Оксамит нездавнених літ
Шрифт:
Виявляється, була неділя... Гончаров їхав майже з усією сім’єю: він, дружина, син і два внуки. Раптом машина (у нього “Запорожець”, хоч і був головою колгоспу) з’їжджає у кювет, перевертається... Вибух.... Троє згоріли живцем: він, дружина, син. Ще машина догорала, як тією ж сільською дорогою проїхав Семенцов. Проїхав мимо машини, що догорала, і не зупинився. Ну чому такий збіг? Сільська дорога... І я телефоную Полякову в “Сельськую жизнь”. Ми робимо другий матеріал, після якого в редакцію прийшло зо два мішки листів - зі всього Союзу були.
Після довгих перипетій Семенцову дають інвалідність, другу групу. Але багато обурливих листів надійшло, тож йому третю групу дали і за станом здоров’я відправили на пенсію.
Пам’ятник для Гончарова я теж допомагав робити.
“Сельская жизнь” присудила мені своєрідну нагороду. Майже весь творчий колектив підписався під почесною грамотою “За гражданское мужество и журналистскую принципиальность награждается журналист...”
Після того у мене з’явився матеріал “Кто в теремочке живёт?” про будинок для начальства у кутрівському лісі, на території зразково-показового колгоспу, який очолювала висуванець Семенцова. Колгоспу створювалися тепличні умови.
І почалося... Ще гірше, ніж після публікації про Семенцова все заворушилося... Скликають відкриті партійно-господарські збори в колгоспі. Мені секретар парткому телефонує, аби я приїхав і пояснив, як це я дійшов до такого...
– Не поїду, - відповідаю.
Тоді вони провели свої збори, райкому партії, обкому: мовляв, злісний наклеп на передову людину. Мене викликають у Київ, на парткомісію ЦК, на збори редакції, на редколегію. І пояснювальні, пояснювальні. Комісія ЦК проводить власне розслідування. У пошуках додаткових контраргументів я перелопатив силу-силенну матеріалів. У партактиві знайшов дуже цікаві матеріали з засідання бюро обкому про розгляд персональної справи авторитетної людини, зібрав, наприклад, скільки і чого для району йде, скільки фінансується в грошах, у будівельних матеріалах, у техніці, гербіцидах, насінні, добривах. Бачу, що вимальовується зовсім інша картина: майже третина фондів району потрапляє в Берестечко. Добре. Потім їду на місце, до того будинку. Якраз зійшов сніг. Ой, леле... А там, біля цього будинку - тарілки, склянки, виделки, келихи биті, пляшки, мангал стоїть. У присутності свідків, дільничного складаємо протокол, я фотографую все. Витягуємо з вуликів порожні пляшки - трутні, певне, наносили... У шеренгу вишикував усе це, сфотографував.
Приїжджає комісія з Києва, яку очолюють Борис Шинкарук, завсектору ЦК і представник редакції “Правди України"
– Які у вас аргументи?
Я показую документи. Дивиться, дивиться.
– Так, так, так. Ось що я скажу: це ініціативний голова колгоспу. Нехай всі так працюють. Ми їм не забороняємо.
Знову показую йому акти, фотографії, він читає, придивляється.
– Угу, угу. У вас немає фактів. Хто там пив? Коли пив? З ким пив? За що пив? Оце докази. А те, що на фото, ви могли підкинути.
І мене тоді на парткомісію ЦК, заступник голови якої не церемонився:
– Демократ нашёлся. И нас, и вас сметёт волна. Куда вы лезете? Что вы представляете собой?
Далі на редколегії розбирають. Тоді побачив, хто є хто. Ну, я знав усіх хлопців, чарку, бувало, пили. А тут зовсім інші, зовсім інші люди!
Я опиняюся на межі вимітання з роботи, з партії, тому що я - наклепник. Викликають мене на відкриті збори. Головує той самий Шинкарук. Резолюцію теж він зачитує, у стилі 1937 року: “За шельмование партийных и хозяйственных кадров, за использование служебного положения, групповщину поставить вопрос о пребывании его работником газеты и членом партии". Цих публікацій мені не могли пробачити, як, зрештою, і матеріалів про тіньовий обкомівський готель над Стиром, обкомівський будинок.
Я їду з Києва додому, звичайно, у дуже “хорошому" настрої. А тут насуваються вибори. Мені запропонували висунути свою кандидатуру, і я погодився.
