Операція-відповідь

Думки про сестру одразу ж викликали в Ренати тривожну згадку про пережите за останній час. про головне і найстрашніше, що сталося тоді увечері в Берліні, біля Варшавського моста. А все почалося з того, що до неї прибув чоловік з листом від Аліси. Отже, Аліса теж знала, що їхній батько живий. Але чому в такому разі, коли Рената якось уже тут, у лікарні, спитала в неї про це, сестра раптом рознервувала і, пославшись на сердечний приступ, ухилилася від прямої відповіді? Нарешті, чому Аліса згодом жодного разу не згадала про це?..

Рената підійшла до перехрестя, де вона звичайно переходила вулицю, щоб зайти в бакалейну крамницю. Дівчина вже так звикла до цього одноманітного маршруту, що цілком машинально зійшла з тротуару на асфальт. Усе, що відбулося в наступну мить, було схоже на кошмарний сон.

Рената почула зліва наростаючий гул мотора. Вона озирнулася. Прямо на неї з величезною швидкістю мчала низенька чорна машина, а друга, велика темно-зелена, наздоганяла цю чорну… Чиясь сильна рука схопила Ренату за плече і відкинула назад, до стіни будинку. Дівчина впала. Обидві машини промчали понад самісінькою бровкою тротуару. Велика зелена почала обганяти чорну і притискувати її до краю вулиці. Чорна машина правими колесами вже зачіпала бровку тротуару і в ту ж мить врізалася в чавунну тумбу. Машину відкинуло на тротуар, і вона перевернулася. Несамовито завищали гальма, зупинилася і зелена машина, проскочивши трохи далі…

З дверей перекинутої машини, мов з люка, видерся високий плечистий чоловік у короткій чорній куртці. Він звівся на ноги, похитнувся і раптом з несподіваною спритністю стрибнув на тротуар і зник у воротах… Чоловіки, що вискочили з зеленої машини — їх було четверо, з пістолетами в руках підбігли до перекинутої машини. Один з них погнався за чоловіком, який зник у воротах…

Усе це сталося за кілька секунд. Рената Целлер навіть не встигла ще підвестися. Біля неї стояв юнак, котрий, як і вона, стежив за всім, що відбувалося. Але от він нахилився до Ренати.

— Вас не зачепило?

— Ні.

— Виходить, вчасно я вас підхопив. Давайте руку, вставайте.

25

Покупець був надзвичайно нудним і в’їдливим. Букініст ніяк не міг зрозуміти, що, кінець кінцем, хоче цей пан з пісним, як у священика, обличчям.

— Покажіть мені що-небудь з історії.

— Будь ласка, от вам історія, ціла купа історії.

З півгодини покупець порпався у цій купі, ялозив кожну книжку, а потім з’ясувалося, що йому потрібна всього-на-всього історія музики.

— Чудово! От вам книги з історії музики.

Виявляється, йому потрібні ще й історичні романи, в яких описано життя великих музикантів, скажімо Бетховена або Моцарта, а найкраще Вагнера.

— Цього, вибачте, немає, — товстунові починав уриватися терпець.

Він стояв, спершись ліктем на стелажі, склавши руки на кругленькому животі, і з ненавистю позирав на покупця, що короткозоро нюхав книги. Але як тільки покупець відводив од очей книгу, на круглому рожевому обличчі букініста вмить з’являлася люб’язна посмішка.

— А ви не можете прийняти замовлення на такі книги? — скрипучим голосом спитав покупець.

Букініст нервово повів плечем.

— Прийняти замовлення не важко, а виконати його неможливо. Після цієї жахливої війни славнозвісний німецький букінізм залежить від випадковості. Ви тільки уявіть собі: я можу виконати ваше замовлення лише при умові, що в якогось німця «ікс» згоріло все, крім роману про Вагнера, і що цьому німцеві потрібна не дана книга, а ті десять марок, які я заплачу за неї. Бачите, який ланцюг випадковостей!

— А що коли цей німець все-таки принесе потрібну мені книгу? — спокійно спитав покупець.

— Дай боже, дай боже, — крізь зуби процідив букініст.

— І на цей випадок запишіть, будь ласка, мою адресу і, коли знайдеться книга, повідомте мене листівкою.

— З задоволенням! — Букініст зрозумів, що покупець, нарешті, піде, кулькою підкотився до конторки і дістав звідти брудний пошарпаний зошит.

— Слухаю вас.

Покупець сказав адресу і знову почав порпатися в книгах. Ніби навмисне, він вибрав найтоншу і подав її букіністові.

— Загорніть, будь ласка, недаремно ж я вас турбував. — Вперше на обличчі покупця промайнуло щось схоже на посмішку. — Скільки це коштує?

— П’ять марок, — проричав букініст.

— Будь ласка. Дякую. Я все-таки чекатиму вашу листівку, я дуже вірю в щасливий випадок. — Покупець педантично замотав шию шарфом, застебнув пальто на всі гудзики, підняв комір і вийшов з крамниці.

Букініст люто стукнув кулаком по прилавку і шмигнув за штори.

У кімнаті, де в свій час Зігмунд Лісовський зустрічався з Посельською, тепер сидів худорлявий чоловік років тридцяти. Він був у поношеній кожанці, на столі перед ним лежав кашкет-тельманка. Букініст шпурнув на стіл тільки-но одержані від покупця п’ять марок.

— От ціна моєї витримки! Ще хвилина, і я б застрілив його.

Чоловік узяв зім’яті гроші і акуратно розгладив їх долонею.

— Не пізнаю вас, Курт. Невже ваші нерви так здешевіли? І ми, виходить, переплачуємо вам? — Чоловік говорив німецькою мовою досить добре, але з тією старанністю, яка виказувала в ньому іноземця.

— Нерви не з заліза, — пробурчав, сідаючи, букініст.

— А не може бути так, що цей покупець спеціально заходив, щоб перевірити, з чого зроблені ваші нерви?

— Пусте! Я вже знаю цих божевільних. Гітлер знищував євреїв, а треба було душити інтелігенцію. Саме вони і штовхнули нас у безодню. — Товстун сплеснув руками. — І цим ідіотам хоч би що: дістань і дай роман про Вагнера.

Чоловік підсунув гроші букіністові.

— Добре сказано! Одержуйте!

Букініст змахнув гроші на підлогу.

Очі у чоловіка злобно блиснули.

— Пане Крамер, покупець явно переплатив за ваші нерви. Я вас просто не пізнаю.

— А я вас не розумію! — обурився букініст. — Чого ви вдаєте надлюдину і мелете дурниці? «Нерви, нерви…» Ви ж просто не знаєте, що сталося у Франкфурті. Зігмунд Лісовський буквально вистрибнув з петлі, і, нарешті, просто щастя, що Карл розбився на смерть. Він надто любив себе і продав би нас, як баранів, поштучно.

— Ви впевнені, що він справді мертвий?

— Так повідомлено в газетній хроніці.

— А що коли це повідомлення надруковано навмисне, щоб зберегти залишки ваших нервів?

— Не може бути! — букініст перелякано глянув на співбесідника.

В цей час десь під ліжком почувся звук, схожий на приглушений дзвінок. Хазяїн і його гість здригнулися, поглянули один на одного.

— Хто це? — тихо спитав чоловік.

— Не знаю… Всі були попереджені: входити через крамницю відкрито. — Букініст замислився і раптом полегшено зітхнув: — Це може бути тільки Зігмунд. Він один не знає умов сьогоднішньої явки.