Органи російських партій

Є ще одна часть великоруських газет, котрою виявляє своє прямування одна партія в Росії. В Петербурзі Скарятін видає газету "Весть", а Кіркор видає газету "Новое время" [6] . Ці газети служать органами аристократичної консервативної партії в Росії. Консервативною вона зветься тільки тим, що хоче вернути той порядок, який був до 19-го лютого 1861 р., тобто до визволення селян з кріпацтва. Словом сказати, видають ті газети і читають пани-поміщики всякої масти, дуже злі на те, що від них відняли мужиків. Показані нами газети страшно злі на мужиків, на земства, де поміщики повинні сидіти нарівні з мужиками, на самоправство сільських волостей і судів. В кожному сливе номері тих газет ви знайдете, як лають мужиків, звуть їх п'яницями, "лапотниками" (лапоть — личак), народом темним, не здібним собою правити, завзятим і т. д. Натомість вони прославляють аристократію і кажуть, що нібито одні пани повинні всім правити, судити, над всім порядкувати. Словом сказати, між російськими панами є партія, котра противиться демократизмові теперішнього царя і хоче конституції, похожої на англійську. Ті газети не жалують адміністрації, де трапиться, стоять проти "обрусения", бо не мають ніякої ідеї національности, як звичайне буває у великих панів. Найбільше читачів ті газети мають межи польськими поміщиками на Західній Україні: на Волині, Поділлі, в Київщині, в Білорусії і на Литві. Один польський поміщик пренумерує "Весть" на 1000 руб. сріб., всього 90 екземплярів, а другий — наполовину менше!

6

Перша перестала вже виходити, а другу в найновішім часі правительство застановило на шість місяців (Ред. "Основи").

Ми огляділи найвартовніші газети й журнали світські з їх прямуванням. Про духовні журнали ми не згадуємо. Їх є багато, тільки всі вони "одним миром мазані", як-то кажуть; всі вони мають один православний дух, всі держаться православних догматів і не мають і гадки розпочати яку-небудь самостійну думку! В діла мира сього, в політику духовні журнали і не вмішуються, бо їм і не можна вмішуватись. Православна церква роздавлена зовсім монархізмом, і "Святейший синод" — вірний слуга мирської власти.

Не можна не згадати тут про літературу релігійного шарлатанства, яка знаходиться в Росії. Віктор Аскоченський видає в Петербурзі "Домашнюю беседу", невеличкий духовний журнальчик, брошуркою в кілька листочків. В своїм журналі Аскоченський без сорому видумує сам чуда, пише про них і обдурює темне купечество і письменних мужиків. Так, наприклад, він писав, що Темза має вже каламутну воду, тим що сам Господь вже карає Європу, карає Лондон карами єгипетськими. Аскоченський має так багато пренумерантів, що — бувши безштаньком — він уже купив мурований дім в Петербурзі — на гроші темноти людської! Ім'я Аскоченського стало сміховищем в літературі. Одна духовна особа назвала його псом православія!

Тепер згадаємо коротенько про найвартніші письма, які заявлялись в великоруських журналах за минувший рік (1869) і за початок сього року (1870).

В теперішнім часі "Вестник Европы", безперечно, стоїть на першому місці між усіма великоруськими журналами і займає високе місце по коштовних письмах історичних і поетичних. До "Вестника" пригорнулись всі старі писателі ліберального духу, котрі не хотіли зістатись в катковському обозі. Редактор його — Стасюлевич, попереду професор Петербурзького університету. Помічники його — Миколай Костомаров, Спасович, Пипін, В. Стасов і т. д. "Вестник Европы" найбільше журнал історичних наук, і поклав собі ціль познайомити публічність з історією царювання імператора Олександра I. Найвартніше діло в "Вестнике Европы" минувшого року було "Последние годы польской Ржечи Посполитой" М. Костомарова. Воно протягується через усі книжки за цілий рік і написано так талановито, як і інші письма дуже звісного автора. Деякі місця аж надто широкі і повні дріб'язків, трохи втомлюючих читача, хоч і заслуговуючих великої наукової уваги.

