Операція «Кришталеве дзеркало»

Крихняків син успадкував материну вроду. Це було гарненьке хлоп'я з тонкими рисами обличчя й кучерявим чубчиком. З поважним виглядом він привітався до Альберта.

— Ми перебували в будинку, оточеному бандитами, — розповідав йому Альберт. — Нас обстрілювали з вулиці — з вікон і дахів сусідніх будівель. Нам — мені й твоєму батькові — наказали взяти кулемет і вести вогонь по ворогові з тераси. Прорватися туди годі було й думати. Я не ризикнув, а твій батько вхопив кулемет і, незважаючи на кулі, поповз на терасу. Але вони таки настигли його. Він загинув, як солдат, у бою.

Хлопчик чемно вклонився і вийшов із салону. У пані Крихняк в очах бриніли сльози. Альберта душив гнів.

— Я не можу повірити в його смерть. Це так жахливо, — схлипувала вона.

— Це ваше щастя, що так сталося, повірте мені,— пошепки промовив Альберт.

Вона здивовано глянула на нього, широко розкривши очі, в куточках яких блищали сльози.

— Той, хто його вбив, зробив велику послугу і вам і вашому синові. Адже ваш чоловік працював не тільки на УБ, а й на підпілля, на Перкуна, а потім на Рокиту. Воєводське управління держбезпеки вже розплутувало клубок цієї зради. Він загинув, тому розслідування припинили. Якби він був живий, його арештували б і засудили до смертної кари за зраду. А так він загинув як герой. Так краще для нього самого, для вас і для вашого хлопчика.

Він уклонився пані Крихняк і вийшов із салону. Сам дістався до дверей і покинув її дім.

Наступного дня опівдні Альберт постукав у дім Рамузів. «А може, все-таки в мені й справді є щось від злого духа? — роздумував він, стоячи перед вхідними дверима, пофарбованими в зелений колір. — Куди б я не завітав, туди скрізь приходить смерть».

Рамузова дочка вручила йому пачку нотаток свого батька. В кабінеті вчителя нічого не змінилося з тієї хвилини, відколи Альберт розмовляв з ним. Жовтувата фіранка затуляла полиці з книжками, на стінах висіли репродукції картин Гротгера, підлога аж сяяла чистотою. Ніщо, жоден навіть найнепомітніший слід не свідчив про те, що лише кілька днів тому тут загинув старий учитель історії. Альбертові справді вже ні до чого були його нотатки. Може, вони і взагалі ніколи йому не були потрібні?

— Батько просив мене передати їх вам. Я виконую його волю. Це єдине, що я ще можу для нього зробити.

— Мені хотілося зіграти роль історика-детектива: розшифрувати історичну загадку — таємницю «кришталевого дзеркала» Джона Ді. А втім, можливо, я просто хотів переконатися, чи не гірші ми за тих, що жили задовго до нас?

—І які ж ваші висновки?

— О, це не має значення. Найважливіше те, щоб ви ні на мить не подумали, ніби я хоч трохи причетний до трагічної смерті вашого батька. Звістка про це була для мене несподіваною і страшенно вразила мене. Ви мені вірите?

— Вірю, — кивнула вона.

Він сказав ще кілька байдуже-ввічливих фраз.

У повітовому суді в Р. почався процес дев'ятьох членів таємної організації Рокити. Всі звинувачувані були схоплені із зброєю в руках через кілька годин після нальоту на місто. Вони також несли відповідальність за вбивство понад десяти мирних мешканців міста. Судовий розгляд ішов у швидкому темпі, його наслідки ні для кого не були таємницею.

Альберт не цікавився ходом процесу. Ведмідь, винуватець смерті Міколая, був уже на тому світі. Те саме чекало й інших дев'ятьох, що сиділи на лаві підсудних.

Містечко, однак, хвилювало те, що відбувалося в залі суду. Щодня після судового розгляду на віллу Рачинської приходила зворушена й засмучена Лігенза. Вона приносила новини не тільки з залу суду, а й із лісу.

