’ятався третій, коли хлопців, які на той час були дружинниками, взяли у свідки - нас судили. І коли почався суд, то вони сплутали мене з Гудимою, а Гудиму - зі мною. На тому суді ми неодноразово мінялися місцями, а свідки “по-партійному” відчайдушно забрехалися - там увесь зал сміявся. Закінчилося все тим, що народ обурився і рвонувся до судді, який тим часом зачинився у кабінеті й викликав наряд міліції. Після того всі пішли до обкому партії, бо зрозуміли, що дзвінок звідти. Врешті хлопці-дружинники зізналися, що їх змусили написати оті заяви в суд, що вони ніколи ні мене, ні Гудими не бачили в очі. Офіційні заяви навіть написали. І все одно суддя “завалив” вирок - штраф і адмінвідповідальність. Тобто свідки зізналися, що це сфальсифіковані заяви, але суддя призначає покарання.

– Кожну людину життя якось включало у вир боротьби, ніхто не відсиджувався, хто себе поважав. А чому Геннадій Геннадійович, Олександр Васильович Гудима і Олексій Павлович Шумик показували паспорти, коли приїхали до мене на квартиру. Була потреба?

– Я вам скажу чому. Коли ми формували Рух на Волині, то різне творилося. Наприклад, Михайло Тиский мені давав адреси у Ковелі, щоб я поїхав і зорганізував рух. Я приїжджаю в Ковель, зустрічаюся з людьми, йду по квартирах, а люди бояться. Приходжу, показую паспорт, що це я, що я від Тиского. Ви його знаєте? “Ні, ми нічого не знаємо і нікого не хочемо знати”,- лунало мені у відповідь. Я по Ковелю поблукав, поблукав, потім знайшов свого студентського товариша. Кажу, слухай, які у вас тут події були останнім часом? Розповідає, що “Ковельсільмаш” страйкував. Ми змушені були приїжджати й потроху піднімати людей.

– Із виїздів у райони який особливо пам’ятний?

– Дуже важкий Ковель був, Маневичі... Там практично місцеве населення не виходило, там - старі ветерани, партактив, часто підігрітий спиртним.

У Ковелі я був у самісінькій сум’ятиці... Іншим поталанило, тому що вони билися вкупі, а я бився сам. Розумієте, коли зупинили поїзд за двісті метрів від станції, то одразу хтось повів наших людей (я так думаю, що це було заплановано) поза складами, за якими стояло десь двісті чи триста чоловік, “готових” уже після спиртного. До мене підбігла знайома людина і каже: “Геннадію, тут вони вас чекають”. Чую тріск, рукопашна пішла. А в сумці, яка була на довгому такому ремені, я тримав мегафон. Мене оточують одразу чоловік дев'ять, а я сам, ну й починається рукопашна. Я розкручую ту сумку, адже мегафон був не тільки рупором, а й зброєю демократа, і відбиваю їх. Відганяв від себе доти, поки декілька з наших не прорвалися і не пішли. А там був весь комсомольський актив, партійний актив, міліція переодягнена, навіть найняли глухонімих та напоїли їх. Але потім вони переплутали, хто є хто, і лупили своїх, а коли партійці кричали на них, поливали нецензурною лайкою: наволоч, ми ж вас найняли... А вони луплять наліво і направо - тільки щелепи чавкають. Спочатку побили нас на вокзалі - ми прорвалися, навіть люди з Одеси приїхали на мітинг і приєдналися до нас... Ми пробилися в центр з боєм. Я впіймав полковника транспортної міліції й кажу: йди сюди (там уже я говорив на “ти”), мовляв, дивися, що коїться на вокзалі. Була рукопашна страшна... Мегафон мій за кілька хвилин перетворився на пляцок. У Мелетія Семенюка повибивали все з рук. Нас тиснули дуже сильно, нас брали в кільце, але в останній момент я знайшов своїх товаришів по Ковелю і хлопці вискочили нам на допомогу. Я бачив, як літав Євген Михайлович Шимонович, як метелик літав - так його кидали. Але нічого, вистояли. Врешті працівники міліції, які були переодягнені, нас відтіснили до автостанції, підігнали автобус спеціально для лучан. Є.Поліщук, тодішній керівник Ковеля, запропонував нам усім сісти. Сіли в автобус і у вікна кидали листівки... Міліція всі ті листівки збирала, люди бігали за ними.

– Коли мав бути мітинг, аналогічне діялося в Камені-Каширському. Знаю напевне, що було сформовано бойовий загін райкому партії. Хлопців добре “накачали”, і вони чекали, коли рухівці з Луцька приїдуть. А демократичний “десант ” висадився іншого дня.

