Оповідання

–  Грiх, Пет­ре! На те бо­жа во­ля!… Бог так дав… А чу­жо­го не руш!

–  Грiх! А з го­ло­ду вми­ра­ти - як? Хi­ба я своєю во­лею йду?

–  Дак Що, Пет­ре, - пе­ре­тер­пi­ти тре­ба… Не хо­ди!…

Страшно вiд­ра­зу ста­ло Гор­пи­нi. При­гор­ну­ла во­на чо­ло­вi­ка.

–  Петре, го­дi! Бог по­мо­же… Пi­деш сам до батька, во­ни да­дуть… А те

покинь, зов­сiм по­кинь! Грiх!

То ва­гав­ся хоч тро­хи Пет­ро, а те­пер, як ста­ла Гор­пи­на вмов­ля­ти, зно­ву пiд­ня­лась у йо­го на лю­дей злiсть, так i кле­ко­че у гру­дях.

–  Пiду, го­во­рить, - не ка­жи ме­нi нi­чо­го, - пi­ду!

III

День по­ми­нув, нiч на­су­ну­ла. Дiж­дав­ся Пет­ро пiв­но­чi, одяг­ся, узяв з со­бою три мiш­ки й свер­дел та й пi­шов до га­ма­зеїв.

Нiч бу­ла тем­на. Пет­ро пе­рей­шов свiй го­род, вий­шов на ви­гiн. На ду­шi в йо­го якось спо­кiй­но бу­ло. Вiн уже раз на­ва­жив­ся зро­би­ти це дi­ло i бiльше не ду­мав про те, яке во­но. "Пi­ду та й ук­ра­ду",- ду­мав вiн, i йо­му не зда­ва­ло­ся, що вiн по­га­но ро­бить, бо вiн прос­то за­був про це, не­на­чеб­то про це й ду­ма­ти не бу­ло чо­го. Спо­кiй­но та смi­ли­во йшов, нi­чо­го не ля­ка­ючись.

Ось ви­гiн кiн­чається, щось за­чор­нi­ло зда­ле­ка. "Га­ма­зеї", - по­ду­мав Пет­ро.
– "У сто­ро­жа га­ма­зин­ни­ка вже не свi­ти­ть­ся, - бу­дуть пов­нi три мiш­ки".

Легкою хо­дою пi­шов да­лi. Уже не­да­ле­ко! Тiльки, що це? Го­лос­но, дзвiн­ко вiд­гук­нувсь у по­вiт­рi крик. Ма­буть, сич. Зно­ву кри­чить, "няв­ка" - нi, це со­ва. I вiд­ра­зу страш­но Пет­ро­­вi ста­ло. Щось пе­ре­хо­пи­ло дух, сер­це зас­ту­ка­ло в гру­дях. Вiн зу­пи­нив­ся, став прис­лу­ха­тись. За спи­ною аж мо­ро­зом сип­ну­ло.

–  Пiймають, пiй­ма­ють! Зло­дiй!…

I знов од­ра­зу, на­че снi­гом об­си­па­ло. То смi­ли­вий був i спо­кiй­ний, а те­пер усе те зник­ло. Вiн увесь трем­тiв.

–  Йти, чи не йти?
– ду­мав вiн.
– А як пiй­ма­ють?

Вiн зно­ву по­чав прис­лу­ха­ти­ся. Але навк­ру­ги всю­ди бу­ло так ти­хо, що вiн мiг чу­ти, як у йо­го в гру­дях ко­ло­ти­ло­ся сер­це.

–  Може, вер­ну­ти­ся?… А завт­ра зно­ву бу­де­мо без хлi­ба!… Нi вже - пi­ду!

I вiн ти­хо-ти­хо по­чав прок­ра­да­ти­ся до га­ма­зеїв; пi­дiй­шов до їх, ще раз озир­нувсь ок­ру­ги. В тем­ря­вi нi­чо­го не ви­д­ко. То­дi по­лiз пiд бу­дiв­лю.

Щороку зси­пав­ши зер­но у за­сi­ки, знав, з яко­го во­ни бо­ку. Обе­реж­но пiд­лiз вiн до то­го мiс­ця, лiг на спи­ну. То­дi нас­та­вив сверд­ло, по­чав вер­тi­ти.

