Оповідання

– Ох, та яка ж ти недобра, Катре,- винувато кліпаючи очима, казав Іван,- ну де ж їх діти - не подушить же, як щенят.

– Де хоч, там і дівай, коли хочеш інших плодити. А коли ні - та зогнивай ти з своїми злиднями, з тими чортенятами! Піду до батька...

Підскочила на лавці й одвернулась до вікна.

Повернула голову, глянула похмурим оком.

– Що я тобі казала? Забув?
– тихо, понуро кинула.

– Що?
– хрипко промовив Іван, прокашлявся й додав: - Цього ти не кажи мені, Катре... Під боком люди.

– Що люди?
– злісно повернулась до його.- На лихої години нам люди!.. Що вони - дітей твоїх годуватимуть?.. Яке їх собаче діло до нас?

Іван підійшов і з осторогою сів на лаву поруч.

– Підожди трохи, Катре, потерпи,- лагідно почав він умовляти,- вони кволенькі: дасть бог, самі повмирають.

– Повмирають... дожидай... Поки повмирають, то голову загризуть...

Схлипнула.

– Та геть, не обнімай!
– гнівно зарепетувала, одпихаючи Івана.- Такі злидні - туди ж моститься. Геть, не сиди до мене близько, бо од тебе тією безкишкою вонючою, тією сухотою тхне!

Плюнула.

Іван одсунувсь, насупившись, гасячи в очах п’яну пристрасть.

Обвела упертими, тоскними очима хату й заскиглила:

– Ой нудно мені, тоскно... Життя мого немає тут, замучать мене, із світу зженуть вороги мої осоружнії...

– Які вороги?
– цікаво спитав Іван.

– Он, он мої вороги!
– тикаючи пучкою на піл, із дикою зненавистю примовляла Катря.

На полу, світячи крізь драну ряднину голими заденятами, покотом лежали скулені од холоду троє дітей - одно більшеньке, двоє малих.

Іван важко зітхнув.

Примовкли.

«Гу-у...» - диким звіром вило надворі, гуло в комині, сипало піском у вікно.

«Замету, засиплю, сліду не лишу!» - нахвалялось комусь.

Катря кинулась, мов тільки що почула, розплющила широко очі.

– Чуєш, яке мете?
– тихо, таємниче промовила вона, підсуваючись до чоловіка.

– Ну?
– закліпав стурбовано Іван очима.

– Слухай сюди...- лице стало довірливе, лагідне.

Почала стиха шепотіти йому щось на ухо, й одсвічували її очі чудним зеленястим блиском.

Зашарілось лице у Івана, очі сп’яніли.

Хіба ж віяло коли-небудь на нього од завжди кволої першої жінки такими гарячими чарами, такими могучими молодими принадами?.. Пара очей, як невідомі, дорогі камні, з дивно сумовитим чарівним блиском, снували перед ним і закривали все навкруги. А лице? Де ж тая злість на йому?... На його дивилось лице по-дитячому лагідне й привітне. Нікому лиха воно не бажає, тільки собі хоче щастя - дикого, палкого. Собі та йому, Іванові.

Жаль торкнув Івана, у грудях спалахнуло.

І дико вхопив він жінку в обійми, до грудей притиснув, як своє щастя.

А воно - живеє, як огонь, гаряче Іванове щастя - горнулося, в’юном вилося, припиналось губами, дух забивало.

Схопився бадьорий, енергійний - в очах, що пойнялись туманом, одсвічувались нові мрії. Схопив шапку:

– Поки я запряжу - знайди кобеняк та рукавиці,- тихо, швидко промовив і метнувсь із хати.

Жінка швидко кинулась до одежі.

– Тпру!
– санки глибоко угрузли в сніг, стали.

Ой і шуміла буря в темному й сумному бору! Немов незчисленні орди дикунів-велетнів, німих і лютих, намагаючись одним страшним гуком одігнати ворога, шуміли сосни.

Гудом гуде вгорі, реве, віє, трощить гілля і шпурляє сухим ломом.

А внизу затишно під густим наметом; тільки, як грізні привиди, товпляться звідусіль тісним військом стовбури.

Глянув Іван навкруги - і почав розгортати кожухи, в яких, як у гнізді, стиха пустуючи, кублились в одних сорочечках діти.

Вийняв одно, швидко поцілував, кинув із саней - як було, в сорочині. Тоненько, різко закричало у снігу одно, за ним - друге.

Старшенька вхопилась за батькову руку та уголос:

– Тату, не кидайте нас!

Плакала, рідненьким, голубчиком ніжно взивала, руки цілувала, жалю благала.

– Не плачте, діти: прийде швидко мама, забере вас до себе,- умовляв Іван.

– Ми будемо слухняні, ми будемо мачусі годити, дітей тобі глядіти,- вичитувала, як стара, примовляла,- ми повиростаємо - підемо служити.

– Не будеш ти, моя дитино, служити, по наймах отиратись. Підеш ти до бозі, а в бозі - гарно тобі буде. Прости, доню моя, гріх мій та перекажи милосердному, хай і він прощає.

Нагнувсь поцілувати.

– Тату!

Охопила рученятами, припала, прип’ялася вустоньками...

Одірвав, легеньку й чіпку, як реп’ях, та й кинув із саней далеко в сніг.

Шарпонув віжками.

Як легенька пташка білопера, стрепенула крильцями, знялася і вже билася, вчепившись за санки.

Вхопив її за плечі, пхнув дужою рукою.

І впала дитина горілиць на сніг..

Хльоснув батогом коняку, помчався, озирається.

Плутаючись у сорочині, лине услід, спотикається по снігу біла пташка; щось квилить тоненько, сніговим пилом курить.

– Н-но!
– ляснув батіг раз, вдруге, і ще, і ще...

– Ввв...- заходяться німі велетні вгорі, і вже тільки в ушах причувається, як серед шуму-бору квилять десь голі пташенята, що бурею викинуло з гнізда.

В хаті у Максима Чичуйка - як у вінку.

Стіни білі, долівка жовта, од рушників стоїть рожева темрява. Тихо в хаті.

В сухих квітках ритмічно блимає перед іконами лампадка, мов грає якусь веселу мелодію без гуку.

По запічках, по лавах, поза рушниками, навіть на новому килимі, що застеляно стіл,- скрізь німі танцюри-тіні.

Трісне лампадка, захвилює на всі боки полум’я - і пішли навприсядки, напідскоки, вихиляються, руками вимахують - усі разом, як одно.

На покуті - горщики з кутею та узваром у сіно глибоко зарились, у мисці - свята вода з кропилом.

Стоїть густий дух од сіна та сухих васильків. Тепло. А на столі на святковому килимі - горою пироги, ковбаси, риба, паляниці... Зверху кидає мрійний світ на їх лампадка.

Спить на полу мати з дітьми, дрімає на печі Максим. Гуде хуртовина надворі, трубить у каглу. Чогось Максима непокоїть: раз по раз крізь дрімоту турботно здригається в нього у грудях. Ох, ця буря!..