Міністерство держбезпеки почало впроваджувати в життя свій план ліквідації загонів Рокити. В кількох гмінах [25] Р-ського повіту розташувалися великі військові підрозділи і частини Корпусу внутрішньої безпеки, по шосе й путівцях рухалися автоколони, солдати, розгорнувшись у бойовий порядок, прочісували довколишні ліси. Якось уночі через Р. пройшла навіть танкова частина.

25

Гміна — сільська адміністративна одиниця в Польщі до 1954 року.

Кінець Рокити ставав очевидним. Він іще огризався, ще надходили звістки про якісь його криваві розправи по селах, про нальоти на тамтешні управи і міліцейські пости. Він намагався виробити нову тактику. На день Рокита розпускав своє воїнство, і воно розтікалося по селах, щоб уночі знову ожити, знову вчиняти напади.

Але й цей метод боротьби не міг урятувати Рокиту. Захоплені в полон бандити виказували явки й прізвища. Автомашини Яруги їздили від села до села, від хати до хати, підіймаючи з ліжок тих, хто відсипався після кривавої ночі.

Рокитин клопіт, здавалося, мало обходив Альберта, що мешкав на віллі Рачинської. Новини, які приносила Лігенза, він вислухував мовчки, з байдужим виглядом. Лише одного разу він спитав з іронією:

— А отой англійський парашутист? Він хіба не допомагає своєму рятівникові?

— Саме це найдужче й дивує. Немовби він не розумів всієї складності становища.

— Ви вважаєте, що його скинули сюди тільки для того, щоб допомагати Рокиті? Напевно він має далеко важливіші справи й завдання. А може, просто не хоче знатися з дурнями? — недбало кинув він.

Після обіду того самого дня на вулицях містечка з'явилися повідомлення про смертні вироки, винесені в справі дев'ятьох бандитів із загонів Рокити. Назавтра на віллу Рачинської примчала пані Лігенза.

— Сьогодні на світанку вирок виконано. Їх розстріляли на тюремному подвір'ї,— вицокувала вона зубами об краєчок чарки, яку піднесла їй Рачинська. — Тіл розстріляних не видали рідним, посилаючись на якесь особливе розпорядження. Трупи скинули на вантажну машину і кудись повезли.

Лігенза одним духом вихилила ще чарку.

— Наш архітектор постригся в ченці,— повідомила вона.

— Боже милостивий! — вигукнула сполошена господиня.

— Під час процесу він не виходив із залу суду. Врешті його зломив страх: можливо, в нього сумління не чисте? Він пішов у кляштор молитися за нас і за себе.

Пані Лігенза випила сім чарок горілки. Вона вийшла від Рачинської майже зовсім п'яна, аж заточуючись. Проте вона ще встигла повідомити Альберта, що Рокита розбив стрілецьку роту, яка атакувала його. Він захопив три вантажні машини з обмундируванням і зброєю, знищивши в сутичці тридцять чоловік. Але й сам при цьому втратив близько двадцяти душ. Автомашини він підпалив, зброю бандити забрали з собою, а обмундирування Рокита роздав селянам, які поквапилися віднести його на найближчий міліцейський пост. Це було найкращим доказом того, що ніхто вже не вірив у перемогу Рокити.

У сутінки в двері вілли Рачинської постукав підліток. Він вручив їй записку для Альберта, скочив на велосипед і зник у темряві.

Альберт прочитав записку і здригнувся. Це був сигнал, якого він чекав стільки днів: «Ви мені потрібні. Жду в кляшторі. Анастазія».

Лише назавтра надвечір сестра-економка провела Альберта в уже знайому для нього келію. Альберт, простудіювавши нотатки вчителя Рамуза, тепер немовби зовсім іншими очима розглядав брудні стіни. Адже саме тут, у Домбровському кляшторі норбертинок, 12 травня 1583 року по дорозі в Неполоміцький замок заночували Ласський, Ді і Келлі. Десь отут, можливо, під однією з цих товстенних стін, стояло, загадково поблискуючи, «кришталеве дзеркало» і мовою видінь говорило про підступний злочин. Це тут у середині червня, коли Ді і Келлі поверталися в Прагу після спіритичного сеансу з Баторієм, безповоротно зникло їхнє чудодійне «кришталеве дзеркало». Магістр Ді наказав виготовити для нього в Англії нове, яке й нині можна побачити в Британському музеї.