Сухе де­ре­во тро­хи зат­рi­ща­ло. Пет­ро зу­пи­нивсь, прис­лу­ха­ючись. Да­лi знов по­чав ро­би­ти. Сверд­ло глиб­ше та глиб­ше вла­зи­ло в де­ре­во - не­за­ба­ром i дiр­ка бу­де. Пет­ро з усiєї си­ли на­тис­нув на сверд­ло, ле­жа­чи на спи­нi.

–  Агов! Се­ме­не! Е, сто­над­цять кiп!…

Петро здриг­нувсь. Хто це? Сто­рож? Сер­це ко­лих­ну­лось у гру­дях, а да­лi не­мов зас­тиг­ло - Пет­ро слу­хав. Хо­лод­ний пiт вис­ту­пив у йо­го на ло­бi. Вiн так i за­кам'янiв, пiд­няв­ши ру­ки вго­ру до сверд­ла. Зно­ву чу­ти:

–  Семене! Се­ме­не!… А, щоб то­бi! Ну, я й сам, хi­ба ме­нi що? Не вмiю зас­пi­ва­ти?… Сто­над­цять!… Гей!…

Ой там за бай­ра­ком Танцювала ри­ба з ра­ком…

П'яну пiс­ню чу­ти бу­ло бi­ля са­мої га­ма­зеї. I як хтось iде, чу­ти.

Та гей:

тан­цю­ва­ла ри­ба з ра­ком, А ци­бу­ля…

–  Тю на тво­го батька!… Чо­го сю­ди? Нi, я сю­ди не хо­чу, до­до­му пi­ду!

Гей, а ци­бу­ля з час­ни­ком, А дiв­чи­на з ко­за­ком!

П'яний пi­шов. Го­лос i хо­да за­тих­ли. Пет­ро не во­ру­шивсь. Вiн зат­ри­мав ду­ха й ждав. Ось уже нi­ко­го не чу­ти. Вiн ще прис­лу­хавсь. Нi, не­ма нi­ко­го.

Тодi ос­тан­нiм на­тис­ком вiн до­вер­тiв дiр­ку. На­ла­пав мi­шок, пiдс­та­вив, ви­тяг сверд­ло. Зер­но сип­ну­ло. Тру­ся­чись, як у про­пас­ни­цi, Пет­ро по­на­си­пав усi три мiш­ки. Га­ма­зеї бу­ли низько при зем­лi, то не мож­на бу­ло пов­нi по­на­си­па­ти. Од­на­че, що те­пер ро­би­ти? По­ки­ну­ти дiр­ку не­за­ту­ле­ну - зер­но ите­че на зем­лю, завт­ра по­ба­чать, знай­дуть. Тре­ба затк­ну­ти. I чо­го це вiн не взяв за­тич­ки?

Петро за­ту­лив дiр­ку од­нiєю ру­кою, а дру­гою по­чав шу­ка­ти тра­ви на за­тич­ку. Тра­ва не рос­ла пiд га­ма­зе­ями. Зга­дав, що в йо­го є хуст­ка. Знай­шов її, так-сяк затк­нув дiр­ку. То­дi ви­тяг один клу­нок з-пiд га­ма­зеї, став i ду­має:

–  Додому нес­ти? Нi, то ду­же дов­го бу­де. По­пе­ре­но­шу на мо­ги­лу, не­хай там пе­ре­ле­жать по­ки що.

Могила бу­ла за се­лом, на цьому ж ви­го­нi, там, де ко­лись гра­ни­ця йшла, а те­пер тiльки вал зос­тав­ся ви­со­кий. Пос­пi­ша­ючись, од­нiс Пет­ро один клу­нок.

