Операція «Кришталеве дзеркало»

Тим часом підпілля ліквідувало першого начальника повітового управління органів держбезпеки. На його місце прислали Яругу, людину чесну, всім серцем віддану новому ладові, дуже вольову, але, здається, трохи обмежену. В штабі Перкуна знайшовся зрадник. Заарештували верховоду і його штаб, схопили кілька сотень членів підпільної організації. Перкун став перед військово-польовим судом. Його звинуватили в тому, що він підписав кілька десятків смертних вироків, з яких понад шістдесят було виконано. Сам Перкун не вбив нікого. Проте, як то кажуть, «карай руку, а не сліпий меч». Перкуна розстріляли. Підпілля очолив єдиний уцілілий член його штабу — Р'окита. Почалася різня. Рокита створив три летючі диверсійні групи, які тероризують увесь повіт.

Влада буквально висить на волосинці. І, звичайно ж, і ті й другі мною невдоволені. Рокита ненавидить мене за те, що я намовляв Перкуна скласти зброю й розпустити своє військо, начальник УБ Яруга думає, що я недостатньо щиро переконував Перкуна. Одне слово, обидві сторони вважають мене людиною, яка стоїть по другий бік барикади.

Рамуз махнув рукою.

— А ви приїхали сюди дізнатися про причину, яка змусила Ласського запросити в Польщу Ді і Келлі?

— Я здаюся вам смішним?

— Це я смішний. Піднявши прапорець лібералізму, я став на рейках між поїздами, що, дихаючи вогнем, мчать назустріч один одному. В цьому комізм мого становища, шановний колего.

Сіли до столу. Обідали втрьох: Рамуз, його дочка, все ще розгнівана чи насуплена, і Альберт. Альберт перед цим уже раз поїв, але обід, приготовлений молодою господинею, здався йому дуже смачним. Хоч як дивно, проте цей факт ще більше настроїв його проти дівчини. «Типова міщанка, навіть готує добре», — засуджував він її дедалі суворіше, хоч і відчував несправедливість своїх звинувачень.

Стіл був накритий у маленькій незатишній кімнаті, майже повністю заставленій величезним буфетом горіхового дерева; під вікнами стояли високі фікуси. При дочці Рамуз став зовсім іншим. Він уникав тепер говорити про банди, про боротьбу за владу. Розмовляли про Ласського, про Ді і Келлі. Альберт нагадав йому історію зниклого «кришталевого дзеркала» — адже його вкрали в Домбровському кляшторі, неподалік від містечка Р., де магістр Ді відпочивав, повертаючись до Англії. Йому довелося замовити нове дзеркало, теж із кришталю. Проте, здається, воно не було таке вдале, як перше, подароване йому архангелом Урієлем.

—І ви приїхали сюди, щоб відшукати це дзеркало? — проясніла на виду Рамузова дочка.

«Дурненька», — подумав Альберт. Проте відповів серйозно:

— Неодмінно знайду.

— Це дзеркало дуже цінне?

— Воно зроблене з чудової породи кришталю й оправлене в золоту раму. Під впливом заклинань у ньому можна було побачити потойбічні видіння.

— Джон Ді був неабиякий мастак будувати апарати для містифікацій, — з явною неохотою говорив Рамуз. Здавалося, що думками він витає десь дуже далеко. — За часів короля Генріха VIII, коли в Кембріджі створили академію, Ді був призначений на кафедру грецької філології. На цій посаді він виявив себе не лише знавцем філології, а й прекрасним механіком. З допомогою своїх студентів він поставив комедію Арістофана і зробив для неї хруща, що злітає в повітря; причому влаштував усе так чудово, що глядачі були впевнені в його таємничій владі над мертвими предметами. Як на ті часи, Ді був усебічно освіченою людиною. В своїй лабораторії він мав величезну кількість приладів для фізичних досліджень, до того ж усі вони були сконструйовані за його власними кресленнями. Він знав астрономію, алхімію, фізику, математику…

Помовчавши трохи, Рамуз додав:

— Якщо ви цікавитеся таємницею «кришталевого дзеркала», то, можливо, при наступній зустрічі я зможу вам більше розповісти про це. Здається, мені одному вдалося розв'язати цю загадку…

Тільки під час десерту Альберт ризикнув поставити Рамузові основне запитання:

— Ви казали мені, що були знайомі з Перкуном. А Рокиту… ви теж знали?

Учитель перестав їсти. Його дочка зблідла.

— Я гадав…

— Ви гадали, що мене цікавить тільки Джон Ді?

