Операція «Кришталеве дзеркало»

Вона мала гарне темно-русе пухнасте волосся. Та Альберт помічав тільки її вади — занадто широкий рот, банькаті карі очі, позбавлені, здавалося, будь-якого виразу.

Неприємно вражав Альберта й кабінет Рамуза. Письмовий стіл із різьбленою решіткою й зеленим сукном, забризканим чорнилом, полиці з книжками, затулені жовтою фіраночкою, велика весільна фотографія на стіні, репродукції картин Коссака, Гротгера, [12] натерта до блиску підлога, старенький килимок.

12

Коссаки (Юліуш, Леон, Войцех)

 — родина польських художників. Гротгер, Артур — польський графік і живописець XIX ст.

— Ви надовго приїхали до нашого містечка? — Вона вважала своїм обов'язком розважати гостя до батькового приходу.

— Це залежить від пана Рамуза.

— Ох, ви покладаєте такі великі надії на мого батька?

— Ні, але будь-яка його порада чи інформація стане в пригоді.

— Ви історик, так?

— Авжеж.

— Ви більше схожі на… музиканта. — Дівчина дивилися на чуприну Альберта — чорну, довгу, що кучерявилися над вухами, посивілу на скронях.

«Нерозумна, наївна, сентиментальна», — доповнив він свої недоброзичливі враження про дівчину.

— Крім свого батька, ви знаєте ще хоч одного історика?

— Ні…

— А музиканта?

— Теж ні…

— Ну от, бачите. Мабуть, історики трохи не такі, я ми ви їх собі уявляєте. І музиканти теж.

Вона зашарілася.

— Чи можу я все-таки скинути оці капці? — запитав Альберт.

— Ну звичайно, будь ласка…

Вона підвелася з стільця, обсмикнула фартушок.

— Ви пообідаєте з нами, правда? Ви приїхали денним поїздом? Це дуже зручний поїзд.

— Я приїхав учора.

Дівчина здивувалася.

— Чому ж ви не прийшли до нас відразу? У нас спеціальна кімната для гостей…

— Я найняв собі кімнату. Хто знає, як довго мені доведеться тут лишатися. Якщо ваш батько захоче поговорити зі мною, то й це буде велика ласка.

— У готелі так незатишно… Я живу на приватній квартирі. У вдови Рачинської.

Губи в дівчини затремтіли. Очі стали чорними від ненависті. Вона майже крикнула:

— Хто вам дав її адресу? Це страшна жінка! Адже саме в її домі заарештували штаб Перкуна!

Вона закусила губу.

— Перепрошую, — промовила вона тихо. — Це вас, мабуть, зовсім не цікавить.

1, не чекаючи відповіді, вийшла з кабінету.

Знічев'я Альберт заходився розглядати репродукції, розвішані на стінах, і нечисленні меблі. Поволі усвідомив собі, що з тої миті, як він скинув оті постоли, його тут уже ніщо не дратувало. Канапа виявилася дуже м'якою, зробленою ніби спеціально для того, щоб зручно вмоститися в куточку з газетою в руках. Він не помічав тепер чорнильних плям на сукні столу. Широкий зручний письмовий стіл з безліччю шухлядок і тайничків, здавалося запрошував попрацювати над чистими аркушами паперу. Несподівано йому пригадалася лісова стежка і покинуте на ній Куртманове тіло. Він подумав, що оцей кабінет, який сяє чистотою, корінці книжок за жовтою фіранкою дають гарантію спокою й безпеки. Жах і смерть, навислі над містечком, здавалося, не діставали сюди, проходили десь поруч, за зеленими віконницями цього будиночка.

З коридора долинув гучний чоловічий голос. Дивлячись на двері, Альберт сподівався побачити високого на зріст мужчину в розквіті сил. А увійшов маленький сухорлявий дідусь із кучмою геть сивого волосся. Дочка, очевидно, повідомила його про мету візиту гостя; він привітався до Альберта дуже сердечно. Почав витягати шухляди і викладати на стіл купи записників і зшитків.

