Оповідання

Коняка ви­нес­ла в по­ле, вто­ми­лась i поч­ва­ла­ла сту­пою.

Тоді йо­му рап­том прий­шов на пам’ять один ди­тя­чий день.

Була неділя. Вся ха­ти­на спов­не­на сон­цем. Йо­го кортіло швид­ше до хлопців i страх не хотілось зміня­ти чор­но­го хус­тя. Але ма­ти зло­ви­ла, і хоч він пла­кав, наділа на нього чис­ту i білу хо­лод­ну со­роч­ку. Роз­че­са­ла во­лос­ся i вже на по­розі за па­зу­ху вкла­ла га­ря­чий пиріг. Пиріжок пік йо­му гру­ди, але він вий­няв йо­го на ву­лиці, тільки як був се­ред хлоп­цiв. Йо­му бу­ло приємно, що всі ди­ви­лись, як він ку­сав пиріг i ви­ко­лу­пу­вав пальцем зсе­ре­ди­ни сли­ви.

Більше нічо­го не міг зга­да­ти.

Ще бу­ло гар­но, як та­то по­мер­ли. Зібра­лось ба­га­то лю­дей, їли ка­пус­ту, пах­ло ко­ли­во ме­дом, i чорніли на ньому, як му­хи, род­зин­ки.

Тоді він наївся.

Він їхав далі, все глиб­ше в по­ле. Ко­ня­ка так побіліла, що зли­ва­ла­ся з снігом, за­те не­бо чис­тим ста­ло і чор­ним…

«Микитине по­ле… Сва­тав ме­не Ми­ки­та… Хе-хе!..»

По небі пли­ла са­мот­ня біленька хма­рин­ка, як тінь го­лу­би­них кри­лець.

Одвiв очі од хмар­ки, ску­лив­ся весь. Щось хо­лод­не за­лос­ко­та­ло під грудьми. Мо­же, то не хма­рин­ка, а ду­ша ма­ми пли­ве? І дум­ки побігли на­зад. Ле­жить в гаю са­мот­ня, на хо­лоднім ложі, як підстре­ле­ний птах, ди­виться в не­бо крізь сльози. Тільки свічка пла­че над нею і ка­па га­ря­чий віск на сухі, до смерті зло­жені ру­ки.

Треба ж бу­ло од­во­зить… Пос­лу­хав, са­ма схотіла, а мог­ло б бу­ти інак­ше. Мог­ло б бу­ти…

Тут він зас­тиг. За­гу­бив по­ле, не­бо, ко­ня­ку. Один об­раз вхо­пив­ся йо­го уяви, пок­ри­ва­ючи все. …Тільки що ви­нес­ли ма­му на кла­до­ви­ще, з ко­руг­ва­ми, з по­па­ми, по-хрис­ти­янськи. В хаті на­род. Смач­но па­рує стра­ва. «Ви­пий­те, сва­те, за ду­шу небіжки… Хай бу­де царст­во не­бес­не…» Пе­че горілка в горлі i в жи­воті… Гомін нав­ко­ло… Теп­лом ди­ха чес­на гро­ма­да, i ди­ха з по­лу­мис­ка ва­ре­не м’ясо. «Ви­пий­мо ще… доб­ра бу­ла небіжка…» Сту­ка­ють лож­ки об мис­ку, ла­со плям­ка­ють гу­би, блис­кучі од са­ла, си­та ду­ша на­че па­рує, одк­ри­та для інших, хо­четься пла­кать, або співа­ти… «Та не­ма гi-iрш ніко-о-ому…» - «Ви­пий­мо, ку­монько лю­ба, за душі по­мер­лих…»

Йому зро­би­лось душ­но.

–  Половину го­ро­да мож­на б зас­та­вить,- ска­зав на­го­лос i аж здриг­нув­ся.

Хто се ска­зав?

Озирнувся нав­ко­ло. Ко­ня­ка лед­ве пе­рес­тав­ля­ла но­ги, ту­ман знов десь узяв­ся, сти­рав вер­ха­ми не­бо, до­ла­ми по­ле i сіяв нуд­не щось i безп­росвітне.

Треба бу­ло прог­на­ти лу­ка­вий об­раз. Він на­ма­гав­ся зга­дать щось з то­го, що піп ка­зав у церкві, що го­во­ри­лось між людьми отак, для го­диться. Ду­мав про гріх, про ду­шу, про мо­лит­ви цер­ковні, хрис­ти­янські зви­чаї. «Ша­нуй батька і матір твою…» Але все те бу­ло хо­лод­не і та­ну­ло враз у теплі при­над­них кар­тин, які ма­лю­ва­ла уява.

«Одна у нас ма­ти i од­на смерть,- го­во­рив він до се­бе i слу­хав ра­зом: - «Час­туй­тесь, ку­мо… пий­мо за душі по­мер­лих…». По­ри­нав в гомін, в теп­ло го­лосів, у смак мас­ної стра­ви, у свя­то i радість жи­во­го тіла.

Хати вже виднілись.

Тоді він рап­том підняв­ся на са­нях, по­ди­вив­ся впе­ред, озир­нув­ся на­зад се­бе i за­вер­нув кру­то ко­ня­ку;

–  Ньо-о, стер-во! І понісся в ту­ман, се­ред клаптів зби­то­го снігу, що ви­ки­да­ла на нього ко­ня­ка, на­зад, по ба­бу…

СМІХ

Оповідання

Бліда, не­вис­па­на пані На­та­ля од­хи­ли­ла двері з спальні в сто­ло­ву, де вже сти­ра­ла по­ро­хи Вар­ва­ра. Защібу­ючи на хо­ду білу ранішню блу­зу, во­на ти­хо і на­че з ост­ра­хом пос­пи­та­ла:

–  Ви ще не од­чи­ня­ли вікон­ниць?