Тi два клун­ки бу­ли мен­шi, вiн заб­рав їх од­ра­зу. Усi три вiн за­хо­вав на мо­ги­лi в бур'янi. Хо­тiв був до­до­му йти, та зно­ву про дiр­ку зга­дав. Тре­ба взя­ти кра­щу за­тич­ку, а то хуст­ка ко­ли б не ви­па­ла. Вiн ти­хо прой­шов до чий­огось ти­ну, ви­ла­мав цур­па­лок i пi­шов зно­ву до га­ма­зеїв. Пiд­лiз уп'я­ть, обе­реж­но ви­тяг хуст­ку й затк­нув дiр­ку де­рев'яною за­тич­кою. Цур­па­лок са­ме прий­шовсь i мiц­но стри­мiв у дiр­цi. Пет­ро спро­бу­вав - доб­ре. Ма­буть, до­до­лу тро­хи зер­на роз­си­па­ло­ся. Вiн по­мац­ки по­за­гор­тав йо­го зем­лею.

Вернувся до­до­му, увiй­шов у ха­ту.

–  Горпино!

Нiчого не чу­ти. Ма­буть, спить. Лiг вiн на пiл, не роз­зу­ва­ючись, тiльки сви­ту ски­нув.

–  Горпино, ти спиш?

–  Ну?

–  Я за­хо­вав на мо­ги­лi…

–  Про ме­не де хоч хо­вай, а я то­бi у по­мо­чi не бу­ду!

Замовк Пет­ро.

IV

Нiкому й на дум­ку не впа­ло, щоб мож­на бу­ло вкрас­ти хлiб iз замк­не­ної га­ма­зеї. Та й кра­дiж­ка бу­ла не­ве­лич­ка, то не ду­же й по­мiт­на. Ба­ча­чи Пет­ро, що нi­де нi­чо­го про кра­дiж­ку не чу­ти, пе­ре­нiс жи­то до­до­му. Та йо­го ста­ло не на­дов­го. Уп'ять хоч зно­ву крас­ти йди. Та тiльки тут трош­ки по­со­би­ла до­ля.

У су­сiднього па­на Пет­ро впро­хавсь у най­ми. Став вiн жи­ти в па­на, тiльки но­чу­ва­ти до­до­му хо­див. До­ма злид­нi зос­та­ли­ся злид­ня­ми, але й за те хва­ли­ти бо­га, що хоч го­лод­нi не си­дi­ли. А про кра­дiж­ку й до­сi не чуть бу­ло нi­чо­го.

Петро зас­по­коївся.

Отже нi, не зас­по­коївся… Вiн дав­но вже згу­бив свiй спо­кiй, дав­но йо­го не ста­ло, аж iз тiєї тем­ної но­чi, як вiн пiд га­ма­зе­ями був. I не кра­дiж­ка ста­ла йо­го му­чи­ти, нi! Про неї вiн спер­шу й не ду­мав. Тiльки ж Гор­пи­на мо­не та до йо­го ста­ла. Зник­ли тi роз­мо­ви щи­рi та лас­ка­вi, - те­пер во­на з чо­ло­вi­ком iно­дi й сло­ва не про­мо­вить за день - сум­на-сум­на хо­дить. Да­лi й у най­ми пi­шов Пет­ро, став тiльки вве­че­рi жi­н­ку ба­чи­ти - не по­со­би­ло­ся. Все мов­чить. То що­но­чi Пет­ро хо­див, а то вже тiльки двi­чi, три­чi на тиж­день, бо знає, що до­ма не при­вi­та­ють, не за­го­мо­нять, що до­ма ще тяж­че на сер­цi бу­де. Вiн не до­ко­ряв жiн­цi: йо­го са­мо­го вже по­чи­на­ла гриз­ти згад­ка про те дi­ло. Удень, се­ред нев­гав­ної ро­бо­ти, ще не так бу­ло тяж­ко - за­бу­ва­ло­ся; а в тi но­чi, що вiн то в па­на, то до­ма но­чу­вав, у тi пох­му­рi но­чi не бу­ло йо­му спо­кою. Бо за­ги­ну­ло йо­го щас­тя, мо­же, на­вi­ки за­ги­ну­ло. А во­но ж бу­ло ко­лись, те щас­тя, бу­ло на­вiть i то­дi, як го­лод їх му­чив. А те­пер усе зник­ло. Тiльки гру­ди пе­че, так пе­че… "Хоч би ка­ра, та не та­ка. Хоч би на­ла­яла ме­не, хоч би до­ко­ря­ла, а то мов­чить, нi­чо­го не ка­же, а як би­ли­на сох­не".