Оксамит нездавнених літ

А якраз почалася Горбачовська ера, повіяло відлигою. Була така тоді постанова ЦК КПРС “Про допомогу редакцій партійним органам у перебудові”- так, здається, називалася, Є. Лігачов її автором був. Отож, телефонує мені одного разу редактор, покійний А.Зоненко: “Вот есть одно такое постановление направить принципиальных журналистов, пишущих остро, в партийные организации, низовые, для помощи в перестройке. Мы на летучке решили Вас выдвинуть". Добре, кажу, дякую. Я назвав Горохівський район. Наступного дня телефонують, щоб завтра в ЦК прибути. Прибуло нас десь журналістів ЗО з різних газет. Тоді Івашко керував. Він нам інструктаж проводив.

– Треба виявляти викривлення партійної лінії, наводити порядок.

Нас прирівняли до статусу інспекторів ІДК. Дали відрядження на три місяці. Так я опинився в Горохівському районі. А там до того керував Семенцов - Герой соцпраці, кандидат наук, новатор. Були в моді комплекси, спеціалізація, ще там хлорелу оцю вирощували - жабуриння.

Семенцов на той час вже був секретарем обкому.

Думаю, я провів тоді класичне журналістське розслідування. Прийшов до мене директор радгоспу-технікуму Микола Чечель, покійний уже, Царство йому Небесне. Розповів він і про себе, і про походеньки цього Семенцова, і про долю Гончарова, голови колгоспу імені Калініна. Федір Лаврентійович Гончаров був чесний голова, комплекс на шістнадцять тисяч голів худоби побудував. Мали дві кандидатури на присвоєння звання Героя: Гончаров і Семенцов. Дали Семенцову. Потім він став першим секретарем райкому. Мені розповіли багато фактів про хабарництво, про здирство, про те, як Семенцов знущається з кадрів, витирає об них ноги, про побори, махінації та інше. А з чого почалося? Гончарову телефонує клерк один: Іван Михайлович Семенцов сказав, щоб завтра ви привели бика нам туди і туди. А гострий на язик Гончаров відповідає: хай, мовляв, Іван Михайлович візьме мотузку, прийде і веде того бика. Ну, це першому секретарю таке виказати...

Викликали в райком Гончарова. А був тоді пленум чи якась нарада, і секретар заслуженій людині й орденоносцю каже:

– Ты, мужик, вчерашний день, работать не можешь, ты уже мертв.

А далі механізм відомий: комісію за комісією посилають. Скликають збори, щоб Гончарова зняти. Колгоспники - ні. Одні збори, другі збори. А Гончарову за місяць -60 років, пенсія мала бути. На третій раз зламали його,заяву написав, людей попросив, щоб проголосували...

Федір Лаврентійович багато розповідав, як “інтернаціональна дружба" зводилася до масових гульок. Щороку в район приїжджало багато делегацій. Одного разу 125 чоловік з Грузії завітали. І тиждень вони пили там, і повинен був кожен голова колгоспу годувати, забезпечувати м’ясом. Кілька голів зняли за те, що списали ці гроші на упряж, сіль, добрива.

Федір Лаврентійович Гончаров на той час був у Володимир­ Волинському районі. Очолив один з колгоспів, вважав, що втік від свого кривдника. Але коли обрали Семенцова секретарем обкому, він і там його доконав. І став Ф.Гончаров завідувачем току.

Я поїхав до нього, бо вважав, що треба зустрітись з цією людиною. На той момент він був героєм свого часу - комуніст, фронтовик, інвалід

у нього одна рука перебита. Його дружина Софія працювала телятницею, єдина на всю область дружина голови колгоспу на такій посаді, теж нагороджена.

Ось я бесідую з ним дві години. Пройшов багато, бачив всього. Він буквально плакав, оповідаючи, як з нього знущалися. Те, що побори були, - то зрозуміло. Семенцов примушував голів колгоспів “вносити внески”, водити бички і свині “наліво”. Там був підпільний цех. Ніхто, до речі, про нього не писав. Підпільний ковбасний цех у Горохові, який виробляв шинку, домашні ковбаси, філейку, що транзитом відправлялися на Київ і Москву. Може, ви пам’ятаєте справу такого Олексюка, завоблпобуту, про чемодани і дипломати? Частина цих чемоданів і дипломатів призначалася для того, щоб складати туди хабарі у вигляді вугрів, грибів різних, шинок, ковбас, журавлини. Одне слово, волинські дари делікатесні.

