Оповідання

Од краю стоїть дівчина, струнка, як очеретина, лице біле, мов у паненяти, голова шовком вив’язана. Схилилась другій на плече, дивиться, осміхається до Щура привітно й лукаво.

У всіх таємних думках про кохання Щур давно вимріяв собі дівчину, сам собі взиваючи її Оксаною, і йому несподівано помарилось, що це - вона; аж серце мов зо сну стрепенулося.

Питає:

– А чи ви, дівчино, не Оксана?

Дівчину аж назад одхитнуло:

– А ви ж як знаєте?

– Та хіба ж Оксана?
– зрадів чогось Щур, скочив на рівні ноги.- Ви, мабуть, дурите?
– не йме він віри.

– Оксана, Оксана!
– запевняють дівчата.- Матінко, і як він угадав?
– Торопіють одна на одну.

«Чи не оказія!» - думає Щур, дивується.

Підійшов ближче і взяв дівчину за руку. Радісно стало йому, немов зустрінув він когось милого, давно сподіваного.

– Оксано, чого ви до мене така непривітна? Може, забули вже?

Оксана стоїть задумана, намагаючись щось пригадати.

– Та ну бо, скажіть уже, як ви знаєте мене?
– ніби аж крізь плач почала вона благати Щура.- Скажіть!

– А придивіться до мене краще - може, й самі впізнаєте?
– Щур держав її руку, осміхався, заглядаючи їй у вічі.

Дівчина стала впізнавати.

Місяць із-за його спини світив Оксані в лице, і було видно, як дивно напрочуд мінилося воно кожду мить: то проясніє, повеселішає, то набіжить на його якась хмарка, й стане воно задумане, чуже. Очі боязко одлинуть далеко-далеко, потім знов підпливуть до самого лиця, осміхаються, як до свого.

– Ай справді - немов я вас десь бачила!
– повірила-таки вона.- Де я вас бачила?..

Держить за руку, осміхається, пригадує, а рука вже тисне боязко руку.

– Я вам пригадаю, коли ми вперше познакомились - торік навесні я сидів у лісі над Тетеревом на отій скалі, що звуть її Ядвига. Знаєте?

– Паничу, тікайте швидше: либонь, генерал ваш іде!
– сполохано перебила Щурові вигадки якась із гурту.

Щур - зирк: із семінарської брами випливала директоро-ва волохата шапка та хутро; поруч з ним - хтось із семінарів. Обоє повертали до мосту.

Щур крутнувся і зник під мостом, як під лід. Став.

Така досада: навмисне спинилися на мості. Дожидай тепер, коли то вони підуть! Стоїть Щур під мостом, слухає, про що говорить директор з богомільним Савкою.

Розповідає директор Савці про вчительську долю, жаліє, що таких молодих та зелених доводиться одсилати на тяжку працю. Його, Щура, згадує.

Каже, що йому на санчатах ще б з гори спускатися, а його посилають уже в «народ».

Щур крутить головою, сам собі осміхається: «Добре, що не здибав він мене отут з дівчатами, а то б...» Щур навіть під мостом почервонів і очі приплющив.

Вилізши з-під мосту, Щур, не гаючись, махнув слідом за дівчатами. Геть-геть мріли в темряві їх тіні. Зразу забув про директора, в голові знову випливала одна Оксана. Наздоганяє, радіє. Ускочив у гурт, оддихається, піт витирає.

– А я вже думав, що розгубився з своєю Оксаною.- Озирається навкруги.- А де ж це вона?

– Хто такий?
– питають, дивуючись, дівчата.

– Та Оксана ж!

– Яка Оксана? Немає в нас ніякої Оксани.

– Що це йому, приснилось?
– Дівчата зареготали на всю вулицю. Придивляється Щур - не ті дівчата! Вискочив як опарений, подався далі.

Десь колядували на одному й на другому кутку.

Щур спинився на часинку, подумав і, спотикаючись, погнав у переулок.

«А що, як уже не знайду її?» - промайнула в голові думка... Шкода стало. А серце забунтувало, замутило, давай, хоч із огню! Біжить, спотикається.

Коло семінарської брами широка та довга лавочка, навпроти стара верба дуплината віти перекинула мало не через увесь шлях; місяць підбився вище; отемнів сніг, посинів. Скрипить мороз, аж до ніг в’язне. Коло лавочки спиняються семінари, вертаючись із гульні. Одні сидять, другі стоять. Позіхають, базікають про те, про се, а спати не йдуть. Ніч гарна - не пускає.

– Е-ех!
– позіхнув хтось у гурті, аж луна пішла кругом.- Поборотися б з ким оце абощо...

– Гляньте - вже й Щур наш кудись почав стежку топтать!

–  Де блукав, Щуре?
– звертається до Щура один із семінарів.

Щур стомлений, сумний, усилу волоче ноги; сів на краєчку на лавочці, мовчить.

– Гляньте, хлопці, щось із Щуром нашим подіялось,- гомонить хтось; до Щура: - П’яний, чи що?.. Чи, може, хто побив?

Щур нижче схиляє голову й набирає таємничого, сумного вигляду.

– Що таке йому справді?

– Щуре, що тобі?

Щур зітхає важко-важко, смутно:

– Пропала Щурова головонька - от що!
– невесело од-повідає він.

– Та що ж таке сталося?

– Таке сталося, що доведеться, мабуть, помирать: дівчина причарувала!

Засміялися всі, загомоніли:

– Це тебе, Щурику? Як? Де?

Насторожились.

Щур почав розповідати.

Збились кругом Щура, слухають, примовкли.

Розповідає біду свою Щур, зітхає, журно головою похитує, та й сам собі вже дивується, чи це справді йому така туга, чи більше напускає на себе.

Стрепенулась бурса; де ті й позіхоти поділися - аж очі засіяли: запахло роботою.

– Та де ж вона? Та звідки? Та з себе яка?

– Кажу ж, що як крізь землю провалилась... Нічого тепер не знаю.

– А гарна, кажеш, дуже?

–  Живу - не бачив, і умру не побачу такої!
– гаряче одмовляє Щур.- Та ще й звуть Оксаною! Дівчата, чи не бачили, чи не чули про мою Оксану?
– Передає він мову до дівчат, що веселим гуртом проходять під вербою мимо семінарів.

– Еге, упустив Оксану, тепер не впіймаєш!
– жартують звідти - вони вже про те знають.

Бачать бурсаки - коли й жарт, то жарт цікавий: зашуміли.

– Хіба ж таки ми не знайдемо тії вражої Оксани? Гайда з нами, Щуре: ми її із землі тобі видеремо!

Знялися табуном, швидко, як горобці, полинули на село.

Рипить сніг, тріщать тини...

Уличка узенька, темна. Загнали в куток дівчат цілу валку - й тікати немає куди.

– А признавайтесь, дівчата, котра з вас Оксана?

Дівчата пручаються, регочуть, закривають хусткою лице.

– Сюди, Щуре! Може, оце вона, Оксана? Чи не оце вона?
– Смичуть Щура на всі боки. Щур ходить по гурті, приглядається до чорних брів, до білого личка.