Оповідання
Шрифт:
– Ви, Байда? Ви, Палієнко? Ви, Заверталюк? Верховод? Чилий?
– Допитливо позирав на кождого директор.
Накликані осміхалися.
– Ні,- коротко одповідали стиха.
– Хто ж такий?
Всі шукали очима Щура, а Щура не було - за шафу сховався.
Зрештою - знайшли.
– Ну хто ж там такий - виходьте!
– гукав директор.- Сором ховатися - умів бешкетувати, зумій і відповідь казати.
Щур не одгукувавсь.
– Допоможіть слабодухому!
– промовив до бурсаків директор.
Двоє бурсаків узялись за Щура. Легенько, лагідно, як на операцію, взяли вони Щура
– Що таке? Цього бути не мусить! Щур?
Директор не йняв віри своїм очам.
Щур, зціпляючи зуби, мовчки опирався босими ногами об мостину, немов його тягнули до ополонки.
Хлопці кусали губи: од сміху їм рвало груди, виступали на очі сльози, як роса, проте всіма силами кріпились. Щур побачив свою несилу, перестав змагатися, опустив руки, присмирів - стоїть як ягня.
Босий, зігнутий, засоромлений, він здавався ще зовсім хлопчиком, якого недавно спіймали у вишнях.
Довго не зводив директор із його очей, швидко палахкотів та мінився в їх то гнів, то сміх. Далі засяяли вони у його ясним, тихим блиском, і, змірявши Щура од босих ніг до поплутаного чуба, промовив він з невимовним докором:
– І ти, Брут?..
Як бомба розірвалась у класі; по лунких коридорах гучним реготом одгукнулися стіни, немов хто крем’яхами сипнув на їх.
А директор закашлявся і крізь частий кашель сміявся тихим старечим добрим сміхом.
– Чим же вона причарувала вас, юначе, чи намистом із дукачами, чи биндою шовковою?
– спитав Щура уже веселий директор.
Щур мовчав.
– Чи, може, як у тій пісні співають:
...Усі її чари - Оченята карі!–
сказав він далі, позирнувши на дівчат, і чудово вийшло в старого те слово «оченята» - аж у грудях од їх затремтіло.
– Оксана теж тут,- боязко обізвався хтось із гурту.
Директор почув, кинувся:
– Як, і вона тут? А де вона, а покажіть-но її мені, а дайте її сюди!..
Оксана стояла спереду, почувши слова директора, зразу затулилась рукавом і кинулась, щоб сховатись у гурті.
Дівчата швидко вхопились за руки, мов грали в кота і в миші,- не пускали.
Тоді Оксана нашвидку закинула за плечі стрічки й вийшла насередину, вклонилась директорові і стала... Зашарілась, як дорогий ліхтар.
Дивиться на неї директор, і помалу-помалу смутком зайнялися його очі - тільки й промовив:
– Ось воно яке зародилося зілля!
Тихо-тихо стало.
Дівчата, каменотеси, бурсаки - всі стояли, очей не одво-дили. Стеребившись на ослін, дививсь через голови бурсаків, служник Яківець - маленький, як Закхей - розкрив рота, завмер. А коло дверей, схилившись на одвірок, оком знавця жіночої краси пильно дивилась на дівчину семінарська куховарка, чорнобрива молодиця, ота азартна на любощі і палка на вдачу Мелася. Палаючи, дивилась, не маючи в собі сили погасити того жалю, що комусь, а не їй отака краса судилася.
Навіть Мошко, сивий бородатий Мошко, що запечалений з ранку до ночі, заклопотаний, що завжди в борошні, в олії, завжди з засмальцьованими рахунками
в драних кишенях,- і він забув на хвилину про його вкрадений «магазин» і тягнув уперед через чиїсь плечі свою апостольську бороду, ніяково посміхаючись.Навіть у його десь там між старим дрантям і мотлохом вишукались і випливали на старі низькозорі очі двоє дорогих сумовитих самоцвітів...
ЗА МУРАМИ
Перед нашими очима, мов у повітрі, висів город-красень, як давній лицар, закований у чари: в шоломах, у кольчугах, у блискучій зброї. По горах між садами розкидав скелі-мури, як сіре каміння в барвінку, золотоверхі церкви. Виблискують, яскряться, як золоті самородки в гранітних скелях, у зелених вітах темні вікна перед вечірнім сонцем, а по затінках між зеленими садами, між сірими стінами загравали вже передвечірні фіолетові тіні.
З ясними зорями, з тихими смутками, в мереживах, у тканках та в тонких серпанках линув до нас за грати весняний вечір.
Обвішано на ніч тюрму замками, сторожа на в’арті - тихо.
Тільки десь на подвір’ї кують ковалі тоненько - чиюсь волю боркають.
Тихо-тихо вітали вечір із-за грат суміжної камери:
Зоре моя вечірняя, Зійди над горою: Поговорим тихесенько В неволі з тобою...І немов розправляючи крила, вирвався чийсь нетерплячий голос із гурту; за ним затріщали інші, як сухе бадилля, розгораючись на вітрі.
Ще хвилина - і криком, як невпинна стихія, полине кудись невільницька туга.
Без слів озивалося залізо - брязнув багнет об грати. І як руками хто здушив за горло співців.
Як у Дніпра веселочка Воду позичає,-вбирали вже тихі задавлені ридання.
Воду позичає,-одчувається, як зітхання, надворі.
З самого рання ув’яз до мене мотив якоїсь пісні. Ходжу по камері, щось думаю, а сам гуду та й гуду безперестану.
А надвечір - усе снується якась казка чи легенда:
«І пішла мати ярами, та пішла вона й тернами, та й сіяла свої жалі поміж травою, й поростали ті жалі гіркими полинами...»
– Мабуть, чи не розкажу я вам, хлопці, що-небудь сьогодні.
Зашуміли хлопці й нашвидку, вхопивши в руки арештантську вечерю, що ліниво жували, розташувавшись на матрацах, збились коло мене, як голодні галенята коло матері.
Любить тюрма всякі оповідання, впивається ними, як чарівною отрутою, аби тільки хоч словом-другим було згадано в них про волю, про степи-простори. Навіть шаблон для цього улюбила: всяке оповідання - це пригода бурлакові, що траплялась йому під час вільних мандрів по світах.