Оповідання

Учитель ще раз спи­тав­ся:

–  Олександре, прав­да цьому?

Але й те­пер Олек­санд­ра мов­ча­ла i си­дi­ла не­ру­хо­мо. Один ве­ли­кий шко­ляр, не зов­сiм ро­зум­ний i не ду­же жа­лiс­ли­вий, за­го­мо­нiв:

–  Та що там її пи­таться? Хi­ба й так не вид­ко, що прав­да. Бач, що ви­га­да­ла, - крас­ти! її тре­ба прог­на­ти з шко­ли!

Школярi за­гу­ли:

–  Треба! Тре­ба!

Учитель ска­зав:

–  Чому ж то так?

–  А то­му, що во­на кра­де, а ви або ми на ко­го iн­шо­го ду­ма­ти­ме­мо по-дур­но­му.

Iншi ка­за­ли:

–  Це нi­чо­го не мож­на бу­де й по­ло­жи­ти в шко­лi, як­що крас­ти­муть.

–  А хi­ба во­но гар­но, як ка­за­ти­муть на шко­ля­рiв, що во­ни кра­дуть, - до­да­ва­ли тре­тi.

Учитель ска­зав:

–  Ось що, дiв­ча­та й хлоп­цi. Ви он уже на­ла­го­ди­лись ви­го­ни­ти Олек­санд­ру з шко­ли, а ще не знаєте до пут­тя дi­ла. А мо­же, во­но й не так бу­ло? Тре­ба пос­лу­ха­ти спер­шу, що Олек­санд­ра ска­же.

Той-таки ве­ли­кий шко­ляр по­чав був зно­ву:

–  Та що там слу­ха­ти, хi­ба й так не вид­ко?… Але йо­го за­раз же спи­не­но:

–  Цить! Ва­силь Мит­ро­вич прав­ду ка­жуть. Вже ж тре­ба зна­­ти, що во­на ска­же.

Усi об­лич­чя по­вер­ну­ли­ся до Олек­санд­ри, усi очi вту­пи­ли­ся в неї. Всi до­жи­да­ли вiд неї сло­ва. Але во­на й те­пер си­дi­ла, мов скам'янiв­ши. Во­на схо­ва­ла го­ло­ву ме­жи пле­чi й при­­щу­ли­лась, не­на­че спо­дi­ва­лась, що її ось-ось уда­рять, хо­ча зна­ла, що в шко­лi не б'ються.

Учитель спи­тав­ся:

–  Ну, Олек­санд­ре? Ка­жи, - ми жде­мо.

Мовчить. Учи­тель зно­ву:

–  Не ду­май, що ми всi хо­че­мо на­па­да­ти­ся на те­бе. Нам тре­­ба тiльки зна­ти прав­ду. Мо­же, це ще й не так, як ка­жуть, та я й ду­маю, що не так.

Блiде об­лич­чя в Олек­санд­ри зро­би­ло­ся вiд­ра­зу як жар чер­во­не. Але ж во­на мов­ча­ла.

А вчи­тель ка­зав да­лi:

–  Еге, я ду­маю, що це не так. Ме­нi здається, що Прiська яко­сь по­ми­ли­ла­ся i що ти не вин­на.

Олександрине об­лич­чя на­хи­ли­ло­ся аж до сто­лу.

–  Певне, то ти свiй хлiб їла, бо я нi­ко­ли не по­вi­рю, що ти мо­жеш ук­рас­ти.

Голосне гiр­ке ри­дан­ня ро­зiт­ну­ло­ся у шко­лi. Це пла­ка­ла Олек­санд­ра, при­пав­ши го­ло­вою до сто­лу. Шко­ля­рi вiд­ра­зу при­тих­ли. Очi їм якось ши­ро­ко по­розп­лю­щу­ва­ли­ся, i во­ни мовч­ки, за­таївши ду­ха, ди­ви­ли­ся на Олек­санд­ру. А вчи­тель ка­зав:

–  Не плач! Ко­ли цьому неп­рав­да…

–  Правда!… Прав­да!…- скрик­ну­ла Олек­санд­ра.- Я вкра­ла!

