Оповідання

20 лютого 1893, Вінниця

ПОСОЛ ВІД ЧОРНОГО ЦАРЯ

Оповідання

Спека врешті зне­си­ли­лась. Сон­це ще не зовсім схо­ва­лось за обрій, не­мов - за­че­пи­лось за го­ру, а ніч уже об­ля­га­лась по вог­ких та хо­лод­них до­ли­нах й чи­га­ла звідти на мент, ко­ли мож­на бу­де об­ня­ти го­ри, опо­ви­ти ши­рокі бес­са­рабські ла­ни ку­ку­руд­зи.

Дзвоник земської пош­ти, якою я їхав, дзе­ленькав мо­но­тон­но - по до­ли­нах глу­хо, по го­рах гучніше - і ра­зом із кар­кан­ням во­рон роз­но­сив сум по су­теніючім прос­торі.

Коні, важ­ко сту­па­ючи, зла­зи­ли на го­ру; в да­ле­ко­му зак­руті до­ли­ни чорніли ку­пою сад­ки і ви­ног­рад­ни­ки. Пош­тар пу­жал­ном по­ка­зав мені на ту чор­ну пля­му як на оз­на­ку близькості людських осель і оз­най­мив, що не­за­ба­ром проїде­мо че­рез рус­нацьке се­ло. [28] Але я не ду­же йняв віри то­му «не­за­ба­ром», зна­ючи з то­пог­рафічно­го бо­ку се­ред­ню Бес­са­рабію, де пас­ма гір, чер­гу­ючись із до­ли­на­ми, за­та­ю­ють да­лечінь. Зда­ва­ло­ся, що зем­ля тут у хви­ли­ну гніву на­мор­щи­ла свою ко­ру, як ди­кий звір шку­ру, та й так і за­хо­ло­ла. Щоб доїха­ти до яко­го близько­го на око пунк­ту, тре­ба бу­ло без кінця спус­ка­ти­ся в до­ли­ну, здійма­ти­ся на го­ру, не­мов плис­ти з хвилі на хви­лю по роз­бур­ха­но­му мо­рю.

28

– Так у Бес­са­рабії на­зи­ва­ють ук­раїнські ко­лонії.

Отож ми проїха­ли доб­рих п’ять верс­тов, по­ки по­ба­чи­ли врешті се­ло, що привіта­ло нас се­ред тем­ря­ви ося­яни­ми вікна­ми та гав­кот­нею со­бак.

Я поп­ро­хав пош­та­ря їха­ти сту­пою. Мені приємно бу­ло, був­ши на чу­жині, опи­ни­тись враз не­мов у за­кут­ку Вкраїни, се­ред че­пур­них хат, гус­тих садків, рідної гутірки; мені не хотіло­ся швид­ко роз­лу­ча­ти­ся з тим, що війну­ло прос­то в ду­шу якимсь близьким, рідним теп­лом…

Проїздячи повз крам­нич­ку, я зга­дав, що не маю чим за­па­ли­ти ци­гар­ки, і зліз ку­пи­ти сірничків.

В крам­ниці бу­ло пов­но лю­ду; ви­сокі й кре­мезні рус­на­ки го­моніли пруд­ко, з особ­ли­вим ак­цен­том, так що нез­вик­ле ву­хо не мог­ло зра­зу вхо­пи­ти суть роз­мо­ви. Кра­мар на­хи­лив го­ло­ву над ка­сою і чо­гось там шу­кав, так що пе­ре­до мною бу­ла лиш ко­пи­ця чор­но­го во­лос­ся. Але ко­ли він підняв го­ло­ву, я, не віря­чи влас­ним очам, зі зди­ву­ван­ням скрик­нув:

–  Солонина!.. Ви що тут ро­би­те?

–  А, це ви!.. Кра­ма­рюю… це моя крам­ни­ця… По­сидьте тут, з лас­ки своєї, хви­лин­ку, я за­раз вий­ду до вас…

І, відчи­нив­ши двері до ванькир­чи­ка, він клик­нув:

–  Федьку!..

Федько, хло­пець років шістнад­ця­ти, вий­шов із ванькир­чи­ка і став за ка­су, а Со­ло­ни­на, зак­ли­кав­ши рус­наків, що, оче­ви­дяч­ки, че­ка­ли на нього, по­дав­ся з ни­ми до ванькир­чи­ка й при­чи­нив за со­бою двері.

