Операція «Кришталеве дзеркало»

Міколай різко крутонув кермо, натиснув на гальма. Машина звернула до самісінького узбіччя.

— Стонадцять чортів! — злісно вигукнув він. — Тепер ти в мене не відкрутишся. Коли вже я повинен з тобою працювати, розкажи мені хоч би про отих англійських магів. Розв'яжи-но, нарешті, губу!

— Не хочу розказувати, бо ти будеш насміхатися. Архангел Урієль, архангел Гавриїл — це справді смішно чути в наші дні. Ще, чого доброго, подумаєш, ніби я від страху з глузду з'їхав.

— А ти ж якось казав, що це шпигунська історія.

— Атож, колись шпигуни використовували в своїх цілях і ангелів.

Міколай образився. Він сердито пробурмотів щось, закурив сигарету й відкинувся на спинку сидіння.

— На польському троні сидів тоді Стефан Баторій, — стомленим голосом почав Альберт. — То був період, коли, як пишуть історики, блиск його воєнної слави поволі починав згасати. В могутності короля, що дедалі зростала, магнати і шляхта вбачали загрозу для своїх свобод і привілеїв. Боялися, щоб часом Баторій не поклав кінець «дорогоцінним свободам» і не став королем-самовладцем. Зрадою, змовами, наклепами намагалися ослабити владу короля. Була розкрита змова Самуеля Зборовського. На життя Баторія важили під час весільного бенкету Гризельди з Замойським, змовники підстерігали короля в Неполоміцькому бору, робили на нього засідку, коли він їздив у Гродно. Це дедалі більше гнівило й дратувало Баторія.

— Ти хотів розповісти про ангелів, — зауважив Міколай.

— У країні аж кишіли турецькі й московські шпигуни. Змови, чвари всередині країни, а довкола — кілька великих держав, ладних у будь-яку хвилину кинутися на Польщу і роздерти її на шматки. Така була політична ситуація, коли одного зимового дня прибули до Польщі два найбільших на той час астрологи й алхіміки, два метри чорної магії, англійці Джон Ді й Едвард Келлі.

Що привело їх у Польщу? Вже сам факт їхнього прибуття насторожує. І я, мабуть, не далеко відійду від істини, коли скажу, що їхня подорож пов'язана з тією невеселою ситуацією, в якій опинився король, і звістками про замахи на його життя. Це припущення підтверджується ще одним історичним доказом. Разом із магами повернувся до Польщі Ольбрахт Ласський, воєвода Серадський.

Нащадок одного з найзнатніших магнатських родів, світський чоловік, що вражав іноземні двори своєю фантазією, витонченістю, елегантністю, знаннями, розумом і інтелігентністю. Спритний придворний, тонкий політик, інтриган, авантюрист, гуляка, воєначальник. Прекрасний оратор, галантний мужчина, алхімік… Отакий був Ольбрахт Ласський, найсерйозніший суперник короля, претендент на польський престол. Примирившися з Баторієм, він повертався з Англії в товаристві чорнокнижників Ді і Келлі. Навіщо він узяв їх із собою? Проти кого замірявся використати їхні таємничі відомості і страшних духів, котрі з'являлися на першу вимогу Ді на кришталевому дзеркалі, оправленому в золоту раму? Магістр Ді ніколи не розлучався з цим дзеркалом і з спеціальним «священним столом», зробленим на бажання архангела Гавриїла. Посередині цього стола була воскова печатка, викладена квадратами й ієрогліфами…

— Нарешті буде щось про ангелів, — зітхнув Міколай.

— Ні, не буде. На сьогодні годі,— буркнув Альберт.

Він раптом здався самому собі страшенно смішним з оцією дивовижною історією, розказаною, можливо, за годину до смерті. Альберта охопило дивне, незнане досі почуття. Він був, як Едвард Келлі, чиїмсь медіумом [7] і, як у страхітливому сні, майбутнє відкрило перед ним свої таємниці: він побачив гори трупів, і він, саме він, був винуватцем загибелі цих людей.

7

Медіум — особа, яка, за уявленнями спіритів, нібито здатна сприймати явища із світу духів і бути за посередника між ними й людьми.

