Операція «Кришталеве дзеркало»

І знову травень. По-літньому спекотливі дні. Такі ж жаркі травневі дні майже чотириста років тому нотує в своєму щоденнику магістр Ді.

На подвір'ї, де ростуть старі граби, пізні сутінки студять землю, натомлену спекою. У кляшторному саду духмяніє бузок. Його аромат п'янить і збуджує. З розчинених дверей костьолу тягне запахом ладану.

А в келії, як і того разу, стоїть холод. Тхне затхлістю, неначе в склепі. Величезне дерев'яне розп'яття цвіте пліснявою. Під стіною та сама лава з солом'яним матрацом, тиша, порушувана стукотом сандалій по кам'яній підлозі галереї.

— Сповістіть сестру Анастазію, що прибув Альберт, — сказав він сестрі-економці.

— Вона вже знає. Просила хвилинку зачекати.

Знову треба було ждати. Він з огидою простягся на матраці, підклавши під голову руки, і втупився очима в запилену лампочку, що жевріла під стелею.

Якими словами зустріне його Анастазія? Що він відповість їй? Чи буде вона просити, чи теж почне наказувати? А що станеться потім? Це «потім» уявлялося таким невідомим, а через те й страшним, що Альберт знову полинув думками в спокійні часи пригод Джона Ді…

«…Якось під час зупинки в кляшторі норбертанок у Домброві,— занотував у своєму щоденнику магістр Ді,— ми втрьох сиділи після обідньої трапези — Ласський, Келлі і я, розмірковуючи про деякі справи. Зненацька над головою Ласського, біля Келлі, явився янгол, тримаючи білу корону. Я почув глас:

— Auditive victores estis. [26]

Після цього, коли ми почали вдивлятися в кришталеве дзеркало, Келлі голосом духа промовив:

— Я викликав тебе до особи Стефана і віддаю його під твою опіку… Чи жадаєш ти, щоб на твоїх очах я знищив Стефана за його гординю, чи хочеш, щоб я вразив його невиліковною проказою або, навпаки, зцілив, дозволив йому стати твоїм благодійником?

26

Скоряючись, дістанеш перемогу (лат.).

Ласський просить духа тільки про одне: у присутності Стефана Баторія говорити по-угорському. Марно! Як твердить Келлі, дух святий ненавидить угорську мову і звернеться до короля латиною…»

Альберт усміхнувся, пригадавши цю сцену. У нього несподівано з'явився веселий, безтурботний настрій, клопіт і небезпеки, які на нього чекають, здалися Альбертові не такими вже страшними. Та враз настрій знову змінився від наглого удару дзвона.

«Дзвонять, як на похорон, — здригнувся він. — Цікаво, на чий?»

Він заспокоїв себе думкою, що на його похорон ніхто не битиме в дзвони.

За хвилину, неначе з-під землі, долинув понурий, монотонний голос, одноманітне гугняве бурмотіння, в якому час від часу виразно чувся який-небудь стих із Псалмів Давидових.

На галереї загупотіли ковані чоботи. У двері його келії постукали. Альберт підхопився з лави.

— Анастазія!..

Він дивився на неї приголомшено. Анастазія, котра ввійшла зараз у келію, здавалося, не мала нічого спільного з тією колишньою Анастазією у білому вбранні черниці. Тепер вона була більше схожа на жінку з поїзда. В офіцерських, з високими халявами чоботях, у широкій спідниці, що відкривала коліна, в шкіряній льотній куртці, з-під якої видно було вовняний светр і пістолет у кобурі на широкому поясному ремені. Волосся, що недбало спадало на плечі, відтіняло її обличчя з білою шкірою черниці, орлиний ніс і тонкі, ледь підфарбовані губи.

— Я викликала вас на прохання Рокити. Він хотів би з'ясувати, чи збираються наші англійські друзі бодай трохи допомогти йому. Момент зараз винятковий, вам, певне, це прекрасно відомо. Гадаю, ви дісталися сюди без особливих труднощів?