Рамуз знизав плечима.

— Я в цьому анітрохи не сумнівався… — Старий згорбився, руки його безсило впали на коліна.

Альберт відсунув десертну тарілочку. Закурили. Мовчання Рамуза ставало нестерпним.

— Просто мене цікавить, що він собою являє. На моїх очах його люди вбили кількох чоловік. Хіба цього мало, щоб зацікавитися ним? Я вам скажу зараз прописну істину, але в ній чимало правди: як зрозуміти майбутнє, коли не можеш розібратися в тому, що діється на твоїх очах? Як можна уявити собі хоч би того ж Ольбрахта Ласського, великого авантюриста, навіть злочинця і водночас гарячого патріота, готового на будь-які жертви для блага вітчизни? Можливо, отаким був і Перкун, про якого ви мені розповідали? З усіма його протиріччями. Коли читаєш монографію про Ласського, просто важко повірити в існування такого складного людського характеру. А такі ж самі люди можуть жити і в наш час, поміж нами?

— Перкун, Рокита? — Рамуз стенув плечима. — Навіть саме порівняння, здається мені, несерйозне. На суді Перкун підтвердив правильність пред’явлених йому звинувачень, але не визнав своєї провини. «Не можна звинувачути людину за те, що вона любить свою вітчизну», — сказав тоді Перкун. Він був сільським учителем. Так само, як і Рокита. І… Яруга, новий начальник повітового управління держбезпеки. О, я їх дуже добре знаю. До війни ми разом займалися в повіті позашкільним вихованням дітей. Власне кажучи, вони всі троє повинні сидіти сьогодні в класах і навчати. У нас подейкують, нібито підпіллям керують синки великих землевласників і капіталістів. Неправда! Ті розкошують у нічних ресторанах, пропиваючи те, що вціліло у них після конфіскації майна. Каштани з вогню витягають для них отакі вчителі. А Махно на Україні? Він, здається, теж був учителем. Чи, може, священиком?

— Перкун викладав польську мову, — вів далі Рамуз після паузи. — Його накази й відозви до населення написані прекрасною літературною мовою, з ліричними відступами, уривками з віршів геніальних народних поетів. Рокита—математик. Холодний, точний розум. Майстерний вбивця, владолюбний, з садистськими нахилами.

— А Яруга?

— Викладач географії в нашій гімназії. Але чи не занадто ви допитливі?

Альберт загасив сигарету в попільничці. Підвівся з-за столу.

— Я приїхав, щоб довідатися про Ді і Келлі. Якщо ви можете показати мені свої нотатки, то подасте мені неоціненну допомогу.

— Я повинен спершу перебрати папери… — завагався Рамуз.

— Це забере багато часу?

— Принаймні днів зо три. — В голосі Рамуза вчувалася непевність. Він знову не знав, хто ж, зрештою, його дивний гість.

— Гаразд. Я зайду до вас через чотири дні.

Повернувшись на віллу, Альберт викупався, спакував чемодани. Один із них, більший, засунув під ліжко. Другий вирішив узяти з собою. Уже в плащі й капелюсі з чемоданом у руці він спустився вниз і заглянув на кухню, де метушилася господиня.

— Мені треба на кілька днів виїхати з Р., — пояснив він. — Кімнати я не здаю — там залишилися деякі мої речі, і хочу заплатити наперед за два тижні.

У кухні поралася служниця. Ледь помітно кивнувши головою, він дав зрозуміти Рачинській, що хоче поговорити з нею наодинці. Вони перейшли до вітальні.

Альберт якось невпевнено усміхався, обличчя його було заклопотане й зніяковіле.

— Я в цьому містечку нікого не знаю, — почав він збентежено. — На жаль, якось так склалося, що в мене залишилися тільки… долари. Я боюсь міняти їх на злоті. Знаєте, в чужому місті… Чи не взяли б ви плати в іноземній валюті?

— Так, так. Будь ласка…

Вона сказала йому про курс паперових доларів. Альберт витяг гаманець із задньої кишені штанів. Коли він відраховував для неї гроші, Рачинська заглядала йому через плече. Їй здавалося, що гаманець аж розпирає від товстих пачок банкнотів.

«Перш ніж повідомити про мене в УБ, вона ще постарається потрусити мої кишені. Отже, в мене є трохи часу», — думав Альберт, цілуючи напахчену руку господині.

— Повертайтеся якнайшвидше, — прошепотіла вона, міцно стиснувши на прощання його долоню.