I во­на за­ри­да­ла ще дуж­че. У ве­ли­кiй кла­со­вiй свiт­ли­цi сто­яло шiст­де­сят шко­ля­рiв мовч­ки, не во­ру­ша­чись, а се­ред їх, при­пав­ши го­ло­вою до сто­лу, гiр­ко пла­ка­ла ма­ленька бi­ля­ва дiв­чи­на. Дов­го во­на пла­ка­ла, i всi мов­ча­ли, аж по­ки во­на тро­хи зас­по­коїла­ся.

Тодi вчи­тель, сiв­ши бi­ля неї, спи­тавсь:

–  Нащо ж ти це зро­би­ла?

Вона мов­ча­ла зно­ву i зно­ву пох­ню­пи­лась. Учи­тель ба­чив, що ска­за­ти те, че­рез вi­що во­на це зро­би­ла, їй так са­мо важ­ко, як бу­ло важ­ко приз­на­ва­ти­ся. Але во­на пе­ре­мог­ла се­бе. Кiлька ра­зiв во­на по­чи­на­ла ка­за­ти, во­ру­ши­ла гу­ба­ми, але зу­пи­ня­ла­ся. На­реш­тi про­мо­ви­ла:

–  Я їсти хо­тi­ла.

–  Хiба ти до­ма не їла?

–  Не їла.

–  Чому?

Вона зно­ву змовк­ла i… зов­сiм нес­по­дi­ва­но уп'ять за­ри­да­ла.

–  У нас… у нас… не­ма чо­го їсти… Батько нi­чо­го… не при­но­­сять з во­лос­тi… усе про­пи­ва­ють… Ми їмо су… су… су­ха­рi вже дру­гий тиж­день.

I бiльше во­на нi­чо­го не мог­ла ска­за­ти за слiзьми. Дав­но був час по­чи­на­ти вчит­тя. Учи­тель ти­хо взяв Олек­санд­ру за ру­ку i, ска­зав­ши їй кiлька лас­ка­вих слiв, по­вiв у свою ха­ту, щоб во­на там зас­по­коїлась. Як по­вер­нув­ся вiн у клас, то з де­ся­ток рук прос­тяг­ли­ся до йо­го, i в кож­нiй ру­цi бу­ла якась їжа.

–  Нате! дай­те їй! хай по­поїсть!

Учитель гля­нув на дi­тей. Хлоп­цi бу­ли нi в сих нi в тих, дiв­ча­та де­якi пла­ка­ли. Вiн заб­рав усе, що дi­ти на­да­ва­ли, i по­нiс Олек­санд­рi. Але во­на нi­чо­го не хо­тi­ла їсти i все пла­ка­ла. Вiн, скiльки мiг, роз­ва­жив її, а сам пi­шов у клас i зве­лiв спi­ва­ти мо­лит­ву пе­ред по­чат­ком на­уки. Як зас­пi­ва­ли мо­лит­ву, вiн не­по­мiт­но ввiв у клас Олек­санд­ру.

***

Олександра пiс­ля цього дов­го со­ро­ми­лась гля­ну­ти учи­те­ле­вi в вi­чi. Але нi вiн, нi шко­ля­рi нi­ко­ли не на­га­да­ли їй про те, що бу­ло. Та й не тре­ба бу­ло їй на­га­ду­ва­ти. З то­го ча­су вже нi­що не мог­ло спо­ку­си­ти її. Дiв­ча­та-то­ва­риш­ки її люб­лять i час­то да­ють їй чо­го їсти - та­ко­го, що з до­му при­но­сять. Але во­на зрiд­ка бе­ре, хоч i час­то си­дить на су­хо­му хлi­бо­вi. Цього ро­ку во­на здасть ос­таннього ек­за­ме­на i вий­де з шко­ли ро­зум­ною, прав­ди­вою i чес­ною дiв­чи­ною.

1891 р.