— Не знаю, чи зможу я задовольнити вашу цікавість. Уже двадцять років минуло відтоді, як я працював над монографією про Ольбрахта Ласського. А останнім часом пам'ять усе більше підводить… Правда, в мене залишилися всі нотатки, написані розбірливо. Може, вони знадобляться вам?

— Я пишу працю про Ді та Келлі, про їхнє перебування в Польщі. Ольбрахт Ласський цікавить мене остільки, оскільки він був зв'язаний із цими двома англійськими магами. Передусім мені необхідно дізнатися, навіщо Ласський привіз їх у Польщу. У вашій монографії про це сказано мимохідь. Ось тому я й розшукав вас.

Рамуз облишив шпортатися в шухлядах столу й підійшов до Альберта з коробкою сигарет. Мружачи короткозорі очі, вчитель уважно, допитливо, трохи глузливо розглядав свого співбесідника.

— Це надто дивно, — промовив він нарешті.

— Ви маєте на увазі причину приїзду англійських магів?

Старий розсміявся.

— Ні. Причину вашого приїзду сюди…

Альберт відчув неприємний холод у кінчиках пальців, коли підносив учителеві запаленого сірника. Рамуз знову засміявся і мовив далі:

— Просто дивно, що є ще люди, яких захоплюють подібні проблеми. Нинішні часи не дуже цьому сприяють. Дивлюсь я на вас і не можу надивуватися: невже вас не цікавить боротьба за владу, страшна кривава боротьба, яка точиться в нас самих і довкола нас?

— Ні,— твердо відповів Альберт.

— А проблема вибору? На чий бік стати?

— Я вже вибрав.

Рамуз збентежився. Він заклопотано потер долонею чоло, щоки, пригладив чуба. Альберт спробував пом'якшити різкість попередніх слів.

— Три роки я був на фронті. Хіба я не маю права вважати, що війна вже закінчилася?

— Не для всіх, скажу вам.

— О, так. Учора на той поїзд, яким я сюди приїхав, було вчинено напад. Кілька чоловік убито. На моїх очах із купе витягли російського солдата й пристрелили тут же біля вагона… Рокита. Хто це, дідько б його взяв?

Вчитель мовчав. Човгаючи повстяними капцями, ходив по кабінету сюди-туди. Монографію про Ласського він написав, либонь, у період тимчасового захоплення науковою діяльністю. Тепер, можливо, і згадував про це з невдоволенням. Це був природжений педагог, а не науковий працівник, його вабило живе, сьогоднішнє, а не те, що вмерло. Ось чому в розмові історія Ласського весь час відступала на другий план. Його цікавили проблеми, якими країна жила сьогодні. Епоха Ласського, Ді і Келлі була зовсім байдужа Рамузові.

— Відразу ж після визволення, в 1945 році, комуністи нашого містечка призначили мене директором гімназії. Я завжди був лібералом, раціоналістом. Згадали, що свого часу я боровся із впливом церкви на школу, симпатизував лівим. Мені доручили виховувати молодь. Але повинен вам сказати, що молодь не можна виховувати під скляним ковпаком. Перкун теж був учителем, вихователем. Під час війни він провів у нашому повіті кілька вдалих воєнних операцій проти німців, ураз ставши мало не національним героєм. Після визволення пішов у підпілля. Організував свою армію, розосередив її в кількох повітах — по селах та містечках. Створив кілька лісових диверсійних груп і тримав у страху все наше місто. Я спробував грати роль посередника поміж ним і тутешніми комуністами. Та вони не змогли знайти спільної мови. Перкун нудно говорив щось про ідеали абсолютної свободи, вимагав ліквідації УБ. Ті, з свого боку, наказували йому скласти зброю, розпустили лісові загони. Вони твердили, що УБ захищає владу і народ від отаких, як він, самозванців.