Органи російських партій
Шрифт:
В Європі тепер, час од часу, приймає більше сили діло робочого люду, а найбільше в тих царствах, де кляса робоча розрослася в велику масу. Питання про робочих, про їх заробітну плату, про стосунки роботи й робочих до хазяїнів, до капіталу ввійшло тепер там в науку, в газети й журнали. Скрізь по Європі почали складатись асоціації робітників, почалися протести проти фабрикантів, змовки всіх робочих проти своїх лихих і скупих хазяїнів. Згадані нами вище петербурзькі ліберальніші журнали й газети почали пересаджувати те питання і на російську землю. В їх подекуди з'являлися звістки про той рух в Європі, про научну сторону того діла. Якраз під той час в Росії настало визволення кріпацького народу з підданства панам (19 лютого 1861 р.). Цензура тоді дуже жорстоко слідила за тими журналами, не пропускала нічого того, що тільки ходилось о робочих людях, об асоціяціях робочих. В тодішніх журналах "Современнику" і "Русском слове" те питання з'їжджало на комунізм. Звісний великоруський еміґрант Бакунін, котрий і тепер, в 1869 р., був послом на конґресі робочих від орлеанських робочих, держався комунізму, спільного розділу добра і землі між людьми. В тодішній так званій "подпольной литературе" [2] в Петербурзі і Москві проповідувались комуністичні ідеї Бакуніна і Ґерцена. Російський уряд дуже боявся тих ідей, боявся бунтів селян, різні, гайдамаччини над панами, і після стріляння Каракозова в Олександра II ті обидва журнали було заборонено видавати, бо в їх проривалися
2
Література під помостом (потайна): так звали секретний журнал тодішній "Земля и Воля", що виходив літографськими листками.
Замовляючи слово про емансипацію простого народу, ліберальні журнали почали оступатись і за права жінощини. Вони почали писати про емансипацію жінощини, бо в Америці і в Європі не тільки вже писали про те, а навіть давали жінощині деякі права нарівні з чоловіками. Питання о праві жінощини на вищу науку, на урядову службу заворушило найбільше громаду в столицях. В 60-х роках, тоді як в Великоросії студенти і всякі молоді хлопці і навіть чоловіки почали вбиратись в національний убір, в червоні мужичі сорочки, в кафтани, а на Україні почали носити сиві шапки, вишивані сорочки і широкі козацькі шаровари (то була проява демократизму і ідеї народности), тоді молоді дівчата в столицях почали пiдстригати коси по-хлоп'ячи, а деякі і вбирались пополовині в хлоп'ячий убір. "Стрижені баришні", як їх дражнили "Московские ведомости", хотіли тим тільки показати, що їх доля дуже негарна, важка, що вони хотять чесно заробляти хліб, хотять тих прав на науку, на жизнь, які мають чоловіки. Дівчат, одначе, тоді не пустили в університетські авдиторії; їм не хотіли дати права на яку-небудь службу, і вийшло те, як розказують, що в сім році, в ділі революціонера Нечаєва і студентів Mосковського університету вмішано чимало жінощин і чимало їх арештовано і закинуто в Петропавловську кріпость в Петербурзі. І треба сказати, що тим журналам повинні дякувати жінощини в Росії, що їм вже буде можна служити коло телеграфів, що для їх відкритий в Петербурзі вищий курс науки в залі Міністерства внутрішніх діл, як писали в газетах.
