Оксамит нездавнених літ
Шрифт:
Поступ України бачу як повільне, повільне просування чумацького воза європейськими автобанами.
Та годі все про серйозне та про серйозне. Ви запитували про якийсь кумедний епізод. Отож на закінчення - про кумедне, як ми дезорганізувати політичний мітинг на стадіоні в Луцьку. На взірець київського тоді було дано вказівку проводити в областях мітинги, де “поддать безжалосной критике за сепаратизм и национализм”. Ми приблизно знали, що то буде. І ми розіграли всі “паси”. Вирішили: ми будемо з Михайлом Тиским на стадіоні, щоб там розпочати, а справжній мітинг відбудеться на Замковій площі. Чого не разом? Чотири години нас тодішня влада “вламувала”. Ми відмовилися, і віддати належне потрібно А.Кривицькому, він не розірвав того контракту і дав дозвіл на два мітинги. Отож звезли на стадіон усіх тих людей, “заготовлених” обкомом партії. Напередодні тої події за підписом П.Петров іде коротенька
Ми робимо два ходи з М.Тиским. Я читаю своє, а М.Тиский зачитує окремі пункти з програми Народного руху. І от моє було таке: “Кожне місто має свою Ніну Андреєву, Луцьк нарешті має теж. Луцька Ніна Андреєва називається П.Петров. Переді мною газета “Радянська Волинь” за 22 вересня. У ній якраз у переддень мітингу опублікували листа під заголовком “Хто розхитує човен?” - своєрідна прелюдія цього мітингу. Дозвольте зачитати з нього декілька рядків. А там, позаду, сидить “глушилка” - ветерани. “Не надо всё читать, не надо всё читать”. А я собі мікрофона ближче, а я маю все написано. Отже, лідерів Руху і весь Рух звинувачують у тому, що ми не збираємо врожаю, не прочищаємо очисні споруди, русла Стиру і Сапалаївки, не зловили ще досі жодного браконьєра. Допускаючи певну слушність першої пропозиції-збирання врожаю, лідери НРУ звертаються до лідерів партії, комсомолу, профспілок та інших громадських організацій із закликом приєднатися до нас. Наслідуймо хороший приклад братньої Естонії. НРУ не мав змоги звернутися до жителів області через радіо і пресу з причин, які усім нам відомі. Користуючись нагодою та можливістю, закликаємо наступної неділі, 1 жовтня, о 8 годині,усіх, хто має почуття громадського обов’язку, зібратися біля стадіону в робочому одязі й тими самими автобусами, що так організовано були подані сьогодні для вас при нинішній нестачі пального, вже усіх разом - НРУ, партапарат, керівники радянських органів, представники організацій та підприємств, що присутні сьогодні, поїхати і допомогти нашим селам збирати урожай. Усіх народних депутатів просимо приєднатися до нас також. Звернення НРУ пропоную внести в резолюцію мітингу. Знову буде спалено бензин, але цього разу недаремно. Дякую за увагу”.
Така несподівана пропозиція звела нанівець весь партійний сценарій. Я зачитав блаженного змісту пропозицію про збирання картоплі, а опісля виходять полковники, доярка, свинарка, директор школи, вчителька. І всі кладуть, що Рух розвалює все, тобто кладуть зовсім не туди... Тут нема по чому бити, а вони по фальшивих мішенях смалять: націоналізм, бандерівців тут таке благочестя. Я те знав, що так буде. І воно виглядало все маразматичним - люди регочуть, весь стадіон за боки береться. Тоді виступає М.Тиский. Зачитав те, що треба, а тоді каже: “Тут відбувається партійний мітинг, справжній - на Замковій площі, я запрошую всіх туди”. І весь стадіон рушив на Замкову площу (хто не боявся пропустити свого автобуса).
То було гарно, то був один із найблискучіших моментів, я тоді так хвилювався, бо знав, що ми робимо: ми дезорганізували величезний партійний захід. То було зроблено елегантно.
ВИСТУП Є.М.ШИМОНОВИЧА на мітингу 1 травня, 1991 р.
102-й раз в історії, як весняна трава через пошкоджений асфальт, пробивається Свято травня через кордони і заборони приречених політичних систем - царизму, пілсудської Польщі чи Кремлівського комунізму.
73 роки нас заохочували, заставляли, вимушували-замість взаємної солідарності висловлювати свою безмежну вдячність і любов до своєї тюрми і її конвоїрів. Щойно вдруге, справді, завдяки нашій солідарності, ми зібралися з власної волі. І перше, що почуємо сьогодні-завтра-мовляв, наша демонстрація незаконна. Почнуться пошуки зачинщиків, організаторів, притягнення до відповідальності.
А що, Жовтнева революція 1917 року була законна? Може, Першотравневі демонстрації наших дідів законні? Не зітерти з пам’яті кумачеве буйство тріумфальної ходи першотравневої демонстрації 1986 року з іконами Горбачова. Щербицького, Алієва,Громика та інших ідолів перебудови, над головами радісних колон, на котрі з фантастичного, сліпучо-лазурового неба сипалася невидима радіоактивна смерть. Може, вона була законна і когось притягнули до відповідальності, принаймні за вчинення перешкод руху вуличного транспорту?