Пізніше я розмовляв з цим ковбасником, і він розповів мені весь механізм. Мовляв, приїжджає машина-фургон, заносять чемодани, на кожному чемодані бірка - вони вже укомплектовані всім необхідним: вуграми, грибами, медом та іншим.

– Мені треба було шинку покласти і домашню ковбасу, яку заливали смальцем у банки. Ми комплектуємо, гонець забрав і їхав, - згадував мій співрозмовник.

Потім на продовження цієї шинкової епопеї один чоловік - уже минуло кілька років - розповідав, як возив у Москву ті чемодани. Каже: приїхали ми в Москву, десь чоловік з десять - і кожен по два чемодани везе. Зійшли ми з вагона, чекаємо, за нами повинні приїхати. Машин нема. Нас, бачимо, такі хлопці молоді оточують.

– Хлопці, ви звідки? Що це ви везете таке?

– Та нічого, ми приїхали, чекаємо.

– Ага, добре. То пройдімо.

Аж тут приїжджають дві чи три “Волги” з цековськими номерами. Ті хлопці враз “розтанули”. Ми повкидали туди чемодани - і з кінцями.

Люди мені також сказали, що колгоспу, за який Семенцову дали “героя”, взагалі не було. Думаю, не може такого бути. Я в архів, по довідку, коли той колгосп утворився. Мені дають, завірено все. Отож, об'єднаний колгосп утворився на три роки пізніше, ніж зазначено в поданні на Героя соцпраці. Просто показники одного колгоспу і другого доплюсували й подали це як досягнення одного. Це вже був неабиякий аргумент. Послав запит в Московський державно-партійний архівний інститут “Октябрской революции”, звідти мені копію характеристики на Семенцова вислали. Я зустрічався з багатьма людьми, які їздили в Грузію з ним, які не на одному застіллі разом були.

– Проведено колосальну журналістську роботу...

– Так, колосальну. Справа ускладнилась тим, що свідки були, але вони боялися. Наприклад, коли я в Горохів приїхав, якийсь чоловік підходить до мене після публікації матеріалу й каже:

– Ви написали правду про цей будиночок біля Берестечка, у кутрівському лісі. Я сам там був, і був тоді, коли Ніконов, секретар ЦК КПРС, приїжджав. Ніхто не знав про це, і в області не знали”.

– Прекрасно, - вигукую, - то ви дасте свої свідчення?

– Та ви шо! Я хочу жити ще, у мене діти є.

З’явилися перші три подачі критичних матеріалів у “Правді України”. Є в мене копії. Вони викликали, звичайно,резонанс. І Семенцов усюди телефонував, аби дізнатися, хто мені дав такі повноваження. Він почував себе всесильним, а тут щось міцніше...

Потім мене запросили на бюро обкому, на якому мали слухатися ці подачі та обговорюватись. Я в коридорі чекав. Та чомусь не запрошують і не запрошують... Закінчується бюро... Усі виходять. Не заслухали взагалі. Семенцов каже: “Пойдем ко мне”. Я на те: “Чого то я піду до вас. Я не ваш підлеглий, що ви наказуєте”

– Ну, я прошу тебя, зайди. Ты мне ответь, пожалуйста, кто тебе сказал написать? Я ничего не хочу, только скажи, кто тебе сказал написать?

– Ніхто.

– Да ты, пи-пи-пи! Кто тебе сказал? Да ну тебя!

Якби я назвав будь-кого, його у порошок стерли б.

Але немає реакції і тут, на рівні області, й у ЦК. Тоді на Москву вийшли. Ми написали лист М.Горбачову... Знайшли канал, аби той лист потрапив до його папки. Бо ми й раніше писали, але листи не доходили. Тільки тоді в газеті “Сельская жизнь” у три подачі опублікували “Столкновение”. I про семенцовські походеньки, і про його стиль роботи, і як отримав героя, і про Гончарова. Грянула буря. Таких матеріалів не було. Фальшивий герой, секретар обкому, кандидат наук, член бюро обкому, на вершині слави, фаворит - він там прямісінько в ЦК ішов. І фактично він керівником Волині був, не Л.Павленко, перший секретар обкому, а він керував.

Після цього матеріалу приїжджає комісія ЦК КПРС, ЦК партійного контролю, аналогічні комісії ЦККПУ. Працювали вони десь зо два тижні. Якби я не мав достовірних документів, мені сплели б постоли.

Та знову жодних висновків... Семенцов ліг у лікарню, потім вийшов. Він ще секретар. Я сиджу вдома. Аж ось телефонують:

– Ви знаєте, що Гончарова нема?

– Як нема? Адже він у мене був позавчора.

– Нема, загинув.

– Як?

Я їду в Горохів, їду на це місце.