Всі ліберальніші журнали і газети проймає дух реальної науки, той дух, що тепер панує в Америці і в Європі. В Європі, після ідеалістичного філософа Геґеля, зовсім занедбали ідеальну філософію. Недавно померший філософ Шопенгауер, ідеального прямування, був названий в петербурзьких журналах остатнім ідеалістом. Найновіші філософи, як Бюхнер, Фейєрбах, Мілль, стоять уже на реальній основі, не витягають своїх метафізичних тезисів з ідеї, з логічної, спекулятивної думки, а підпирають свої думки фактами очевидячки ясними, узятими з історії, з наук природних. Найновіша філософія носить в собі дух матеріялізму, знає одну матерію, взнає духа тільки результатом органічного розвиття живої сили природи. Бюхнер прямо зве наперекір ідеальній філософії і самій богословії, зве одну матерію — безсмертною, вічною, незмінною, неділимою, живою. Фейєрбах в своєму "Das Christenthum-i" і в "Das Wesen der Religion" дійшов до тієї думки, що чуття релігіозне — то чуття природи; що язичеська релігія була поклонінням природі, а християнський бог — то сама душа людська з своїми силами, котрій і кланяється християнин і боготворить її, создавши сам собі свого бога з себе ж самого. Така матеріялістична філософія в Європі, такий реальний дух в вишукованню істини дуже мав вплив на розвиття природних наук в Європі і на занедбання старого клясицизму. В Німеччині, в Англії сипнули книжками популярними і вченими о природі, як: Дарвін, Фогт, Молешотт, Люїс, Ціммерман і другі. Досвід і вивчення природи запанували над клясичними греками і латинами, над теологією.
Той дух реального прямування в науці з Європи пройшов і в пом'януті нами ліберальніші журнали. З найбільшою увагою і любов'ю ті журнали прихиляються до реальних наук, мають їх за потрібні для людського життя. З заграничних книжок найбільше перекладено на великоруський язик творів по натуральній історії і другим природним наукам, хоч конечне ті журнали більше працюють над теорією природних наук і не гурт-то дбають об тім, щоб прикласти ті науки до самого діла.
На ідеальну філософію ті журнали поглядають з сміхом, а над богословією злегка кепкують, наскільки можна в Росії над нею насміхатись. Зате в Росії духовні і інші люди консервативної московської партії звуть ті журнали матеріялістичними, нігілістичними, безбожними, як і саму молодіж великоруську звуть безбожниками, матеріялістами. Духовні навіть гримлять проповідями в церквах проти нечестивого духу сього часу, конечне, хто вміє гриміти проповідями. Одначе, правду сказати, ті журнали нічого самостійного, свого, не зробили й не вигадали по природним наукам і по тому матеріялізму, за котрий їм так достається; вони тільки знакомлять російську публічність з тим реалізмом, котрий вже панує в Європі, і потрохи пережовують системи Дарвіна і інших учених європейських натуралістів.
Скажемо тепер про погляд ліберальних журналів на політику всередині імперії. В Російській імперії, хто не згоджується з політикою урядовою всередині імперії, тому небезпечно мати свій власний погляд, небезпечно вимовлятися перед людьми на словах, а ще страшніше виявити свою мисль в журналі. В інших царствах, на Заході, принаймні вільно говорити і писати, хоч уряд і не слухає громадської думки і карає писателів тюрмами і арештом. Одначе ніяк не можна рівняти цензури заграничної і цензури в Російській імперії. Той письменник, що де в іншому європейському царстві одкупився б тільки кількома франками за сміливу мисль, в Росії заплатив би половиною свого віку в тяжкій каторжній роботі в Сибірі. В Росії часом уряд накладе "предостережение" газеті або журналові за такі безвинні слова і мислі, що читач тільки здвигне плечима, прочитавши в журналі покаране місце. Уряд зовсім заборонив видавати деякі петербурзькі журнали за їх "направление", а те направление тільки ловило і подавало в Росію тисячну частину хіба однієї луни, а не то що самої цілої європейської ідеї! [3] Вже минуло літ п'ять, як ліберальніші журнали мовчали,
як німі, боялись словом заїкнутись, що тільки не згоджувалося з урядом. Одні консервативні "Московские ведомости" тоді панували, мали вплив на уряд, карали журнали, які їм були не вгодні, і помогли заслати не одну безвинну душу на Сибір своїм шпіонством.3
"Современник" і "Русское слово" заборонено видавати в 1884 р.
