Останній шаман
Шрифт:
— Т-ти к-куди? — хованець ухопив полоза за гладке тіло, але те вислизало з рук, наче олією змащене. — Вернись!
— Ой, та ніде я не втікаю! — відмахнувся полоз. — Треба ж мені розвернутися? Не зубами ж я їх витягатиму?
Тут полоз мав-таки рацію: зуби в нього з пащеки стирчали такенні, що найлютіша б акула позаздрила. Голова полоза зникла поміж кущі, а натомість за деякий час з’явився хвіст. Хвіст теж, здавалося, жив своїм окремим життям, бо пересувався по лісу цілеспрямовано, наче мав на кінчику очі.
— Ну, чіпляйтеся! — гукнув десь здалеку полоз, аж луна пішла у верхівках дерев, і опустив хвіст у вовчу яму.
— Тягни мене! — зарепетувала вона до неба.
Як синій повільний фунікулер, що ним нявці одного разу довелося прокататися на київських пагорбах, хвіст поповз догори: чух-чух-чух, зупинився, здав трошки назад і перед тим, як остаточно застигнути, здригнувся конвульсивне. У цю мить з хвоста відчепилося щось біле, зробило потрійне сальто в повітрі й рівнесенько пірнуло в ожиновий кущ.
— Ох! — дихнуло з ожинового куща.
Хованець потягнув нявку за сорочку й поставив на рівні ноги.
— Полоз твій — нечемний, — тихо висварила його товаришка. — Я ж таке ніжне створіння… Де ти його такого тільки надибав?
Тим часом полоз, який не почув ні «дякую», ні «все гаразд» у відповідь на визволення першого полоненого, вистромив із кущів голову. Велика голова, вкрита твердою лускою, світила жовтими короткозорими очима. Автомобільні камери грали круглими боками — гнучкі та кручені, непосидючі.
— Ой, вовчика, вовчика ще забули! — відіпхнула нявка назад у кущі пласку голову з розширеними ніздрями, й полоз зник з очей, а натомість у яму поповз товстий лискучий хвіст.
— А він як буде — зубами чіплятися? — хованець звів розгублені брови.
— А хай би й зубами, — махнула нявка тонкою ручкою і закомандувала: — Вовчику, раз, два-с, три-с — хвостика вчепись!
Вовк у відповідь вищирив зуби й позадкував. Хвіст підліз до нього ближче, припрошуючи й заохочуючи. Вовк загарчав і знову позадкував, уперся в стіну ями й дрібно затремтів.
— Вовчику, ну, чого ти боїшся? — лагідно вуркотіла нявка. — Полоз тобі нічого не зробить. Він сьогодні добрий…
— Я до-о-обрий…
— …не голодний, — підхопив хованець, — він уже мертвечини наївся…
Вовк кривив писок і гарчав.
— То як там? — гаркнув полоз із кущів.
— Секундочку, секундочку…
— Хвилиночку! — крикнув хованець. Луна гупала ліском із боку в бік, прокинулися ранні птахи й невдоволено заголосили, а сіроманець тільки щулився й затявся не рятуватися з вовчої ями.
Полоз зітхнув. Він раптом пригадав, що в печері на нього чекає недогризена рука, якою він, щоправда, вже раз вдавився, але ж бомба не падає двічі в одну воронку?.. Він тицьнув вовка хвостом у живіт і хотів підхопити впоперек і викинути нагору, та вовк, доведений до відчаю, клацнув зубами й уп’яв ікла в лискуче полозове тіло.
— Ох ти ж вражий сину! — охнув полоз на тому кінці. Залопотали крилами переполохані птахи й здійнялися в повітря з переляканим галасом.
Довгий змій блискавичним рухом обкрутив три кільця довкола вовчого тулуба, перекривши тому доступ повітря в груди. Сіроманець зм’як і обвис. Несила опиратися, — читалося в затуманих очах, — надурили, надурили!.. За мить він уже лежав під горішником і тяжко відсапувався, і з кожним видихом здавалося, що всередині хряскає переламане ребро й хлюпає кров.
— Живий, вовчику? — ласкаво поплескала нявка по голові сіроманця, від якого була вдвічі менша,
наче песятко голубила. Вовчик ніяк не міг віддихатися, тоді спробував зіп’ятися на лапи й зробити кілька кроків. Ребра вже не так боліли, та й кров наче перестала хляпати всередині. Вовк протрюхав туди-сюди, непомітно заглибивсь у хащі й було вже майже сховався за кущами, коли нявка з диким криком: «Куди?!» — зависла йому на хвості й почала видряпуватися на спину.Голова полоза вилізла з кущів.
— Як ви тут?
— Пречудесно, — кивнув хованець. — Ти — наш рятівник у скрутну хвилину. Повік не забудемо.
— Ну, хіба мені важко за добре діло віддячити, — колупнув хвостом землю полоз. — Тоді бувайте?
— Бувай і ще раз дякуємо.
Полоз, звиваючись автомобільними камерами, помалу віддалявся. Хованець випадково глянув на землю, де щойно крутилося полозове тіло, й застиг у німому подиві: широка смуга землі була випалена; дрібна травичка, яка почала вже було пробиватися, вигоріла на чорне вугілля й ще ледь-ледь курилася і пахла п’янко димом, вечірнім багаттям, піснями упівголос, щоб не збудити нічну тишу…
Ой в’ється річечка,
Води по литочки,
Річечка-стрічечка,
Довкола квіточки,
Ой в’ється-котиться,
А красна дівонька
Все над роботою
Клонить голівоньку… —
долинуло звідкись здалеку, де повзла помалу полозова голова, а її наздоганяли товсті й лискучі кільця, схожі на автомобільні камери. Сентиментальний полоз, дихаючи жаром, звивавсь і мріяв про молодичку, яка, може, де заблукала поночі та трапиться йому припадком на шляху…
Розділ XIV
ХТО ВРЯТУЄ ЛІНУ ОВЕРЧЕНКО
У темряві, де хоч в око стрель, шурхотіли дві високі темні фігури. Кружляли у тісному приміщені, чимось погрюкували — то раптом двері зойкнуть і заскиглять щемливо, то дошка в підлозі рипне невдоволено.
— Маєш ліхтарик? — спитала одна фігура пошепки, тоді прокашлялася голосно, відганяючи страх.
— У машині, — сипло відповіла друга.
— Принеси, — на повний голос наказала перша, й голос той пролунав над проваллям, як давній лицарський ріг, і шпиги, котрі чатували за дверима, впізнали в голосі Ореста.
— Ліно, ти жива? — тоненько крикнув у бездонну яму його товариш, Юрась Булочка.
Провалля мовчало й дихало тяжким духом цвинтаря.
— Скажи хоч слово! — вмовляв Орест глибоку яму, але звідти — ані слова, ані зойку, ні стогону. Чорне й мертве провалля, жахлива безодня. — Ліночко, я тебе зовсім не бачу! — повторював Орест, шарпаючи двері, які не хотіли відчинятися до кінця.
Захеканий Юрасик тицьнув йому металевий пальчик-ліхтарик, що світив тонкою яскравою цівкою. Орест покрутив ручку, збільшуючи конус світла, а тоді, боячися спрямувати світло вниз, відкинув змокле волосся з чола й рукавом тернув по обличчю, здивувавшись, чому рукав став мокрим і чому в очах стоїть пелена.