Останній шаман

Горбун дістав із нагрудної кишені люльку з довгим цибухом, чиркнув сірником, повільно розкурив, двічі добре пихнув, перевіряючи, чи гарно горить, і статечно подався геть. Дійшовши до паркану, він протиснувся крізь одному йому відому шпару й рушив далі.

Двоє чорних, світячи червоним гарячковим рум’янцем, знову навалилися на вікно. Горбун зовсім не ховався, знаючи, що люди в конторі не чують і не бачать нічого довкола себе. Перекривленою, з підстрибом ходою він на диво вправно обминав колоди, що розкотилися по подвір’ю, і розкидав ногами старий мотлох.

Міліційній сирені, яка летіла просто на нього, він весело підморгнув і подався геть з тартаку.

* * *

Химерна тінь майнула під колесами машини, і Валерій Миколайович Нечипоренко-молодший лайнувся і загальмував, недоїхавши до паркану якихось два метри. Мотоцикл тицьнувся в машину ззаду. Валерій Нечипоренко рвучко вискочив із-за керма.

— Що там? — крикнув Марадона, якого годі було впізнати: з вайлуватого, недорікуватого простака він раптом перетворився на бійця-спецназівця з миттєвою реакцією.

— Якби знаття! Мабуть, звір дорогу перебіг. Але я його не вдарив, хай живе.

Він підійшов до паркану й постукав по міцних дошках.

— Де брама? — обернувся він.

— А це і є брама, — відповів Марадона. — З того боку колоди розкотилися, підвалили її, тому відчинити неможливо. Маєш трос у машині?

— Аякже! Навіщо?

— Сюрприз тебе чекає не з приємних, — ворухнув широкими бровами Марадона й сам відчинив багажник у пошуках тросу. — Той, хто тебе цікавить, набрав цілу команду й приперся на тартак. Команда зазнала бойових втрат: жінка, що була з ними, провалилась у якийсь глибокий льох… До речі, якщо ти швидко зазирнеш через паркан, то ще, може, встигнеш побачити тих двох, які приїхали на джипі. Машина десь там у кущах має бути. Хоча ми з тобою такого галасу наробили…

Відшукавши трос при світлі ліхтарика, Марадона закинув його собі на шию й легко перескочив через паркан. Валерій Нечипоренко переліз не так вправно й не так швидко, та врешті-решт і він опинився по той бік, ледве не гепнувшись на колоди, звалені по всьому подвір’ю.

— Темно, очі не звикли, — гукнув він до свого провідника. — Де той льох?

— Оно, бачиш, попереду будівля? Там контора: дві кімнати й третя. Оця третя і є льох… ну, може, й не льох, але щось глибоке, куди можна впасти й в’язи скрутити.

— То ти хочеш сказати… — вжахнувся Валерій Нечипоренко.

— Нічого не хочу сказати. То ті двоє бовдурів у конторі перелякані насмерть.

Валерій Нечипоренко скосив оком на власні погони й подумки з ними попрощався. Гарні були погони, тризіркові, він навіть ними трошки пишався. Наступної миті він усе зробив одночасно: розганяючи ніч, він засвітив потужний ліхтар, шарпнув двері до контори, вилаявся, перечепившись через крісло, яке лежало на підлозі просто посеред кімнати, й завис над чорною дірою, звідки долинало тяжке дихання.

Юрась Булочка висів на тросі й намагався видряпатися нагору, а Орест з усієї сили тягнув свій кінець мотузки догори, важко хекав і сичав, обдираючи шкіру на долонях. Юрасик бив ногами в краї провалля, але не міг зачепитися за камінь ні ногою, ні рукою, щоб хоч на метр піднятися вверх.

Валерій Нечипоренко спрямував сніп світла в яму, і той, сковзнувши стінами, затремтів і, нарешті, розсіяний і непевний, досягнув дна. Ліхтар вихопив биту цеглу й темний мішок, що горбом лежав на ній. Із-під мішка стирчала біла рука з розчепіреними пальцями.

Марадона крикнув своєму начальнику щось коротке й нерозбірливе, і той миттєво зреагував: двоє вони, вчепившись у трос, смикнули й потягли, причому в Марадони на долонях магічним чином з’явилися чорні шкіряні рукавички без пальців. Марадона наступив на петлю, яка зазміїлася по підлозі, й швидко перехопив трос нижче. За хвилину пом’ятий і задиханий Юрась уже відсапувався на підлозі старої контори.

— Мені кінець тросу, — командував Марадона. Орест відчепив трос і зняв його з Юрасика. Марадона дивним вузлом з’єднав два троси в один, обкрутив того кілька разів довкола пояса, сів на край провалля й спробував дотягнутися ногою до протилежної стіни. Якщо трошки посунутися на край, то можна й дотягнутися. Він якось так вивернувся, руками тримаючись за поріг у себе над головою, ногами вперся в стіну й швидко, мов ящірка, поліз донизу.

— Бачу її, — крикнув він знизу. Звідти почулося шарудіння, нерозбірлива лайка, тоді бадьорий голос: — Тягніть! Тільки помалу! Я її підтримуватиму, скільки зможу, а далі ви вже самі.

Орест, Юрась Булочка і Валерій Нечипоренко злагодженими рухами, наче вони все життя грали в одній команді, почали повільно підтягати мотузку. Спершу було легше, далі те важке, неповоротке, що було прив’язане до тросу, почало крутитися й битися в стінки колодязя, і щоразу, коли чулося приглушене «гух», Юрасик кривився й ховав сльози.

Прив’язане попід пахвами, воно тяжко сунулося вгору, руки задерлися й стукалися в стіни, голова хилиталася з боку в бік. Без слова Валерій Нечипоренко витягнув його, відв’язав, скинув кінець тросу вниз. За хвилину розкуйовджена голова Марадони з’явилася на світ Божий: він лазив прямовисними стінами, як муха. Кинувши не потрібний уже трос, Марадона поклав пальці Ліні на шию й прислухався. Юрась шморгав носом і відвертався, нижня губа тремтіла швидко-швидко.

Марадона розгублено озирнувся чомусь саме на нього.

— Я нічого не чую…

Ліна лежала тихо й безпомічно. Брова розбита, під оком набрякла фіалкова ґуля, на щоці — смуги здертої шкіри. Долоні всі в подряпинах. Чотири пари рук підхопили кволе тіло рудокосої журналістки й обережно винесли надвір.

— А через паркан як? — Валерій Нечипоренко знервовано крутив головою.

— А так, — відповів Марадона й з розгону врізався плечем у найширшу дошку. З глухим «гуп» дошка відскочила. Для маленької Ліни діра була навіть завеликою.

Орест обережно поклав жінку на заднє сидіння міліційної машини й підмостив їй під голову свою куртку.

— Сідай до мене, — наказав Валерій Нечипоренко, стрибнув на водійське місце і, лишаючи криваві сліди долонь на кермі, задом розігнав машину. За мить «жигуль» із синім написом на боці вже гарчав на виїзді з лісу.

Юрасеві Булочці у першу мить здалося, що його всі покинули й він лишився на занедбаному тартаку один. Він лячно стенув плечима, зуби мимоволі зацокотіли, жар, що ним пашіло лице хвилину тому, випарувався, а під синю курточку уперто поліз холод. У лісі зарипіло дерево, наблизилися чиїсь обережні кроки, в пітьмі засвітився вогник. Юрасик перелякався до нудоти і ледь не впав, коли над вухом пробурмотіло голосом Марадони: