Оповідання

–  А ве­ду.

–  А на­що?

–  Бо зве­ле­но.

–  А що ж у по­лi­цiї бу­де?

–  Закину те­бе в тем­ну, то пе­ре­но­чуєш. Хi­ба не чув?

–  Чув, - ка­жу.
– А як пе­ре­но­чую, то що бу­де?

–  А то­дi над­зи­ра­тель бу­де то­бi роз­ка­зу­ва­ти по-своєму.

–  Що ж то во­но: по-своєму?
– пи­таю.

–  Хiба не знаєш?

–  Не знаю.

–  Ну, то завт­ра твоя мор­да зна­ти­ме. Як по­чув я те, то так ме­нi мов ок­ро­пом хто в об­лич­чя ли­нув, а да­лi й дух пе­ре­би­ло. Зро­ду ме­не не би­то, - хi­ба ко­ли ма­ти, як пус­ту­вав ма­лим, сторч ган­чiр­кою вда­ри­ла. Це вско­чив по са­мi ву­ха!

Ще по­мов­ча­ли. То­дi я й ка­жу:

–  А що як­би я за­раз оце вiд вас та втiк?

–  Який швид­кий!
– од­ка­зує.
– По­ма­лу, бо по­па зва­лиш.

–  Ну, а як­би та­ки втiк?
– зно­ву я на­ма­га­юся.

–  То я б те­бе наз­дог­нав i мор­ду на­бив.

«А щоб ти i в стар­цях щас­тя не мав за та­ке сло­во!» - ду­маю та й знов у ме­не сер­це ог­нем узя­лось. Та тре­ба тер­пi­ти, щоб не бу­ло гiр­ше. А вiн на ме­не ско­са по­зи­ра та:

–  Не ос­та­вай­сь, не ос­та­вай­сь по­за­ду, - iди лиш по­пе­ре­ду!

–  Та я, - ка­жу, - й не зос­та­юсь, а я так со­бi ду­маю: що як­би я вам кар­бо­ван­ця в ки­ше­ню вки­нув?

–  То то­дi б, наз­дог­нав­ши, мор­ди не бив, а тiльки узяв за ши­яку та та­ки й по­тяг би у по­лi­цiю.

–  А як­би два кар­бо­ван­цi, то, мо­же б, вам важ­ко бу­ло бiг­ти?

–  Нi, не ду­же… Ти ба­гач, бi­ле­ти в пер­во­му ря­дi ку­пуєш.

–  Отож, що ба­га­то вит­ра­тив­ся я, - ка­жу.
– Нi, а як два з по­ло­ви­ною, то вже, ма­буть, за­ва­жуть, ма­буть, не пiд­бi­жи­те?

–  Хто йо­го знає… А що ж я над­зи­ра­те­ле­вi ка­за­ти­му?

–  Скажете, що втiк по тем­но­му, а ви за­че­пи­лись, упа­ли та й не наз­дог­на­ли.

–  Хто йо­го знає… Да­вай три, то, мо­же, й важ­ко бу­де.

Виняв я три кар­бо­ван­цi та уки­нув йо­му в ру­ку. А ми дiй­шли са­ме до тем­нi­шої ву­лич­ки. Я й мет­нув­ся ту­ди, - бi­жу, аж зем­ля пi­до мною го­рить, аж дух ме­нi за­би­ває. Озир­нувсь, - уже йо­го в тем­но­му не до­ба­чу. То­дi за­вер­нув у дру­гу ву­ли­цю, чую - то­рох­тить… їде зво­щик. Пi­дож­дав та так на нього й ско­чив.

–  На стан­цiю, та швид­ше! Чи вспiємо на поїзд?

–  Поганятиму, то вспiємо.

–  Так по­га­няй же!

Поки до стан­цiї, то все бо­яв­ся, що спiз­ню­ся, а як увi йшов у стан­цiю, то вже не знаю, як i бi­ле­та вхо­пив, як i у ва­гон ус­ко­чив. I що ж би ви ду­ма­ли? Аж по­ки поїзд ру­шив, то тру­сив­ся. Не страш­но ме­нi тих по­лi­цей­ських са­мих, та страш­но тiєї ганьби та зне­ва­ги. Отак я то­го пра­ва до­бу­вав­ся… та й не до­був­ся… Вер­нув­ши­ся до­до­му, то й жiн­цi дов­го не приз­на­вавсь. А да­лi та­ки й ска­зав. Во­на на ме­не мок­рим ряд­ном, що стiльки гро­шей пе­ре­вiв.

–  Тобi, - ка­жу, - бай­ду­же, що з ме­не так наз­ну­ща­ли­ся, тi­ль­ки за гро­шi кло­по­чеш­ся!

–  Так то­бi й тре­ба!
– гри­має, - не ви­тi­вай аби­чо­го!