Сьогоднішній Першотравень є вираженням того національного демократичного руху, поступу якого не можна уникнути, який є велінням часу, який можна тільки затримати танками, сповільнити запроданством, але не повернути назад, як не вбити в людях прагнення до свободи і щастя.
Незалежні профспілки, що виступили було
теж співорганізаторами святкових урочистостей, покинули нас, відмовившись від участі в демонстрації, демонструючи одночасно свою “незалежність”. Незалежність від кого? Від нас, звичайно.Солідарність трудящих сьогодні відбувається на платформі наших спільних бід, про які не хочуть чути “незалежні від нас” профспілки. А як спосіб виходу з тих бід пропонується нам не зміна існуючої системи господарювання, а посилена праця. Та сама, на одному кінці якої військово-промисловий комплекс виготовляє ту саму зброю, яку відразу ж на полігоні розрізають автогеном відповідно до Вашингтонської домовленості, а на другому її кінці - перетворення ковбас разом з кістками на міндобриво. Тих ковбас, які залежались на прилавках через те, що по виробництву їх надушу населення ми залишили далеко позаду Америку, як і по всьому іншому, зрештою... Працюймо так само й далі, під націонал-більшовицькими окриками про державний суверенітет України!
Але все менше сліпців, все менше тих, хто бажає бути й надалі піддослідними жабами експерименту вірних чи навіть найвірніших ленінців.
Народи прагнуть справжнього, а не регульованого суверенітету. Нині зрозуміло вже кожному, що та імперія, розвалу якої заждався світ, мусить випустити зі своїх смертельних обіймів Україну, і нас з вами, що вкраплені в неї; і кожен повинен розуміти, що то не Російська імперія - бо росіяни в ній збезчещені не менше від нас і борються, як і ми.
Разом із заміною панівного класу відбулась і заміна пануючої сили. Якщо до революції панівною була російська буржуазія, а при Польщі - буржуазія польська - і зденаціоналізовані українські ренегати, що причисляли себе то до одної, то до другої, а з перемогою т.зв. радянської влади - до КПРС. І нині ми маємо імперію КПРС, яка однаково дико гнітить всі народи СССР, водночас дбаючи про своє “неділимство”. Армія КПРС, КГБ КПРС, прокуратура захищає найважливіше “право” людини
право бути членом КПРС. Рядові ж комуністи виконують роль простих клерків імперії: вони не винуваті в організації імперських злочинів, але на них імперія тримається! Союзне “Отечество” однаково потрібне узбекові Рашидову, українцеві Івашку, азербайджанцеві Алієву, росіянину Горбачову, бо лише за умови його збереження всі вони залишаються при владі. При тому найменше переймаючись інтересами та долею російського народу і російського населення. Чого ж так шаленіє комуністична реакція тепер? Шаленіє, навіть зрікаються першотравневих традицій? І чого, називаючи себе авангардом робітничого класу, не очолює його нині? Авангард, котрого робітничий клас вітає страйками, як і в 17-му, і закликає до розпуску? І націоналізації майна? Чому найвищі “труженики” партапарату пропонують усе: від військового стану аж до відставки свого генсека і урядування “твердої руки”? Чому вони надалі є такими заклятими противниками відродження нації?
Бо не лише за московські “срібняки” служать вони, але і для душі. І душа їхня потребує виправдання своїх учинків. Не може людина жити, носячи огиду до самої себе. Тому так жагуче прагнуть вони задушити довкола себе те, що самі в собі задушили вже давно за ЗО срібняків, як писав В.Винниченко. Тому й розпинаються за побудову правової держави і будуватимуть її до другого пришестя нашими руками, як будували досі 73 роки.
Вампіри духу, що живуть в нічному жахові й скаженіють перед світанком, коли повинні щезнути! А народи прагнуть суверенітету. Не чекаючи мітингового чи страйкового підштовхування, роль Центру мала б полягати у забезпеченні гармонійності того процесу і процесу націоналізації майна імперії. На жаль, не так діється.
Є легенда про те, як один з хрестоносців, людина сумнівної моральності, зруйнувавши Ієрусалим, жартома дав обітницю доставити священний вогонь з храму Гробу Господнього в рідну далеку Флоренцію. Довгим і тяжким був його шлях додому з мерехтливим вогником свічі, що міг згаснути в будь-яку мить. Але чим ближчою була ціль, тим незбагненнішим ставало його бажання дійти до неї. Він не їв, не спав, став смішним і жалюгідним, бо не міг себе захистити - інакше вогонь погас би!
І він пояснював здивованому поету: “Та справа є трудна. Священний вогонь потребує, щоб ти всеціло віддався йому, забув про все на світі. Ти не зможеш мати коханої, ні друзів, ні будь-яких задоволень чи розваг. Вдень і вночі думки твої будуть тільки про те. як би зберегти священний вогонь. Ти не матимеш хвилини спокою, будеш вічно боятись, тремтіти за нього. І скільки небезпек ти уникнеш, стільки разів ти вбережеш полум’я, завжди, коли здаватиметься, що небезпека обминула тебе, ти знову побоюватимешся нових небезпек, які можуть зруйнувати твоє щастя”. Вогонь він доніс. А в ньому відбувся великий моральний перелом.