Альберт насупився.

— Ви, здається, забули, що я прибув сюди, якщо так можна висловитися, інкогніто.

— О, не турбуйтесь. Таємницю гарантуємо, — відповіла вона з іронією.

— А крім того…

— Крім того? — підхопила вона.

— Чому ви кажете: йому, Рокиті? Мені здається, що допомога потрібна передусім вам. Ви повинні виїхати за кордон.

Вона знизала плечима.

— Чому саме я, а не Рокита чи хто-небудь із його людей?

— Бо ви красива жінка, — відповів він. Її оголені коліна вабили його знову, як тоді в поїзді.

Вони сіли на лаву.

— Я вже своє відспівала!

— Він теж.

Анастазія підхопилася розгнівана, стиснувши кулаки. Заговорила швидко, майже істерично:

— Доти, доки він був сильний, здобував перемоги, ви розхвалювали його в своїх радіопередачах і газетах. Бо вам це було вигідно. Тепер же, коли він зазнає поразок, ви кидаєте його напризволяще. Тепер він для вас став тягарем, бо втратив колишню силу і потребує вашої допомоги.

Альберт поліз до кишені по сигарети. Його розважала ця розмова.

— Ви, звичайно, маєте рацію, — промовив він, видихаючи дим. — Але не слід забувати, що ми не почуваємо себе в боргу перед людьми, котрі щодо нас не завжди були лояльні. Я маю на оці особу Перкуна. Мені добре відомі його накази, в яких він проклинав емігрантську «кліку», що немовби торгує кров'ю його солдатів. Він прагнув до незалежності. Ту саму політику провадив спершу й Рокита. Тільки тепер, коли йому загрожує остаточна загибель, він оглядається на своїх друзів. А втім, усе це не моє діло. Я прибув сюди з іншою метою. Звичайно, в Польщі є людина, яка може допомогти Рокиті. Я міг би їх звести.

— Ви сьогодні ж розмовлятимете з Рокитою.

— Тут?

— Ні.

Вона знову сіла поруч з Альбертом, попросила сигарету.

Альбертові хотілося піймати її погляд. Очі в неї були зеленкуваті, хоч при слабкому електричному світлі вони часом здавалися то чорними, то голубими.

— Ви були дружиною Перкуна?

Анастазія здригнулася.

— Ні. Він мав дружину і двох дітей. Я ж була тільки коханкою. І пишаюся цим. То був великий чоловік. — Вона подивилася прямо у вічі Альбертові.

Він кивнув.

— Розумію…

— Що ви розумієте?

— Оскільки ви не вірите, що на вашому шляху може зустрітися людина, гідна Перкуна, ви пішли в черниці.

Анастазія зневажливо стенула плечима.

— Аж ніяк. За мною ганяються, як за скаженим собакою, тому я й ховаюся в кляшторі.

— Вони мають докладний опис ваших прикмет. Заступник начальника повітового УБ Крихняк цитував мені його напам'ять.

Анастазія засміялась.

— Крихняк? Це ж був один з найвірніших друзів Перкуна. Ох, яка сліпа, безглузда випадковість, що він загинув від рук своїх товаришів. Рокита не міг подарувати собі того, що хтось із його хлопців ненароком застрелив Крихняка.

Альберта дужче й дужче розважала ця розмова. Він взяв у долоні її руку і торкнувся губами кінчиків її пальців.

— У мене таке відчуття, ніби я чиню святотатство.

Вона вирвала руку.

— Чому?

— Бо я й досі уявляю вас у чернечому вбранні. Жінка глянула на нього усміхненими очима і подала обидві руки. Раптом знову вирвала їх, підхопилася.

— Уже пора! Ходімо!

Стояла тепла місячна ніч. Вони зупинилися на цвинтарі біля кляшторного костьолу. Пахтів бузок. У місячному сяйві волосся Анастазії здавалося чорним, такими ж чорними були поля, що простягалися до краю недалекого лісу, поблискувала тільки піщана дорога…