Ну, що ти їй ка­за­ти­меш? То, як їхав, так аж пла­ка­ла, а як цi­лий вер­нув­ся, так i бай­ду­же, - аби гро­шi! Та то б iще дар­ма, а то бi­да, що хоч я їй на­ка­зу­вав, щоб нi­ко­му анi­те­лень, од­на­че во­на та­ки роз­ка­за­ла про все своїй сест­рi Хо­ти­нi, а в тiєї язик як ло­па­тень, - так усi й до­вi­да­ли­ся. Смi­ються то­дi з ме­не: пансько­го пра­ва, - ка­жуть, - до­бу­вав­ся. А во­но й неп­рав­да: не пансько­го, а та­ки людсько­го. Та де во­но в нас є?

1902. XII. 5

м. Чер­нi­гiв

УКРАЛА

Тiльки вчи­тель увiй­шов у клас, за­раз по­ба­чив, що там ро­биться щось не­пев­не. Шко­ляр­ки та шко­ля­рi юр­мою ото­чи­ли ко­гось i про щось пал­ко й го­лос­но го­мо­нi­ли. Го­мiн був не­лас­ка­вий, сер­ди­тий. Зро­зу­мi­ти по­ки нi­чо­го не мож­на бу­ло. Чуть тiльки бу­ло, що на ко­гось дi­ти сер­ди­лись, ко­мусь до­ко­ря­ли.

Зараз же дех­то по­ба­чив учи­те­ля, i по­чу­лось про­мiж дiтьми:

–  Василь Мит­ро­вич прий­шов… Учи­тель прий­шов.

Дiти стих­ли i всi по­вер­ну­лись до вчи­те­ля. Учи­тель пi­дiй­шов i спи­тавсь:

–  Що тут у вас дiється?

Усi мов­ча­ли, сто­ячи навк­руг од­ної пар­ти. На тiй пар­тi си­дi­ла Олек­санд­ра. Олек­санд­ра бу­ла шко­ляр­ка пер­шо­го ро­ку, доч­ка сiльсько­го пи­сар­чу­ка-п'янич­ки. Во­на си­дi­ла, ни­зь­ко пох­ню­пив­ши го­ло­ву i вту­пив­ши очi у свiй стiл. Її бi­ля­ве, усе у вес­нян­ках, об­лич­чя бу­ло бi­ле як крей­да. Во­на вхо­пи­ла­ся ру­ка­ми за стiл, мов бо­яла­ся, що її тяг­ти­муть ку­дись си­ло­мiць.

Учитель ще раз спи­тавсь:

–  Що тут у вас ста­ло­ся?

Озвалась Прiська - под­ру­га й то­ва­риш­ка Олек­санд­ри­на. Батько її був у еко­но­мiї за при­каж­чи­ка. Прiська бу­ла дiв­чи­на си­та, доб­ре го­до­ва­на - во­на зав­сiг­ди при­но­си­ла з до­му га­р­ну їжу: пи­рiж­ки, пе­ре­пiч­ки, кор­жi то­що. Во­на по­га­но вчи­­ла­ся, але бу­ла ду­же ве­се­ла i не мог­ла го­во­ри­ти не смi­ю­чи­­ся. Во­на й те­пер, ос­мi­ха­ючись, за­го­мо­нi­ла:

–  Та Олек­санд­ра…- Прiська по­ча­ла й зас­мi­ялась, не до­ка­зав­ши.

Учитель спи­тавсь:

–  Що Олек­санд­ра?

–  Украла в ме­не хлiб!
– до­ка­за­ла Прiська i зов­сiм за­ре­го­та­ла­ся, i її не­ро­зум­нi сi­ро-си­нi очi з смi­ху аж схо­ва­ли­ся за си­ти­ми що­ка­ми.

Ця звiст­ка ду­же вра­зи­ла й зди­ву­ва­ла вчи­те­ля. Та­ко­го в шко­лi ще не бу­ло. Учи­тель знав, що де­якi з дi­тей ще до­ма, перш нiж у шко­лу по­ча­ли хо­ди­ти, бу­ли де в чо­му грiш­нi, але в шко­лi по­ки нiх­то в грiх не вска­ку­вав. На Олек­санд­ру вiн теж нi­ко­ли нi­чо­го не ду­мав. Во­на бу­ла прос­то дiв­чи­на бо­яз­ка - ма­буть, на­ля­кав її батько-п'яни­ця.

Учитель гля­нув на Олек­санд­ру й спи­тавсь:

–  Олександре, прав­да цьому?

Вона мов­ча­ла й си­дi­ла не­ру­хо­мо, як кам'яна. Учи­тель зро­­зу­мiв, що Прiська ка­за­ла прав­ду. А Прiська вже не мов­ча­ла й то­рох­тi­ла:

–  Вона не впер­ше це кра­де. Во­на кiлька ра­зiв у ме­не тя­га­ла. Тiльки ки­неш тор­бу з пи­ро­га­ми - так i по­тяг­не. Та я все мо­в­ча­ла. А оце вже сьогод­нi… Ба­чу, вхо­пи­ла хлiб та й по­бi­г­ла з шко­ли у двiр, та зай­шла за де­ре­во, та й їсть. Я при­бiг­ла до неї, а во­на зля­ка­лась. "Не ка­жи,- ка­же, вчи­те­ле­вi, я то­бi ма­лю­нок дам…"