— Відвези мене в місто, Міколаю. Я стомився, — тихо попросив Альберт.

Двері йому відчинила господиня. Незважаючи на пізній час, вона ще була одягнена. У вітальні горіло світло, па столику стояли дві недопиті чашки чорної кави.

— Ви ходили на побачення, правда? А приїхали ж ви такий стомлений…

— Я спав кілька годин. Прокинувшись, відчув страшенний головний біль. Найкращі ліки в таких випадках — прогулятися на повітрі. Побачення? Боже мій, я, здається, вже старуватий для цього…

— Ви жартуєте? Такий гарний мужчина! — захоплено вигукнула Рачинська і за мить додала: — Сідайте. В кухні лишилося ще трохи гарячої кави. Ви мене розчарували. Я знову змушена була розважати архітектора балачками…

— Це тяжкий обов'язок?

Господиня вибухнула сміхом. Потім ураз споважніла. Підняла руку, ніби хотіла поправити зачіску. Стиснула пальцями скроні.

— Я боюсь його…

І, перш ніж Альберт устиг здивуватися, Рачинська вибігла на кухню. Повернулася вона з кавником і чистою чашкою. Вже від самих дверей заговорила голосно й швидко, даючи йому зрозуміти, що слід забути про зізнання, яке так необережно вихопилося в неї.

— Наш архітектор розповів мені цікаву новину. Хоч я, зрештою, йому не вірю — тепер стільки пліток. Наше містечко особливо цим славиться.

— Слухаю вас.

— Кажуть, що вчора вранці у лісі поблизу кляштора в Домброві органи держбезпеки знайшли англійський парашут.

— Диверсант?

— Звідкіля я знаю?! Може, якийсь зв'язковий до Рокити? Або агент. Здається, неподалік від нашого містечка хочуть будувати великий завод. Ви чули про Рокиту?

— Трохи.

— Командир лісового загону. Три чверті нашого повіту займають дрімучі ліси. Коли командиром був Перкун, там, кажуть, переховувалося тисяч десять. Ви, напевно, читали в газетах про суд над штабом Перкуна?

— Читав.

— Ну от. Ох, як я ненавиджу політику! Від неї все лихо на землі. Війна скінчилась, а спокою нема й нема. Знову ллється кров, знову гинуть люди. Вчора напали на поїзд, убили кількох, забрали мільйон злотих. Тепер цей шпигун. Навіщо його скинули? В містечку тільки про це й говорять. Кожна нова людина викликає підозру…

Вона раптом змовкла. Допитливо вдивлялася в Альбертове обличчя.

Він мовчав. Повільно, маленькими ковтками пив чорну каву. Рачинська неспокійно ворухнулася в кріслі.

— На скільки ще років, скажіть, будь ласка, вистачить моєї вроди? — спитала вона зненацька прискіпливим, ворожим тоном. — О, час безжалісний! А тепер за найменшу допомогу підпіллю дають три роки в'язниці, і без будь-яких зайвих церемоній. А у в'язниці ж людина старіє вдвічі, втричі швидше…

Альберт відсунув порожню чашку й сягнув рукою в кишеню піджака.

— Ви, мабуть, захочете відмітити мене в міліції. Ось мій паспорт. Стара німецька кеннкарта. [8] В ній є штамп прописки і моя варшавська адреса.

8

Кеннкарта — посвідчення, яке німці видавали полякам.

Альберт спав до полудня. Потім викупався, з'їв обід, принесений йому в кімнату. Одягнув чорний костюм, витяг із чемодана невеличку шкіряну теку, поклав у неї дві книжки і зшиток із записами.

У вітальні стояли два чемодани, в передпокої роздягався високий худорлявий чоловік із кирпатим червоним носом і сивими скронями. Під плащем на ньому був військовий мундир.

— …Таке відчуття, наче мене били. Рюкзак і чемодани ледве рук мені не відірвали, — стогнав він, обмацуючи плечі.— Цілу ніч нав'ючений, як верблюд, пробирався лісом. Ми їхали легковим автомобілем. Нас затримали. Шофера вбили, мого товариша забрали з собою. Що з ним сталося, не знаю. Тільки над ранок мені показали дорогу до міста.