Оповідання

Хоче щось пригадати - сон мов хвилею кудись односить.

Зітхнув на всі груди, легенько щось там здригнуло - і вже з грудей пустив дух рівно, спокійно.

Двічі дихнув Максим носом, третього разу увірвався.

Лупнув очима, підвів із постелі голову, прислухається.

– Усте, Усте!
– стиха покликав він.- Усте, чи ти спиш?

– А... га!
– хрипко зо сну обізвалась жінка.

– Усте, ти нічого не чула?

– Ні...- одкащлялась.- Ні, а що?
– повторила голосніше, з тривогою.

– Щось мені приверзлося чудне - бог знає, проти чого. Причулося, немовби десь мої хрещеники голосять: «Тату, укрийте нас!»

– От, хай бог криє, цариця небесна!

– Устя підвелась на постелі.- Гляди, щоб не надумала ота відьма заподіяти їм що-небудь. Бо там хуторські люди прямо криком кричать, що вона їх зведе. Чадом не вдалося подушити, то, може, знов що надумала?

Максим підвівся й став шукати на комині люльку.

– Бачив сьогодні під церквою кума - підстригся, підголився: мов на улицю вирядився. Забачив мене - та зразу шаміль-шаміль поза людьми, а очима блиснув на мене, як той злодій. Щось тоді мене торкнуло - треба, думаю, зайти сьогодні провідати хрещеників, та, як на лихо, забув. А вертаючись із церкви, наздогнав Павла Ярового. «Як там сироти?» - питаю. Махнув тільки рукою. «Коли б,- каже,- вже бог прийняв їх краще». А далі й розказує. «Оце,- каже,- вчора - мороз, аж дух забиває, а воно, сердешне, через увесь хутір босе, в одному жупаночку за решетом скаче. Спотикається, за слізьми дороги не бачить».

– Ой леле...- хитає головою Устя,- коли б та нещасна мати знала,- може, сама подушила б їх: менше горя у світі знали б. Ну, а як ото вже йому дивитись на їх!

– А йому що?.. Він радий, що жінку взяв молоду та здорову.

– Батько!..- зітхнула Устя.- Ой!.. Вистріляти б таких батьків!.. Бач, знайшов сиротам матір! Там, кажуть, і батьки її якісь нелюдські. Ні люди до них, ні вони до людей. У церкві ніколи не побачиш - вовками якимись живуть. Сумно їхати, кажуть, вночі мимо того відьомського кодла, а його, бач, невідома вперла в ту сім’ю, так, немов не було йому інших людей у світі...

Побідкались, погомоніли; Максим докурив люльку, вибив попіл і став умощуваться на сон. Обмара розвіялась, мов не було. Позіхнув, потягнувся:

– Ф-р-р...

Заснув.

– А гу, гу-у!..- страшним голосом перегукувалось щось у степу. Здавалось, якісь злочинці поралися коло темного діла, подаючи один одному голос здаля.

А коло вікон щось жалібно вило, просило, тужило.

На напільному вікні одірвало од степу край матки й тіпало нею, як щось живе рукою.

– О-ох, о-ох... ох, ох...- тремтіло щось надворі голе, підскакувало, мов за дрижаками слова не скаже.

– Авва-вва-ва,- скрючилось од холоду й пішло качатись по снігу.

Максим уві сні злякано захрипів і скочив:

– Це якесь навожденіє мені!

– А що?.. Може, знову?
– зразу одгукнулась із полу жінка.

– Та прямо ж немов отут під вікном усі в один голос: «Тату, вкрийте нас! Тату, вкрийте нас!» - аж заходяться та плачуть.

– Заєш же що, чоловіче,- зараз запряжи коняку та їдь: душа моя чує, що там діється щось лихе. Вже сама хотіла будити тебе. Не полінуйся та зразу ж навідайся,- ще не пізно. А то коли б, бо’ храни, вони чого не вчинили з дітьми - й тобі буде гріх за сиріт.

– Гм...- Максим ізсунувся з печі, зачапав швидко по хаті, зашарудів нетерпляче у запічку.

Блиснув огонь.

Катря сиділа з ногами на полу, гризла оріхи й поводила по порожній хаті великими очима. Сиділа, як дитина, заклопотана своїми цяцьками та химерними мріями. Постукало у вікно. Катря зразу до вікна, одхилила занавіску:

– Хто тут?

Одскочила од вікна, як од огню. Дитячого виразу в очах - як не було: з очей визирнув звір - хитрий, сполоханий.

Двері - на защіпку, погасила огонь, стала коло стіни.

Надворі вітер затихав, виднішало - чути було, як щось домагалося під вікном.

– Хто там? Чого треба?
– зіпнула сердито на всю порожню хату.- Завтра приходьте, тепер дома немає.

Застукало дужче у вікно.

– Одчини, молодице, бо не поможе! Гукну на людей, будемо двері ламати!

Катря заметушилася в темряві, як звір у клітці. Засвітила огонь, поодпирала двері, стала коло печі, дожидає.

Увійшов Максим, повітався у хату, став струшувати з кобеняка сніг. Катря держалась за опічок рукою й дивилась на Максима, як на гору, що мала обуритись на неї. Максим спокійно розгладив примерзлі уси, оглянув цікавими очима по хаті й спинив їх на Катрі. Одразу погляд одмінився, став певний, твердий як криця:

– А признавайся, молодице, де діти?

Катря, не змагаючись, дико заголосила.

* * *

Все завмерло в бору, мов після лютого бойовища, коли все живе вибито до ноги. Тільки мертві привиди й тіні, довічні, невмирущі, повиринали на руїнах, задумані, сумні. Вгорі то виднішає, то потьмариться. Десь там, за хмарами, якийсь золотар блиснув срібними листами - під стовбуром виринула біла група борових русалок: двоє маленьких щільно головками пригорнулись до грудей старшої, а та, розпанахавши спереду сорочку, зверху донизу, мов крильцями обгорнула їх. Сидять, гріються на місяці.

Од соснового гілля впали гілчасті тіні на голівки, на мармурові лиця - і немов осміхнулись снігові діти на холодний промінь. Здається, тиша навіки скувала бір, і вже сумні тіні, немов з нудьги, затіяли свою довічну німу гру...

Стиха засвистіло, затріщало по снігових заметах: мов по білих хвилях, розкидаючи бризки, швидко пливли між деревами два човни із зеленястого снігового гребня. Немов з морської хвилі, виринули дві гостровухі голови. За ними в човнах - дві фігури.

Здається,- давні велетні знову випливли на світ із своїх нір. Стали.

Сидить один на човні - притаївся; другий швидко крадеться до снігових дітей. Узяв одного на руки, прислухався, немов подув на нього; другого, третього - й тихо заквилили, мов зо сну, мертві снігурки - ожили.

Одкинув відлогу з голови й перший раз звів очі на другого.

– Ну, дякуйте богові, куме: живі!
– і перехрестився. І в мертвому царстві щось охнуло, розриваючи крижані кайдани довічного сну.

Місяцю-біжчику, Виглянь мало,-

співали дівчата, повертаючись із колядок.

І місяць, ясний божок із золотими ріжками, виплив у небі в танку дівчаток-зірок, осяяв у полі свіжі сніги.

Черідкою переходили дівчата вузенький став, що злучав два хутори.

На горі, мов те військо, що прогнало недавню бурю, випливли в промінні, хрускаючи снігом, силуети.

– Дивіться - це наші повертаються з хуторів!
– задзвенів цікавий дівочий голос.

– Хлопці!.. Що ми бачили-бачили!
– таємниче оддається другий, нетерплячий.