Після польського повстання політика урядова всередині імперії попереду трошки бувши ліберальнішою, ніж за Миколая, знов круто і швидко повернулася назад. "Московские ведомости" професора Каткова видумали мисль про "обрусение окраин империи", мисль невидана за царя Миколая. Ми не будемо говорити про результати тієї ідеї, бо вони звісні теперечки по всій Європі. В нас на Україні був виданий вже попереду указ завести український язик в народні школи. Ще й не встигли завести навіть шкільні книжки на народній мові, як другим указом вже і заборонили теє, вигнали наш язик з народних шкіл, заборонили видавати Євангелію на українському язикові, а цензура пропускала може двадцяту українську книжку, і то нікчемну. Швидко потім з Польщі забрали виділи міністерств до Петербурґа, завели великоруський язик в урядові місця, в гімназії, в університет варшавський. Те ж саме було зроблене в "Остзейськім краї" з німцями і латишами. Запанувала політика "обрусения", маючого на самім краю ціль скасувати всякі інші народности, де тільки їх захопила границя Російської імперії.
До сього часу ліберальніші журнали мусили мовчати. Ніхто не смів слова пікнути, а найбільше після того, як Каракозов вистрелив в імператора Олександра II в воротях Літнього саду в Петербурзі. Тільки в кінці минувшого (1869) року, вже після "слов'янського з'їзду" в Москві, журнали почали дещо закидати навздогад, несміливо, більше про слов'ян і про слов'янофільське діло московської консервативно-національної партії. Потім піднялися голоси трохи голосніше.
В кінці минувшого (1869) року "Вестник Европы" (октябрь) перший сміливо почав докоряти "Московским ведомостям" і "Голосові", що їх погляд політичний сам собі перечить. Де ходилось про діло австріяцьких слов'ян, про німецько-мадярське давління слов'янських національностей, там вони виступали ніби лібералами, стояли за оборону слов'ян, за збереження їх національности, їх країв. А де тільки хоч трошки ходилось про слов'ян, тих, що жили під російською державою, про поляків, про українців, і про німців, фінляндців, там вони зміняли, як той аспід, свою фарбу і кричали, щоб побити на смерть всяку національність між російськими границями, і поляків, і німців, і нас, українців, і литовців, щоб всіх поробити великорусами. Було там промовлене слівце і про слов'ян австріяцьких, що вони їздили на "виставку" в Москву, щоб тільки морочити людей, піддурювати хитрощами політики самих же москалів, баламутити людей в Росії (на лихо луччій часті громади російської і на шкоду самим же слов'янам, котрі живуть в Росії,— скажемо від себе).
Тепер, в 1870 році, як почала вже падати московська партія і її журналістика, всі ліберальніші журнали кинулись на "Московские ведомости" і їх редактора Каткова, опали його і, здається, якби можна, рознесли б його на шматочки. Всі вони дишуть великою нелюбовію до московської партії, всі вони тепер сміливо підняли на сміх і справді смішні (якби вони не були такі лихі і гіркі) принципи "Московских ведомостей"; всі прямо почали сміятись з того "обрусения окраин" і кепкувати над ним. Конечне, ніхто не сміє прямо встоювати за невеликоруські інші національности, бо то була б річ проти імператорського указу. Але за те ж достається Михайлу Никифоровичу Каткову і Леонтьєву! Здається на їх одних хотять помститись, зігнати всю злість, всю перекипілу жовч. В 18 номері "Петербургских ведомостей" (1870) якийсь "Незнакомец" пише прямо лист до Михайла Никифоровича, де прямо глузує над ним, сміється з його і, оглядаючи його темну, пекельну роботу в його газеті, не знаходить в ній ні однісінького путнього діла, ні одного правдивого, нефальшивого погляду на все, що тільки зробилося доброго в імперії. Він не радів визволенню кріпацьких людей з-під панщини, не замовив за селян ні словечка, стояв проти реформ і тільки й його діла, що він роздражнив окраїни Росії, переніс "ржонд" з Варшави на береги Неви і Москви, шпіонив, заслав сотні безвинних людей в Сибір, а тепер сам падає й падає, тратить пренумерантів і добру славу в очах всіх. Таким тоном заговорили тепер і інші ліберальні газети. Сатиричні журнали вже пишуть "бюллетень предсмертной болезни" Каткова і його "Московских ведомостей" і дуже комічно обмальовують його смертельні останні літературні і жандармо-поліцейські муки.