Автор вивів на сцену всю тодішню Польщу з її маґнатами, сеймами, з столицею і провінціями, з нещасним народом, з політикою Росії і Пруссії, з тодішньою просвітою, норовами і звичаями — з п'янством і розпустою шляхти, з безхарактерним останнім королем. Причину погибелі Польщі, окрім політики Росії і Пруссії, Костомаров знаходить в самій Польщі, в тодішньому шляхетському урядові і в самій шляхті, котра показує незвичайний приклад деморалізації. Шляхта останніх часів Польщі втратила всі свої давні добродітелі, давній міцний дух. Просвіта в Польщі стала схоластичною. Шляхта п'янствувала разом з духовенством, дуріла, як тільки можна було дуріти. П'яні шляхтичі бігали по улицях голими, влізали в бочки з горілкою, різалися за не знати що! Не тільки великі пани, але навіть дрібні шляхтичі щомісячно брали від російського уряду і від Пруссії поставлену плату червінців і очевидячки продавали свою ойчизну. Катерина II мала право сказати, що вся польська шляхта в неї в брильянтовім намисті і що в Польщі варто тільки нагнутись, щоб знайти що-небудь. Голос патріотів був ледве примітний, і шляхта продала Польщу. Одна партія шляхти не згодилась віддати часть своїх прав королеві, щоб уміцнити центральну власть, і — сама ж таки пристала до Росії і навела в Варшаву російських солдат. Шляхта не хотіла зрівняти з своїми правами права городян, міщан і набратися сили в масі народу. А король Станіслав-Авґуст не мав характеру, не мав до волі енерґії, щоб сміливо стати проти натиску москалів. Російські посли тягали його на сейми, як вола за роги, і загадували підписувати, що тільки їм хотілось. Маючи по шию багато довгів, король бажав якнайбільшого щастя — дістати грошей і їхати до Італії дожити спокійно віку. Шляхетський уряд не мав війська; шляхта не заохочувалась ні в однім ділі для добра своєї батьківщини. Катерина кождого разу мала за кого і за що вчепитись, щоб зробити свою партію в Польщі і через неї кінчати своє діло розділу Польщі. Замість того, щоб зразу розділити Польщу, Катерина II навіщось протягувала політичну інтриґу в Польщі, мабуть, для людського ока. Катеринин посол німець Сіверс зганяв в останній час шляхту на сейм; солдати загорожували колюгами дорогу тим шляхтичам, котрих не треба було впускати або випускати з сейму; в сеймі вже сиділа ціла лава узброєних московських офіцерів, тоді як Сіверс звелів самим же шляхтичам відірвати Познань для Пруссії, а Литву і Україну — для Росії.

Невсипучий наш історик М.І.Костомаров, скінчивши свої "Последние годы Ржечи Посполитой" в минувшім (1869) році "Вестника Европы", в теперішнім (1870) році знов написав двоє діл, вже зовсім скінчених. Одно діло з титулом "Южная Русь й Козачество" надруковано в "Отечественных записках" в январі і февралі, а друге діло "Костюшко" знаходиться в перших трьох книжках "Вестника Европы". Через свою широку вченість і невсипущу працю п. Костомаров мав силу разом працювати задля двох журналів! "Южная Русь й Козачество" починається коротким оглядом залюднення Східної Європи слов'яно-руським плем'ям, минає історію варязько-київських князів, а просто переступає до початку Козаччини, скінчивши останнім повстанням Павлюка і Острянина перед Богданом Хмельницьким. Костомаров спочатку говорить, що українське плем'я займало з давніх-давен наддніпрянські сторони. Часть відірвалась від його і в незапам'ятні часи осілась над озером Ільменем, заклавши Новгород. Плем'я кривичів було білоруське, а великоруське плем'я зробилося через мішанину посунутих на північ українців, новгородців, білорусів, слов'ян-лехитів, радимичів, і в'ятичів, і обрусівших фінів, і татар. Початок української козаччини Костомаров бачить в козаччині татарській, бо давно вже були козаки азовські — татарського племені. Може й так, тільки треба сказати, що татари дали для нашої козаччини тільки ім'я і форму; не стали ж азовські або перекопські татари-козаки козаками черкаськими або канівськими! Наша козаччина мусила тільки скластися по готовій формі татарського козачества, але була сама по собі слов'янсько-українська, хоч попереду, конечне, вбрала в себе бродяг степових — печенігів, половців, торків, котрі злились з нашим народом в одну народність.