Я нічо­го не ро­зумів. Мені не місти­ло­ся в го­лові, щоб той Со­ло­ни­на, яко­го я досі звик ба­чи­ти в то­ва­ристві провінціальної «зо­ло­тої мо­лоді», пиш­но­го своєю без­до­ган­но мод­ною оде­жею, ко­ректністю та арис­ток­ра­тич­ни­ми звич­ка­ми, цей уря­до­вець із блис­ку­чою пришлістю та впли­во­ви­ми ро­дин­ни­ми зв’язка­ми, - опи­нив­ся рап­том на селі в ролі сільсько­го кра­ма­ря!.. Я при­га­дав собі, що стрічав­ся з ним і в іншо­му то­ва­ристві, де він дер­жав­ся крайніх пог­лядів та вис­тав­ляв се­бе де­мок­ра­том. Він мені не по­до­бав­ся. Йо­го пог­ля­ди так сла­бо в’яза­ли­ся з по­рожнім жит­тям, йо­го де­мок­ра­тизм так труд­но бу­ло при­па­су­ва­ти до панських примх, за­над­то до­ро­гої одежі і т. ін., що я прос­то не йняв йо­му віри. Своїм де­мок­ра­тиз­мом, лібе­ралізмом та інши­ми «ізма­ми» він ли­ше прик­ра­шав се­бе, як-от че­су­че­вим піджа­ком свою став­ну пос­тать, і так же лег­ко, як че­су­че­вий піджак, міг ски­ну­ти й ті прик­ра­си не­ма­теріально­го ха­рак­те­ру. Ніщо не за­хоп­лю­ва­ло йо­го гли­бо­ко; лиш одній фо­тог­рафії відда­вав­ся він із див­ним за­па­лом, а йо­го фо­тог­рафічний апа­рат, справді до­ро­гий і гар­ний, був йо­го гор­до­ща­ми. Пе­ред очи­ма в ме­не вста­ла йо­го ха­та, за­ки­да­на ван­ноч­ка­ми, кліше, об’єкти­ва­ми, фо­тог­рафіями, нак­леєни­ми і в рур­ках… Зга­да­лась мені та га­ряч­ко­ва енергія, з якою він ро­бив екс­курсії зі своїм апа­ра­том, ви­шу­ку­вав гарні краєви­ди, типічні об­лич­чя.

І от цей блис­ку­чий па­нич роз­лу­чив­ся з без­жур­ним по­рожнім жит­тям, проміняв свою кар’єру на ста­но­ви­ще сільсько­го кра­ма­ря! Що при­ве­ло йо­го до сього ста­ну? Фан­тазія чи якісь не­щас­ливі ви­пад­ки заг­на­ли йо­го у сю глу­ши­ну? Я заціка­вив­ся.

Проминуло доб­рої півго­ди­ни, аж двері ванькир­чи­ка знов од­чи­ни­ли­ся, і за се­ля­на­ми, що про­ща­ли­ся з ха­зяїном та про щось жва­во го­моніли, з’явив­ся Со­ло­ни­на.

–  Вибачайте, що зат­ри­мав вас… Ви ку­ди їде­те? Я ска­зав.

–  Знаєте що?
– зап­ро­по­ну­вав він.
– Вам, пев­но, об­рид­ло тіпа­ти­ся на пош­товій та­ра­дай­ці, а но­чу­ва­ти-та­ки до­ве­деться де-не­будь. Відправ­те свою пош­ту та й підно­чуй­те у ме­не. Я та­кий ра­дий вас ба­чи­ти…

Я зго­див­ся.

Ми ввійшли до ванькир­чи­ка, бідно вмебльова­но­го дво­ма тап­ча­на­ми, сільської ро­бо­ти ослінчи­ка­ми і ве­ли­ким сто­лом, оден кінець яко­го слу­жив для пи­сан­ня, а дру­гий приз­на­чав­ся для вся­ких ха­зяй­ських пот­реб. В кут­ку під стіною ле­жа­ла ку­па но­вих кни­жок, зв’яза­них шпа­га­том. Дя­ку­ючи пе­дан­тичній охай­ності, ха­та зда­ва­лась ве­се­лим за­тиш­ним за­кут­ком.

