Операція-відповідь

Наташа підбігла до машини, швидко сіла в неї, і в ту ж мить машина зникла в темряві. За кермом сидів юнак у капюшоні, збитому по-американськи на потилицю.

— Як ти думаєш, він бачив номер машини? — спитав юнак.

— Напевно. Номер був яскраво освітлений.

— Чудово. Все-таки я трохи побоювався, що вони всі вийдуть разом з тобою.

— Нічого страшного не сталося б. Ти б зіграв роль поклонника, що ревнує і тому вперто мовчить. От і все.

— А з другого боку, зовсім непогано було б усіх їх розвезти по домівках і узнати адреси.

— В одного з них своя машина, — сказала Наташа.

— А! Це, певно, той старенький «Вандфер», який стояв біля під’їзду?

— Мабуть.

— Я його про всяк випадок сфотографував… Поглянь, вони за нами не їдуть?

Наташа оглянулась.

— Ні.

— Тоді додому!

Машина стрімко звернула в провулок.

Машину вів Володимир Суботін, якого після невдачі в комерційних справах полковник Сьомін залучив на допомогу Наташі Посельській. З сьогоднішнього дня Суботін вже був російським інженером, хазяїном холостяцької квартири, автомашини і поклонником Анни Лорх.

Наташа засміялась.

— Уявляю, яке враження справило б на них моє повідомлення, що біля ресторану мене чекає росіянин! А втім, той, що проводжав мене, вже був підготовлений. Я йому сказала раніше…

16

Ричагова непокоїло, що Дірява Копилка, сп’янівши, зірве інтерв’ю з майором Хауссоном, Адресу, названу американцем шоферові таксі, Ричагов не дочув і тепер намагався запам’ятати вулиці, якими вони проїжджали. Це було нелегко. Таксі мчало дуже швидко, а місто вже оповив ранній осінній присмерк. Шлях виявився не таким уже й коротким, як говорив Стіссен: їхали двадцять сім хвилин, Машина зупинилась біля звичайного жилого будинку, міцно затиснутого з обох боків такими ж будинками. Отто Стіссен, який в дорозі встиг задрімати, стрепенувся, здивовано озирнувся навколо, потім, мабуть згадавши, чому він тут, мовчки виліз з таксі і попрямував до під’їзду.

Ричагов, розплачуючись, спитав у шофера:

— Як називається ця вулиця?

— Ромбергштрасе.

— Метро далеко звідси?

— Поряд.

— Бельгія, де ти? — гукнув Стіссен. — Швидше!

Коли вони підіймалися ліфтом, Стіссен сказав:

— Дій сміливіше. Хауссон не любить квачів.

Двері їм відчинила літня німкеня в кружевній наколці на пишному волоссі. Стіссен безцеремонно відсторонив її, і вони ввійшли в прихожу. З-під столика донеслося глухе гарчання, потім висунулася потворна морда бульдога.

— Моріц, тубо! — весело крикнув Стіссен.

Собака замовкла.

В ту ж мить швидко відчинились одні з дверей, і Ричагов побачив Хауссона. Він був одягнений у стьобаний халат, у руці тримав відкриту книгу.

— А, Дірява Копилка! Тобі чого треба? — промовив Хауссон, пильно дивлячись на Ричагова. — Чи не переплутав ти адресу? Адже тут живу я, а не міс віскі.

— Я нічого не переплутав, Хауссон, — спокійно і тверезо відповів Стіссен. — Оскільки після обіду спати шкідливо, я привіз бельгійського колегу, який хоче задати тобі кілька питань. Познайомтеся: це журналіст Поль Рене.

Ричагов, бачачи, що Хауссон не збирається подавати руки, вклонився, дивуючись тим часом пам’яті Стіссена, який не забув його бельгійського імені. Хауссон звернувся до Ричагова:

— Я не знаю, скільки Стіссен узяв з вас за протекцію, але він мав попередити вас, що ви тут тільки даремно згаєте час.

Це було схоже на пропозицію забиратися геть ні з чим, і Ричагов боязко й благально сказав:

— Містер Хауссон, я прошу вас подарувати мені п’ятнадцять хвилин.

— Проходьте! — Хауссон посторонився, пропускаючи повз себе Стіссена і Ричагова.

Кабінет Хауссона, куди вони ввійшли, виявився дуже просторим, але в ньому, крім стола, перед яким безладно стояло п’ять твердих крісел, більше нічого не було. Полірована поверхня стола сяяла, освітлена настільною лампою денного світла. З попільнички під абажур підіймалася голуба стріла диму. Стіни були обклеєні однотонними світлими шпалерами. Від каміна йшло тепло — там жевріло кам’яне вугілля.

Хауссон сів за стіл, зчепив тонкі пальці рук і подивився на Ричагова.

— Питайте.

Ричагов посміхнувся.

— Мене попередив містер Стіссен, що про найцікавіше ви мовчите. Було б дивно, якби ви славились іншим.

— Тоді просто не було б мене, — недбало кинув Хауссон.

— І тому ви насамперед вибачте мені за мої недоречні питання. Але я намагатимуся питати вас про те, про що можна сказати.

— Питайте.

— Чому вас називають «Батьком російських перебіжчиків»?

На худому, жовтавому обличчі Хауссона промайнула посмішка. Вказавши на Стіссена, що саме лаштував свій фотоапарат, він промовив:

— З усіх прізвиськ, якими щедро наділяють журналісти, тільки Стіссену дісталося точне, а тому й усім зрозуміла — Дірява Копилка… Так же, Стіссен?

Той кивнув головою і почав націлюватися об’єктивом на Хауссона і Ричагова.

— Навіщо ти знімаєш?

— Я надрукую цей знімок з підписом: «Марний штурм Бельгією американської фортеці Хауссон». Непогано?

Хауссон прихильно посміхнувся, і Ричагов зрозумів, що майорові подобаються лестощі.

— Ви мені не відповіли, містер Хауссон, — сказав Ричагов.

— Хіба? — удавано здивувався Хауссон. — Ах, так! Прізвисько дурне. Якщо я «Батько російських перебіжчиків», то має бути й мати. Але хто вона?

Так, штурмувати фортецю Хауссон нелегко, Ричагов це вже бачив. Майор був слизький, як мокрий камінь.

— А чи бувають випадки втечі американців туди, на Схід?

— Трапляються, — миттю відповів Хауссон.

— Багато таких випадків?

— Не рахував.

— А чому тікають американці?

— Про це найкраще дізнатися в них самих.

Отто Стіссен, посміхаючись, клацав фотоапаратом.

— Хто втік з Сходу останнім? — спитав Ричагов, втупившись поглядом у Хауссона.

— Той, після якого поки що більше ніхто не втік.

Ричагову дуже кортіло назвати прізвище Кованькова і хоч би глянути, як прореагує на це Хауссон, але таке уточнення могло здатися майорові підозрілим.

— Росіяни запевняють, що їх людей ще й викрадають. У них для цього є хоч які-небудь підстави?