Але як “партайгеносе” сполошилися! Зі мною мали змагатися такі зубри, як Володимир Блаженчук - другий секретар обкому партії, Катерина Ващук - голова зразково-показового колгоспу. Результати мого висунення визнають недійсними. Отже, я “пролітаю”. А чому не дійсні? Треба проводити, мовляв, збори у кожному відділку, у кожній виборчій одиниці, і протоколи зборів мати скрізь.
На повторну конференцію, на якій мене знов висувають, приїжджає інспектор ІДК, Гончар такий. Я виступаю там з програмою. Якщо зараз проаналізувати, то примітивна була. Ніхто мене не готував. Проти мене “опрацьовували” людей. Телеграми “обурені” в ЦК пішли. Я, відверто кажучи, недуже хвилювався. Оберуть мене, то оберуть, що мені втрачати. Якщо порівняти зараз з виборами... Я годі сам їздив, сам заробляв на бензин, на всі витрати і т.ін. А проти мене афіші розповсюдили, що, мовляв, я у війну кидав людей у колодязі, що я за католицьку церкву, що працюю в російській газеті... Це було легко спростувати. Я з 1936 року народження, як це я міг кидати людей у колодязі? Партійні радянські органи влаштовують спектакль: група студентів радгоспу-технікуму шле телеграму протесту в Москву, викладач оголошує голодовку на знак протесту проти моєї кандидатури. Дві довірені особи відмовилися представляти мої інтереси. Спочатку погодилися, проте наступного дня зателефонували, що не можуть через стан здоров’я... У мене так і не було довіреної особи в Іваничівському районі. Та коли мій опонент Матвійчук не потрапив у другий тур, то він заповнив цю прогалину. Тільки-но я оформив усе офіційно, як негайно його посилають у відрядження... в Улан-Уде.– Близько, близько...
– До батьків довіреної особи в Локачинському районі В.Мартинюка навідались невідомі й спитали, чи хочуть вони свого сина побачити під мостом... Людей “обробляли”,залякували.
Ось у таких умовах відбувалося голосування. Опівночі телефонує мені голова комісії.
– Вітаю, ви обрані народним депутатом.
– Що ж, дякую.
– Андрію Івановичу, величезну роботу у Верховній Раді здійснили демократично налаштовані депутати.
– Так. Мене обрали членом Конституційної комісії. Ще тоді, на першому скликанні ми хотіли прийняти Конституцію. І ми прийняли б її, якби не завадили Л.Кравчук та І.С.Плющ. Вони, по-перше, загальмували цей процес нібито з благими намірами. Як пояснював Л.Кравчук, якщо це скликання прийме Конституцію, то Конституція буде половинчатого характеру, тому що обраний склад Верховної Ради за часів Союзу. І тоді почалося тертя між ним і І.С.Плющем. Лунала дуже огульна критика Верховної Ради, дуже огульна. І засоби масової інформації роздмухували це до надзвичайних масштабів. Ми вирішили тоді, що ліпше на рік раніше підемо, думали, що прийде ліпший за нас склад Верховної Ради. Ми проголосували, і це був прецеденту парламентаризмі, навіть не тільки у європейському. Ми добровільно склали повноваження.
– Які моменти найяскравіше запам’ятались?
Пам’ятаю перший свій виступ, такий коротенький. Ми зібралися 15 травня - це був початок роботи Верховної Ради, мене тоді обрали в секретаріат. Потім днів через п’ять шість відбулося перше засідання, на якому обговорювався порядок денний. Я тоді запропонував включити питання про визнання вихідними днів Різдва, Великодня і Трійці.
За це довга боротьба йшла. У мене є ксерокопія з підписами, які я тоді збирав, тому що кілька разів відфутболювали з різних причин, щоб питання не ставилось. А в регламенті було: якщо зібрати одну третину підписів депутатів, тоді автоматично ставиться питання у порядок денний. Ну я і ризикнув. Підходив до кожного депутата, хоч, можливо, і не до всіх, але до більшості. Вони читали.
– Да пошел ты со своими святами. Работать надо.
Відхиляли, а деякі підписували. Так я назбирав близько 150 підписів. Тоді передаю їх І.С.Плющу і Л.М.Кравчуку. Ну, тик-мик, тик-мик, і все-таки поставили. Це було ще в 1990 році, у грудні. З першого разу не пройшло, провалили цей проект.
Наступного дня, думаю, не поставлять, треба якісь надзвичайні зусилля. Зібрали тоді 160 голосів. І сниться мені цікавий сон... Ніби я серед моря... Вода така чиста-чиста... А я стою на плоту босоніж і тримаю велику рибину. Вона мене тягне, я пливу... Одне слово, все нормально закінчується. Думаю, що таке? Знаю, що чиста, прозора вода-це добре...