Поки Со­ло­ни­на веш­тав­ся по хаті, ла­го­дя­чи до чаю, я уваж­но при­див­ляв­ся до нього. Рішу­че не мож­на в сій бідно, хоч чис­то зо­дяг­неній лю­дині приз­на­ти ко­лишнього са­ло­но­во­го па­ни­ча. По­чать з то­го, що замість си­то­го за­до­во­лен­ня і на­пуск­ної пи­хи на об­личчі осів но­вий ви­раз - ви­раз по­ва­ги і зва­ги. Сірі очі за­па­ли глиб­ше, світи­лись мис­лю. Він за­пус­тив бо­ро­ду, а крізь розщібне­ну со­роч­ку виг­ля­да­ли во­ло­хаті гру­ди.

Я ба­чив в од­чи­не­не вікно, як він із відром побіг до кри­ниці, а за хви­ли­ну по­рав­ся вже в сінях, розд­му­ху­ючи са­мо­вар та та­ра­ба­ня­чи бля­ша­ним ко­мин­ком.

Вскочивши по що-не­будь до ха­ти, він пе­реп­ра­шав ме­не.

–  Вибачайте, що ли­шаю вас на са­моті… у ме­не слуг не­має, я все сам…

–  Що з ва­ми, Со­ло­ни­но? Я вас не пізнаю.

–  Хіба? А й справді я вже не той став, - осміхавсь він та знов біг у сіни.

За кілька хви­лин са­мо­вар пих­кав уже на столі, а мій ха­зяїн, за­пев­ня­ючи, що ду­же ра­дий нашій стрічі, при­су­вав мені склян­ку чаю.

–  Ви ду­же зміни­ли­ся з то­го ча­су, як я вас ба­чив уос­таннє, - по­чав я.
– Я щось і апа­ра­та ва­шо­го не ба­чу.

–  Ви пам’ятаєте той апа­рат?
– радісно скрик­нув він, і вог­ник блис­нув йо­му в оці, але вмить по­гас.
– Гар­на бу­ла ма­ши­на… Отож той апа­рат і ставсь по­час­ти при­чи­ною зміни в мо­му житті.

Солонина енергічно замішав чай, сьорбнув кілька разів і од­су­нув од се­бе склян­ку.

–  Ви ди­вуєтесь?.. А во­но так дійсно бу­ло, от я вам за­раз оповім… Ви, пев­но, пам’ятаєте мою прист­расть до фо­тог­рафічних екс­курсій? От і доб­ре, пам’ятаєте, зна­чить… Так ото од­но­го ра­зу до­ве­лось мені проїзди­ти че­рез не­ве­лич­ке рус­нацьке се­ло. Вже са­ме се­ло страх спо­до­ба­лось мені - в сад­ках, над струм­ком, із по­хи­ле­ни­ми ха­луп­ка­ми пер­ших осад­чих, утікачів од пан­щи­ни, з за­можніши­ми дімка­ми на­щадків, що, ото­чив­ши ха­луп­ки, розлізлись із бал­ки по го­рах. Сло­вом, жи­ва історія зрос­ту се­ла. А до то­го, й нарід гар­ний, типічний: па­руб­ки, як мо­лоді дуб­ча­ки - пишні й горді, - ідуть повз па­на й шап­ки не здійма­ють; дівча­та - стрункі, як дикі ко­зи; діди кре­мезні, за­гуд­зо­вані; мо­ло­диці - хоч во­ди на­пий­ся… От сю­ди б заб­ра­ти­ся з апа­ра­том!.. При­вер­нув я до гро­мадської ха­ти, вик­ли­кав ста­рос­ту, хва­лю йо­му нарід.

–  Нічого, ка­же, гар­на гу­цулія…

–  Як гу­цулія?

–  Та то рус­на­ки з дру­гих сел так драж­нять нас, тим що діди наші повтіка­ли од панів десь із Бу­ко­ви­ни чи що… «Гу­цулія п’яна не знає ро­би­ти - іно їсти, пи­ти та в корчмі сидіти», - приспіву­ють нам гицлі.

Я ска­зав ста­рості, що не­за­ба­ром приїду до них із та­кою ма­шин­кою, що нею пат­ре­ти здійма­ють, та й по­давсь собі… За два тижні по то­му зап­ро­хав я ще од­но­го ама­то­ра фо­тог­рафії, пок­лав на брич­ку апа­рат і гай­да до гу­цулії в гос­ти­ну…