О перших козацьких гетьманах, до ворогування з ляхами, Костомаров оповідає трохи; зате ж дуже широко розказує він про страшний гніт польський на Україні, про панів і католиків, що силували наш народ до панщини і до унії. Мужики повинні були платити панам десятину від усього: з зерна пани брали, перед великими празниками, тричі на рік, осип; з пчіл — очкове, з скоту рогове, за право ловити рибу — ставщину. Пан женив сина, давав дочку — з мужиків брали подать; їхав пан в Ченстохову на богомілля — з мужика брали гроші й підводи. Пани виїжджали за границю і орендували жидам маєтності з усіма своїми шляхетськими правами — так що жид робився чистим паном і мав право карати мужиків смертію! Жиди з маєтностями орендували разом і православні церкви. і мужики мусили платити жидові за хрестини, за похорон, за плащаницю. Письменник того часу, Старовольський, мав право сказати, що навіть під турком було лучче жити, ніж у Польщі. "В Турції ніякий паша не посміє напакостити мужикові. у московитян думний боярин, у татар — мурза і високий улан не посміють так обижати простого хлопа, хоча б і іновірця, бо кожний знає, що його за те можуть повісити. Тільки в нас, у Польщі, можна все витворяти в містечках і в селах. Азійські деспоти за всю свою жизнь не замучать стільки людей, скільки їх замучать кожного року в вільній Ржечі Посполитій." Притому скрізь на Україні шляхта позаймала урядові місця, єзуїти і уніяти одіймали у православних силою церкви й монастирі, обернули на унію Київський собор св. Софії, тільки Печерська лавра і зосталась в руках православних. Про повстання Гуні, Томиленка, Павлюка, Острянина п. Костомаров говорить широко. Павлюк трохи не зробив діла Богдана Хмельницького! Бо в його руках була і Запорізька Січ, і реєстрові козаки-городяни. Та не настав ще тоді час визволення України. Під Кумейками, на ріці Росі, ляхи розбили Павлюка. Реєстрові козаки видали Павлюка (Гудзана, він був хрещений татарин) живого; йому стяли голову в Варшаві. Острянин втік ік Лубням, одначе мусив утікати до Московщини.

"Костюшко" в перших трьох книжках "Вестника Европы" за 1870 рік написаний так чудово, неначе яка поетична повість. Костомаров розказує життя Костюшки, розказує про його план визволення Польщі, про його війни і його полон. Вже в Варшаві було повно російського війська, вже пруссаки зайняли собі Познань, як Костюшко вернувся з Америки і розпочав повстання з Кракова. Польський король Станіслав-Авґуст сидів в Варшаві і тільки дивився з вікна своєї палати на війну на варшавських улицях. Спочатку Костюшці служило щастя: він розбив російське військо коло Кракова, а один міщанин в Варшаві, Кілинський, піддуривши російського посла Ігельстрома, підняв революцію на улицях варшавських вночі, в чистий четвер. Кілинський з міщанами вирізали багато москалів і вигнали російське військо разом з Ігельстромом з Варшави. Костюшко постановив у Варшаві "Найвищу Раду" і почав розкидати по Польщі свої універсали. Він оповістив визволення простого народу, велів зменшити панщинні дні, закликав хлопів до бунту, просив шляхту йти в військо і вислати рекрутів, і все те діло Костюшки скінчилось нічим. Його взяли москалі в полон під Маційовичами, а Польщу сусіди поділили поміж собою.

Причиною невдачі Костюшчиного діла Костомаров становить те, що він не мав під собою ніякого ґрунту для повстання. Польща стояла так, що мусила сама розпастись; і шляхта, і Варшава навіть ждала, щоб їх хто-небудь забрав і постановив кінець тодішнім ділам. Костюшко закликав до повстання народ, а народ був обдертий, прибитий панами; він і не розумів Костюшчиного діла, був радий, якби його тільки не зачіпали, і скоріш піднявся б проти самої шляхти, якби його хто зумів підійняти.