ДЗВОНИК

Її зва­ли На­та­лею. Во­на бу­ла ма­ненька, їй бу­ло тiльки сiм ро­кiв. Ма­ти її вмер­ла ро­кiв уже з пiв­то­ра, батько був ка­лi­ка, та ще й п'яни­ця. П'яни­цею вiн був iз­дав­на, але по­ки не був ка­лi­кою та жи­ва бу­ла жiн­ка, то вiн якось там ха­зяй­ну­вав на своєму клап­ти­ку зем­лi. Але вiн, пiд­ковз­нув­ши­ся, впав на льоду, пе­ре­ло­мив со­бi ру­ку й то­дi вже ма­ло що мiг ро­би­ти. А тут жiн­ка вмер­ла. Вiн зов­сiм роз­пив­ся, про­гай­ну­вав гос­по­дарст­во, про­дав зем­лю, зос­та­ла­ся са­ма обiд­ра­на хат­ка. Вiн ма­ло ко­ли бу­вав до­ма, а в тiй ха­тi си­дi­ла На­та­ля. Си­дi­ла й го­ло­ду­ва­ла. Доб­рi лю­ди по­мi­ти­ли, що во­на го­ло­дує, по­ча­ли зак­ли­ка­ти її до се­бе обi­да­ти, а по­тiм якось пок­ло­по­та­ли­ся за бiд­ну си­ро­ту, щоб узя­то її до си­рiтсько­го до­му. На­та­лю вiд­ве­зе­но до гу­бер­нiї й там зда­но до то­го до­му. Доб­рi лю­ди ка­за­ли, що На­та­лi бу­де там кра­ще. Во­на й са­ма сил­ку­ва­ла­ся так ду­ма­ти, але чо­гось їй страш­но бу­ло ту­ди їха­ти. Як приїха­ла, то ста­ло все її жит­тя по-но­во­му. До­ма во­на го­ло­ду­ва­ла ча­сом, а як не го­ло­ду­ва­ла, то наїда­ла­ся хлi­ба та по­рожнього бор­щу з бу­ря­ка­ми, бо ка­ша не щод­ня бу­ва­ла; а те­пер во­на мог­ла їсти доб­ру смач­ну їжу щод­ня i скiльки схо­тi­ла. До­ма во­на хо­ди­ла в дра­нiй, ла­та­нiй та зад­ри­па­нiй оде­жi, а тут бу­ла в неї оде­жа чис­тенька: влiт­ку - ле­генька, взим­ку - теп­ленька, са­ме доб­ре. До­ма во­на мерз­ла в обiд­ра­нiй, не­чу­пар­нiй ха­тi, спа­ла на го­ло­му по­лу, тiльки в го­ло­ви пiд­мос­тив­ши по­га­неньку по­ду­шеч­ку, а тут ха­ти бу­ли ве­ли­кi, чис­тi, теп­лi, i спа­ла во­на на м'яко­му лiж­ку, зас­ла­но­му то­ненькою ряд­нин­кою. До­ма її батько п'яний ла­яв, а ча­сом бив, а тут нiх­то не бив­ся, не ла­яв­ся: ко­ли що тре­ба бу­ло ро­би­ти чи не ро­би­ти, то на­чальни­ця прос­то ве­лi­ла чи за­бо­ро­ня­ла зав­сiг­ди спо­кiй­ним, рiв­ним, од­на­ко­вим го­ло­сом,- во­на на­вiть не кри­ча­ла нi­ко­ли. Це но­ве спо­кiй­не жит­тя в дос­тат­ках спер­шу зда­ва­лось На­та­лi, пiс­ля її вбо­го­го сiльсько­го жит­тя, яки­мись роз­ко­ша­ми, якимсь пиш­ним, панським, тро­хи не царським, жит­тям.