Варвара ки­ну­ла стир­ку і на­ва­жи­лась бігти.

–  Зараз по­од­чи­няю.

–  Ні… ні, не тре­ба… Хай бу­дуть за­чи­нені цілий день!
– бист­ро й на­ля­ка­но на­ка­за­ла во­на най­мичці.

Кремезна Вар­ва­ра зди­во­ва­но підня­ла на неї своє ши­ро­ке, зем­лис­то­го кольору об­лич­чя.

–  Сьогодні десь нес­покійно в го­роді. Лихі лю­ди хо­дять те­пер раз у раз по ву­ли­цях. Ко­ли б ще до нас не залізли. Не ходіть сьогодні на ба­зар. Чи в нас є що ва­ри­ти?

–  М'яса не­ма.

–  То нічо­го. Обійдеться… Варіть, що є. На ву­ли­цю ж не ви­ходьте і ніко­го не пус­кай­те в ха­ту. Нас не­ма вдо­ма… ро­зумієте? Усі виїха­ли. Хіба хто з знай­омих, то інше діло.

Пані На­та­ля го­во­ри­ла ті сло­ва при­ти­ше­ним го­ло­сом сли­ве на ву­хо Вар­варі, а її ясні ко­рот­ко­зорі очі нес­покійно тоді блу­ка­ли.

Коли Вар­ва­ра вий­шла, пані На­та­ля розг­ля­ну­лась по хаті. В хаті сто­яв прис­мерк, і тільки жовті сму­жеч­ки світла про­би­ва­лись крізь шпа­ри за­чи­не­них вікон­ниць та роз­тя­га­лись в повітрі ка­ла­мут­ни­ми течійка­ми. Пані На­та­ля по­тор­са­ла залізні про­го­ничі од вікон­ниць, поп­ра­ви­ла гай­ки і ти­хо по­су­ну­ла в інші ха­ти, зігну­та і біла, як ма­ра. Ог­ля­да­ючи всі вікон­ниці од ву­лиці, во­на прик­ла­да­ла ча­сом до вікна ву­хо і нап­ру­же­но слу­ха­ла. Звідти нес­лись якісь не­ви­разні, змішані згу­ки, що ви­да­ва­лись їй ча­сом нез­ви­чай­ни­ми та три­вож­ни­ми.

Вона ду­ма­ла про сьогоднішній день. Чим-то він скінчиться? Ма­ло ще топ­та­ли лю­дей кіньми, не до­волі про­ли­ли крові, - тре­ба бу­ло ще нацьку­ва­ти тем­ний на­род на інтелігенцію. Скільки во­на про­ха­ла чо­ловіка: поїдьмо ку­ди на сей час, за­берім діти - не схотів… і от те­пер до­че­ка­ли­ся… Ах, бо­же! І за що ж? Їй ми­мохіть при­га­да­лись брудні, безг­луз­до скла­дені, бру­тальні відоз­ви, яки­ми від кількох днів за­си­пу­ва­но місто. Скли­ка­ли би­ти та різа­ти всіх во­рогів уря­ду. Там ви­раз­но сто­яло і їх прізви­ще. Так, ад­во­кат Ва­лер'ян Чу­бинський… Се прізви­ще бу­ло не­на­вис­не поліції, й те­пер во­но сто­яло у спис­ках…

В сусідній хаті по­чув­ся ди­тя­чий регіт і крик.

Пані Чу­бинська ки­ну­лась ту­ди.

–  Тс! Цитьте!.. Ах, бо­же мій! Пе­рес­таньте ж кри­ча­ти!..

Вона роз­пуч­ли­во ма­ха­ла ши­ро­ки­ми біли­ми ру­ка­ва­ми, як пта­ха кри­ла­ми, а ко­ло блідих уст ляг­ли у неї склад­ки не­ви­мов­но­го бо­лю. Во­на за­цитьку­ва­ла дітей і ози­ра­лась на вікна, не­мов жа­ха­лась, що ті живі го­ло­си до­ли­нуть крізь них на ву­ли­цю.

На поміч прий­шла Вар­ва­ра. Її спокійні ру­хи, з яки­ми во­на веш­та­лась по хаті, зби­ра­ла оде­жу та на­тя­га­ла дітям панчішки, пев­ний, важ­кий хід бо­сих ніг, по­важ­не об­лич­чя - все те навіва­ло на па­ню На­та­лю спокій. З та­кою вірною, роз­суд­ли­вою лю­ди­ною бу­ло не­мов без­печніше.

–  Ви бу­ли, Вар­ва­ро, на ву­лиці?
– пос­пи­та­ла пані На­та­ля.

–  Ні, не бу­ла. Пос­то­яла тро­хи на хвіртці.

–  Що ж там… спокійно?

–  Та так… При­хо­ди­ли якісь лю­ди, пи­та­ли па­на.

–  Люди при­хо­ди­ли? Які ж ті… лю­ди?

–  А хто їх знає… лю­ди…

–  Що ж у них… бу­ло що в ру­ках?

–  В ру­ках? Ціпки бу­ли.

–  Ціпки?

–  Я ска­за­ла, що па­на не­ма… Усі виїха­ли.

–  Добре зро­би­ла, Вар­ва­ро, доб­ре… Пам'ятай­те ж, Вар­ва­роч­ко, що в домі, опріч вас, ніко­го не­має… Ах, бо­же!..