Який же погляд самих ліберальних журналів на політику всередині імперії? Чого б хотілось їм самим? — спитають нас. Чого б їм самим бажалось, про те в Росії не можна писати. Погляд ліберальних журналів на внутрішню політику можна тільки постерігати з їх тяганини з консервативними газетами, де, часами, проявляється власна думка якого-небудь журналіста. А ще більше зостається нам вгадувати їх погляд тільки по аналогії. Ліберальні журнали почали піднімати на сміх "обрусение окраин империи"; се певно, що вони не вірять в те "обрусение", а коли не вірять, то виходить, що вони оступаються або готові оступатись за вільне розвиття кожної національности між границями імперії, за національности побиті, за народ на Україні, в Білорусії, Литві, за латишів, за фінів, а з сього можна вже вважати, що їх принцип — рівноправне розвиття кожної національности так, щоб жодна не давила, не вигублювала другої. Вони не вірять в "обрусение", але зате дуже судять і феодальні середньовікові права німецьких баронів, котрі німечили і нівечили латишів, і не плачуть за польською шляхтою, котра не попускала в себе, в Польщі, нічогісінько для свого ж народу, визволеного від панщини тільки російським урядом. Коли вони не оступаються за поляків, за остзейських баронів німецьких, то тільки тим, що ті журнали — демократичні і не люблять аристократії польської і феодалів німецьких в остзейських губерніях за те, що вони так само, як і "обрусение", давили, ополячували і німечили білорусів, литву, латишів, естів. На яку позицію до кожної національности стануть колись, при вільнішій пресі, ті журнали, те трудно тепер вгадати.
Скажемо ще кілька слів про погляд ліберальних журналів на важніші діла всередині імперії, а іменно на школи.
Попередній шкільний устав для гімназій і духовних семінарій був доволі реального духу: там не дуже багато вділяли годин на клясичні язики, а в семінаріях вчили навіть зоології, мінералогії, сільському хозяйству і медицині (популярній).
Теперішній міністр просвіти граф Толстой, за помiччю консервативної московської партії Каткова, змінив шкільний устав, поперероблював майже всі гімназії на клясичні, зменшив натуральні науки, наставив в устави десятки годин на латину і на греку, так що ученики тільки те й роблять, що барабанять латинську і грецьку граматику. Ціль урядову тут можна бачити всю: уряд хоче вигубити дух реальний, а з ним разом і дух ліберальний, маючи його за духа тьми, а греками та латинами хоче заморочити голови молодому поколінню і повернути його мисль не вперед, а назад, в часи Греції й Риму, щоб зробити її консервативною.
Ліберальним журналам, з їх реальним духом, дуже не подобається новий гімназіяльний устав, в котрому ввесь час, ввесь курс шкільний напакований тільки лекціями клясичних язиків і великоруського "отечественного" язика.
І так як петербурзька вища громада подала недавно міністрові прошеніє, щоб він визволив їх дітей з того клясичного пекла, то прямо можна сказати, що ліберальніші журнали тільки передають луну громадського голосу про той клясицизм.
З такою ж самою енерґією говориться в тих журналах про все те, що тільки ходиться об народі: о просвіті народу, о народних школах, об народних театрах, сільських банках, народних школах майстерства, сільській управі, а найбільше про земства.