Нічого й казати, що на Україні і Білорусії шляхта аж тряслася від переляку від гайдамаччини. Під Любліном пани прислали Зайончкові (Костюшчиному генералові) кілька тисяч русинів, а вони першої ночі всі повтікали. Костюшко звелів шляхті визволити мужиків, прислати йому рекрута, платити 10-й, 20-й і 30- й процент з маєтностей, а шляхта мужиків не визволяла, рекрута давала мало, плату замість себе накидала на мужиків і дивилась на таке порядкування Костюшки як на стоптання своїх давніх шляхетських прав, котрих вона не хотіла відступити навіть королеві. Одним універсалом з Кракова необережний Костюшко закликав до повстання одну шляхту і відпихав міщан, думаючи тим догодити панам. Зате міщани розсердились, докоряючи шляхті, що вона запродала ойчизну. Вони мали право так казати, бо тільки міщани, за проводом Кілинського, вставали в Варшаві і найбільше підіймалися для оборони Польщі. Кілинський послав до Костюшки депутацію, а він не прийняв її. Окрім того, у Костюшки не було добрих помічників, добрих генералів. Публічність боялася такої якобінської різанини, яка була тоді у Франції 1789 р. у велику революцію. Багато шляхти разом з королем тягло ік Росії. Діло тим скінчилось, що як Суворов узяв Прагу (передмістя Варшави), то Варшава згодилась впустити військо Катерини II. Пани сиділи в своїх будинках позамикавшись. Благородний Костюшко був ранній для Польщі з своїм демократизмом європейським, з французькими гуманними ідеями, з своєю чесною душею. і Польща загинула. В кінці свого писання Костомаров каже, що згубила Польщу не республіканська форма уряду, найлучча сама по собі, а страшна деморалізація зіпсованої шляхти, котра зросла на ґрунті хлопського рабства, котру можна було купувати хто тільки схотів. Окрім того, Польща стала жертвою дипломатії тодішніх кабінетів, котрі мали ні за що правду, правдивість і закон в ділах політики. Сама ж Польща хитрощами і присилуванням загарбала собі і Литву, і Україну, і Галичину, і Білорусію і знущалась над ними, як хотіла.

Визволення України і Білорусії з-під польсько-шляхетського ярма Костомаров має за діло Катерини дуже законне і правдиве. Сам народ гуртом хотів того і приставав до москалів, бо він би пристав і до татар, не тільки що. Тільки дуже шкодує Костомаров, що наш український народ даремно покладав свою велику надію на Катерину і на Росію. "Росія не була правдива до українського народу і дала перевагу темній політиці. Росія тільки користувалась любов'ю нашого народу, щоб тільки робити з тієї любові один з найвартніших орудників проти Польщі. І того мало. Росія покинула наш народ в ярмі тих самих польських панів, від котрих він хотів спастися, котрих він ненавидів. І як довго йому судилося терпіти попередню долю! А яка була та доля, нехай нам скаже сам народ" (Мар. 1870 р., л. 193). І Костомаров прикладає пісню, що він записав на Волині:

Наступала чорна хмара, настала ще й сива: Була Польща, була Польща, та стала Росія! Син за батька не відбуде, а батько за сина! Живуть люди, живуть люди, живуть слободою: Іде мати на лан жати разом із дочкою. Прийшли вони до ланочку: помагай нам, Боже І святая неділенько, велика госпоже! Сіли ж вони обідати — гіркий наш обіде! Оглянуться назад себе, аж оконом їде. Приїхав він до ланочку, нагай розпускає: — Ой чом же вас, вражих людей, по троє немає! Ой зачав же їх оконом лаяти та бити: — Ой чом же вам, вражим людям, снопів не носити? А в нашого оконома червоная шапка; Як приїде до панщини, скаче, як та жабка. А в нашого оконома — шовкові онучі; Плачуть, плачуть бідні люди, із панщини йдучи. Пооблізли волам шиї, бідним людям руки. Ой ярини по півтори, а зимини копу — Треба стати, поправитись хоч якому хлопу, Змолотити і звіяти, і в шпіхлір зібрати, А ввечері, по вечері, та на варту стати. Прийшли вони до шинкарки: дай, шинкарко, кварту; Вип'єм з жалю по стакану та й станем на варту! Ходить попик по церковці і книжку читає: — Ой чом же вас, добрих людей, у церкві немає? — Ой як же нам, добродію, у церкву ходити? Від неділі до неділі кажуть молотити!