Операція-відповідь

— Я не вмію хитрувати, говоритимемо відверто. Я з тих, кому не подобається, що Німеччина роздерта на шматки, і які не збираються з цим миритись. Німеччині не потрібні ні росіяни, ні англійці, ні тим більше французи. А росіян я просто не можу бачити на вулицях Берліна!

Наташа помітила, що американців він не назвав.

— Ми ті, хто не капітулював разом з Кейтелем і готовий піти на все заради Німеччини. Твій батько офіцер морських сил рейху? Так?

— Був, — уточнила Наташа.

— Що значить «був»? Німецький офіцер завжди офіцер, доки він живий, — скоромовкою сказав Лісовський. В очах у нього спалахнув і в ту ж мить погас злобний вогник.

— Мій батько захопився своєю цивільною професією.

— Дурниця! Звідки ти знаєш, що в нього на душі? Деякий час вони обоє мовчали.

— Так що ж ви від мене хочете? — спитала Наташа.

Лісовський подивився на Посельську роздратовано і разом з тим насторожено.

— Насамперед не забувай, що ти німкеня, — посміхнувся він.

— Я про це завжди пам’ятаю.

— В такому разі батько твій про це пам’ятає вдвічі більше. Він кров проливав за Німеччину. Мабуть, з ним мені говорити було б легше.

— Дивлячись про що! — Посельська з викликом глянула на Лісовського.

— Все про те саме — про Німеччину. Він же не став червоним?

— Він був і лишився німцем…

— Червоні теж кричать, що вони німці.

— Знаєте, що я вам скажу… — Посельська сміливо дивилася в холодні очі Лісовського. — Я категорично не бажаю займатися політикою. Про це всі знають у моєму інституті, про це знає мій батько, мої друзі і повинні знати ви. Я роблю те, що мені подобається. Вчусь, Мені подобається спорт — я займаюсь спортом. Мені подобається хлопець — я проводжу з ним час.

— Росіянин? — посміхнувся Лісовський.

— Сьогодні росіянин, завтра — єгиптянин. Важливо, щоб подобався. І більше я нічого знати не хочу. Гріш ціна вам, що займаєтесь політикою, коли ви не можете обійтися без того, щоб не тягти в політику таких, як я!

— Але ж твій батько мужчина? — після довгої паузи стомлено промовив Лісовський.

В його очах Наташа вловила розчарування. Можливо, він уже сердився на себе за те, що влаштував це безуспішне побачення. І тоді Посельська вирішила трохи підбадьорити його.

— Я поговорю з батьком, — сказала вона.

— Про що? — стрепенувся Лісовський.

— Ну, взагалі. Я з ним якось жодного разу не говорила про політику. Мені навіть самій стало цікаво, що він думає про всі ці речі.

— Про які?

— Ну, Німеччина, Німеччина і ще раз Німеччина.

— А хто, між іншим, той росіянин, який подобається тобі зараз? — раптом спитав Лісовський.

— Мужчина. Молодий, вродливий, дотепний.

— Чим займається?

Наташа засміялась.

— Мені навіть на думку не спадало опитати його про це, а разом і про його зарплату. До заміжжя ще не дійшло. Казав, що він військовий інженер, щось тут у нас консультує…

— Що саме?

— Та я ж не знаю! — щиро обурилась Наташа. Помовчала і боязко спитала: — Мабуть, ви вже не будете тренувати мене з батерфляя? Мені дуже шкода.

— Правда? — Лісовський майже посміхнувся. — Ні, чому ж, ми попрацюємо. Ти ж обіцяла поговорити з батьком… — Він важко підвівся з ліжка. — Ти підеш звідси сама. Вибач, що не проводжаю.

— Це робить мій росіянин, — засміялася Наташа.

— Він що, знову чекає тебе? — не зумівши приховати свій переляк, спитав Лісовський.

— О, ні! Ще цього бракувало, щоб він проводжав мене на побачення з іншим!

Наташа вийшла на вулицю, задоволена собою. Здається, вона не зробила нічого такого, за що полковник Сьомін вичитував би їй на наступній нараді.

21

Щоранку Хауссон їздив на вулицю Хенель. Залишивши машину на площі Майбах, він переходив бульвар, вулицею Хенель добирався до п’ятиповерхового будинку дуже старої архітектури і зникав за пошарпаними масивними дверима.

На вулиці, по обидва боки дверей, висіло безліч табличок, з яких можна було дізнатись, хто живе в цьому будинку. Зубний лікар, протезист, адвокат, учитель музики і ще багато інших корисних людей. Не було тільки таблички, яка пояснювала б, що в цьому будинку на другому поверсі розмістився один з філіалів відомства майора Хауссона.

«Він людина скромна, не хоче афішувати свою фірму», — похмуро усміхнувся полковник Сьомін, коли Ричагов показав йому фотографію під’їзду цього будинку на вулиці Хенель.

…Зайшовши в парадні двері, майор Хауссон піднявся сходами на першу площадку, одімкнув своїм ключем двері і зайшов у прихожу, яскраво освітлену лампою денного світла. В самому кінці коридора, біля маленького столика, простягнувши ноги, сиділи два солдати. В одного на шиї висів автомат, у другого на поясі — кобура з пістолетом. На майора Хауссона солдати не звернули ніякої уваги; можна було подумати, що вони сплять.

Хауссон пройшов в одну з кімнат, де молодий чоловік, сівши на край стола, диктував щось стенографістці. Не припиняючи диктувати, він помахав майорові рукою і вказав на стіл, посеред якого лежала папка яскраво-жовтого кольору. Майор Хауссон сів за стіл і, відкривши папку, почав читати папери. Чоловік підійшов до Хауссона і роздратовано вигукнув:

— Я в нього був двічі — і все безуспішно.

— Терпіння, Жерард, — не відводячи од паперів погляду, сказав Хауссон. — А це ви читали?

Майор подав чоловікові вузеньку стрічку шифровки.

— Звичайно читав. Усього цього треба було чекати.

Майор Хауссон ударив кулаком по столу.

— Навіщо вони тримали його в Мюнхені? Ми ж їм казали, що цей росіянин просто дрібний злодій і втік до нас від неминучої тюрми. Попереджали ж ідіотів, що його треба запроторити якнайдалі і якнайшвидше. Була ж чергова відправка переміщених осіб в Австралію. Там би він спокійно дав дуба від пропасниці. А вони тримали його в Мюнхені, доки газетярі не дізналися, що він за цяця. Тепер скандал на всю Європу.

Чоловік усміхнувся.

— Хоч тепер його треба знешкодити. Автомобільна катастрофа, або серцевий припадок, або ще щось…

— Так, так… — неуважно пробурмотів Хауссон. — Сьогодні ж, Жерард, самі їдьте в Мюнхен і зробіть усе, що треба… А цей усе ще мовчить?

— Як папуга, повторює одне і те саме — вимагає негайно звільнити.

— Ну що ж, піду попрацюю з ним я.

Хауссон вийшов з кімнати і попрямував у кінець коридора, де сиділи солдати. Ті ліниво підтягли ноги і повільно підвелися. Один з них повернув ключ в оббитих залізом дверях. Хауссон зайшов у кімнату, в якій кілька днів тому опритомнів лейтенант Кованьков…