– Ми потім це все врахували. Наприклад, їдемо в Іваничі, а пишемо, що в Рожище та Горохів. Бо комуністи організували мобільні загороджувальні загони, стягували їх відразу з декількох районів. Хоч у Ковелі перший раз нелегко велося, уже через місяць ми знову туди приїхали. На стадіоні відбувся мітинг з підняттям синьо-жовтих прапорів. Тоді прийшло двадцять тисяч людей. Це була потуга. Тоді влада відчула, що люди хочуть змін. А в Маневичах, пригадую, Олександру Юрченку міцно дісталося: і сорочку порвали, і побили його. Там теж була жахлива ситуація. Пам’ятаю пані Клімішину з Рожищ, яка кричала, що діє тільки рожищенська конституція, навіть радянської України порвала тоді конституцію. Ми об’їздили всі райони, всі, хіба залишився тільки Шацьк, та й то туди їздив Олександр Гудима. Там гарно молодь з лісового технікуму спрацювала, багато вступило до української Гельсінської спілки, і викладачі також. Практично мив усіх районах мітинги провели.

– Окремою сторінкою є Ваша діяльність як депутата обласної і міської рад. Цілком зрозуміло, що на Волині найбільший інтелектуальний та економічний потенціал у Луцьку. У віддалених районах труднощі та проблеми, звичайно, менші-від опору старої влади до загрози для життя.

– Ну чого ж, адже й у вашу машину свого часу стріляли.

– Саме луцька міська рада першою підняла національний прапор. Що лишилося в пам’яті?

– У пам’яті лишилося тільки одне: якби не ми, я маю на увазі депутатів демократичного табору, прапор ще довго не висів би. Рішення приймалося дуже важко, люди штурмували засідання сесії... Перший раз проголосували проти. Ви пам'ятаєте, яке було перше рішення? Комуністи вельми старались: давайте тільки на замку Любарта повісимо. Повісили на замку. До речі, у Львові на Високому замку висить гарний прапор, одразу відчуваєш, що заїжджаєш в українське місто. А в нас є рішення луцької міської ради, його, до речі, не скасовано, але з чийогось бажання воно не виконується. А гарний великий український прапор виглядав би не менш велично, аніж на Високому замку у Львові. Отже, перший прапор повісили там. А коли вже Суми прийняли рішення про підняття, оттоді вже й у нас терпець увірвався: то Суми, схід, люди добрі, робіть щось, Антоне Федоровичу Кривицький! Перша сесія в першому складі відмовилась... Алев перерві я вийшов до людей і сказав, що зараз вийде мер, поговоріть з ним, будь ласка, і вийде І.П.Ліповський, депутат обласної ради, перший секретар міському - від них залежить, піднімуть вони прапор, приймуть рішення чи ні. Це зараз воно здається, мовляв, ну що там прапор підняти... А тоді то було все: це факт, це застовбити, що тут радянській владі вже практично кінець, що вже починається українська влада, хоч тоді ще, власне кажучи, був Радянський Союз. А людей, треба сказати, багато було при вході, а серед них і чоловіки, які пройшли УПА. Серйозна була розмова, конкретна.

Будинок культури, де відбувалась сесія, повністю оточили маніфестанти... Врешті-решт рішення прийняли. І вже депутати на чолі з Богданом Самохваленком винесли Антона Федоровича з залу на руках як національного героя і почали його підкидати перед народом. Але, повірте мені, як тільки це відбулося, ми перші прийшли до

А.Ф.Кривицького і сказали: давайте ми зробимо прапор. Я, Віктор Федосюк, Іван Лисак і ще декілька хлопців, десь четверо чи п’ятеро, ми приходимо в міськвиконком, а там нікого нема. Самі взяли дриль, самі дістали зварювальний апарат, самі витягли наверх, пробили в дахові дірку, приварили цей флагшток. Розумієте, це все зробили ми, самі депутати, жодні служби не доклали жодних зусиль. В.Федосюк усе це робив - він зварювальними роботами займався. Ось такі моменти. І наступного дня ми піднімали прапор, тому що люди тоді зійшлися.

– Аналогічні складності в обласній раді. Я пам’ятаю такий факт. Досить реакційну роль займав депутат обласної ради генерал Юдін. П.Вінцукевич написав фейлетон, уякому російською мовою йшлося, цитую дослівно: “... якщо вам не подобається ця Україна, забирайтеся з неї геть ”.

– Він забрався врешті-решт. Але дивізію розграбував капітально.

– Дуже важко було “придертися ” до цієї публікації в “Народній трибуні” та звинуватити видання у націоналізмі, бо писав за національністю білорус, написав російською мовою за український народ. Я добре пам’ятаю, як генерал Юдін, аж зеленіючи, тупав ногами, стоячи за трибуною обласної ради: “Гаспадин Карсак!”. Я думаю, що не один і не два такі конфлікти доводилося мати в обласній раді з генералом Юдіним і подібними до нього громадянами, які входили в депутатський корпус.

– По-перше, Ви знаете: якщо міська рада хоч і важко, але прийняла рішення, то обласна рада так і не змогла цього зробити. Демократів в області хіба п’ята частина, чи яка. Власне кажучи, ми були в блокаді. Мова така: прийме Київ - приймемо і ми. Доходило до того, що приймали звернення, щоб Верховна Рада ухвалила відповідне рішення. І дійсно з Юдіним і подібними траплялися жорсткі сутички. Були гострі моменти в особистих розмовах, погрози в наш бік, хоча й з наших вуст теж інколи вони лунали, ми теж бралися за грудки... Від рукопашних боїв Бог милував, але деякі моменти були. Особливо після путчу.