А все ж На­та­лi тяж­ко бу­ло жи­ти. Чо­му? Во­на бу­ла зов­сiм чу­жа се­ред цього жит­тя. З са­мо­го по­чат­ку їй до­ве­ло­ся зви­ка­ти до ба­гатьох ре­чей, цiл­ком їй но­вих, - по­чи­на­ючи з за­вич­ки їсти м'ясо не ру­ка­ми, а но­жем та ви­дел­кою. Во­на нi­як не вмi­ла прист­ро­ми­ти шма­ток м'яса в бор­щi ви­дел­кою, а то­дi вiд­рi­за­ти йо­го но­жем: зви­чай­но шма­ток вис­ка­ку­вав з-пiд но­жа i з-пiд ви­дел­ки й ля­пав до­до­лу або на ко­лi­на На­та­лi чи якiй под­ру­зi, а борщ розх­лю­пу­вав­ся на стiл. Об­ля­па­на под­ру­га сер­ди­лась i ка­за­ла: "От, ля­па­ло не­до­теп­не! Се­люч­ка!" Олек­санд­ра Пет­рiв­на, на­чальни­ця, зав­ва­жа­ла На­та­лi, що так не мож­на ро­би­ти, що тре­ба бу­ти обе­реж­ною та охай­ною. Дiв­чи­на й са­ма це доб­ре зна­ла, дак ко­ли ж во­на нi­як не мог­ла ке­ру­ва­ти ти­ми стру­мен­та­ми! За­раз же, дру­го­го дня, во­на зно­ву те ро­би­ла, а Олек­санд­ра Пет­рiв­на ве­лi­ла їй ви­хо­ди­ти з-за сто­лу й обi­да­ти са­мiй ок­ре­мо пiс­ля всiх. Во­на мовч­ки по­кiр­но ви­хо­ди­ла з-за сто­лу й сi­да­ла в ку­точ­ку. Во­на ди­ви­ла­ся на дiв­чат, як во­ни всмак обi­да­ли, ве­се­ло смi­яли­ся, як не бу­ло на­чальни­цi (хоч їм смi­яти­ся за обi­дом i за­бо­ро­ню­ва­но), i до­жи­да­ла­ся своєї чер­ги. Вреш­тi дiв­ча­та по­чи­на­ли вста­ва­ти, со­ва­ючи та сту­ка­ючи ос­ло­на­ми, де­якi за­раз бiг­ли з ха­ти, а де­якi зос­та­ва­ли­ся при­би­ра­ти зо сто­лу, на­чальни­ця ви­хо­ди­ла. То­дi На­та­ля му­си­ла йти обi­да­ти. Їй хо­тi­ло­ся їсти, й во­на мовч­ки сi­да­ла за стiл. Дi­ти час­то бу­ва­ють не­жа­лiс­ли­вi,- об­ля­па­на На­та­ли­ним бор­щем под­ру­га, а за нею й ще дех­то по­чи­на­ли кри­ча­ти на На­та­лю:

–  Селючка обi­да! Ля­па­ло обi­дає. Тi­кай­те, а то всiх по­об­ля­пує.

Наталя ки­да­ла їсти: їй бу­ло со­ром, тяж­ко, хо­тi­ло­ся пла­ка­ти, але во­на не пла­ка­ла, тiльки гу­би в неї трем­тi­ли i все її об­лич­чя якось кри­ви­ло­ся. Во­на спус­ка­ла свої ве­ли­кi тем­нi очi до­до­лу, її дов­гi вiї ви­раз­но виз­на­ча­ли­ся то­дi на зблiд­ло­му об­лич­чю. Так во­на си­дi­ла мовч­ки, аж по­ки дiв­ча­та об­ли­шу­ва­ли її й бiг­ли в са­док. То­дi во­на вста­ва­ла, го­лод­на йшла в який­сь за­ку­то­чок i хо­ва­ла­ся там так, щоб нiх­то не ба­чив, i си­дi­ла до­ти, аж по­ки го­лос­но дзенькне дзво­ник, кли­чу­чи всiх до ве­чiрньої на­уки. Во­на вся здри­га­ла­ся з нес­по­дi­ван­ки, то­дi ти­хо вста­ва­ла i йшла. Пот­ро­ху во­на од­на­че звик­ла обi­да­ти так, як i всi, але дiв­ча­та все ж драж­ни­ли її ля­па­лом. Це не­чу­пар­не прiз­ви­ще нi­як не прис­та­ва­ло до її то­ненької не­ве­лич­кої пос­та­тi з чор­но­во­ло­сою го­лiв­кою, до її за­мис­ле­но­го об­лич­чя з ве­ли­ки­ми зас­му­че­ни­ми очи­ма. Але вже як при­ло­жи­ли, то так во­но й зос­та­ло­ся.