Останній шаман

— Такого дикого кабана з великим рилом…

Хованець боявся промовити й слово, щоб не сполохати вдавано байдужу оповідь. У голосі нявчиному бриніла загадка. Хованець затамував подих, але товаришка надовго замовкла. Вона обернулася до вікна й почала розчісувати коси, щось таке собі наспівуючи.

— То що кабан? — зважився спитати хованець, незграбно переставляючи пусті тарілки до мийки.

— Маю план, — відповіла нявка, швидко заплела косу й зав’язала її вузлом на кінці.

На стежку, яку поночі так легко винюхував вовк, двійко слідопитів натрапили, тільки зробивши три повних кола довкруж галявини, що на ній полісун збирав отару сіроманців. Стежка переповзала з яру в яр, і нявка, виломивши десь довгу лозину й тягнучий за собою по землі, зосереджено рахувала яри, щоб не переплутати і ще раз не втрапити у вовчу яму. Врешті-решт вона суворо зупинилася на дні темної улоговини, пройшлася взад-уперед, для чогось притупнула кілька разів і сказала:

— Тут, — поставивши в кінці короткого речення жирну крапку.

Хованець принюхався. Запах кабана він би вчув обов’язково, але тут, хоч і тхнуло якоюсь звіриною і птаством, кабанів чути не було. Нічого не мовлячи, хованець всівся на всохле деревце і підпер підборіддя рукою.

Нявка ще раз пройшлася взад-уперед уздовж яру, нахилилася над нечіткими слідами на землі і вдоволено прицмокнула. Хованцеві кортіло поглянути, що вона там побачила, аж у п’яти свербіло, та він стримався: нехай проводить свій план у життя сама, з її планами потім кісток не збереш…

Нявка заплющила очі й гойднулася. З улоговини догори, до самого неба полинула пісня-скоромовка, пісня-замовляння.

Де скарби лежать незлічені,

Б землю чорную закопані,

Стережуть їх звірі дикії,

Боронять кущі ліщинові,

Де вогні іскряться поночі,

Голоси дзвенять-регочуться,

Дзвонарі гримлять підземнії,

Скарб відкрий мені захований!

Недовірливий хованець із подиву вилупив очі. Якби не білий день і не сонце вгорі, він подумав би, що то йому привиділось-наснилось: там, куди вказувала нявчина гінка лозина, просто з повітря матеріалізувався здоровезний кабан, підморгнув, хрокнув і промовив людським ображеним голосом:

— Дайте їсти! Зима була така голодна! — і зареготів.

Але нявка виявила неабияку витримку й безсердечність: зосереджена й сувора, вона замахнулася на кабана лозиною й була б уперіщила його по спині, якби…

…У кожному оповіданні, подумав хованець, як і в житті, час від часу обов’язково зринає недолуге слово «якби». На тому відтинку оповіді, де воно з’являється, так і чекай біди: не з’явись воно, і пішла б оповідь широким второваним шляхом і довела б читача до щасливого кінця, а так хіба можеш бути певен, що тепер історія не закрутиться вузлом так, що й біс не розплутає? Хованець зітхнув і зізнався собі, що страшенно не любить слів «якби», «коли б», «мабуть». Кручені такі слова, ненадійні, з підтекстом. І ще він подумав, що на цьому — кінець лінійній оповіді в його історії і тепер почнуться всілякі негаразди. Він підвів очі до того місця, де стояла нявка й збиралася вдарити кабана лозиною…

…якби з трьох боків на неї не насунуло троє підозрілих істот: двоє чорних, пики червоні, очі блищать лиховісно, а третій — горбун на коротких ногах. Кабан хрокнув і позадкував, але двоє чорних зійшлися рішучо й перегородили йому дорогу. Кабан зіщуливсь і змалів. Хованець із подивом зауважив, що кабан зробився навіть меншим за нього самого.

— Вгодований, — мовив горбун, озираючи кабана з усіх боків. — Ану, бешкетнику, йди-но сюди! — поманив він кнура кривим пальцем і оскалився.

— Це наш скарб! — забелькотіла нявка ображено. — Це я його прикликала!

— Ну-ну, — солодко й заспокійливо поплескав її по плечу горбун кістлявою рукою, — ти, може, й прикликала, а ми скористаємося…

— Але ж це, — нявка задихнулася від гніву, — несправедливо!

— Ой, що в цьому світі справедливість? — по-філософському зітхнув горбун. — Он ти, наприклад, чого з міста в ліс утекла? До хазяйки своєї по-справедливому поставилася? А вона ж, бідна, переживала-нервувалася, шукала тебе всюди…

Нявка зашарілася.

— А цей скарб… — продовжив горбун. — Хіба не має він дістатися тому, хто зуміє його якнайкраще використати? Ти що з ним збиралася робити?

Варто чесно зізнатися: це питання нявка не продумала в деталях. Вона не вміла забігати так наперед, тому й ніколи не навчилася грати в шахи. Стратегія, тактика… Вона завжди плутала ці складні слова.

— Отож-бо й воно, — повів головою горбун, — а заздалегідь подбати, щоб скарб потрапив у надійні руки і використовувався не абияк, а за прямим його призначенням?

Горбун рішучо наблизився до кабана й помацав його за м’якеньке рильце. Той хрокнув і спробував відповзти. Горбун похитав головою і озирнувся у пошуках потрібного інструменту. Погляд його натрапив на лозину, яку нявка й далі стискала в кулаці.

— Тобі це вже не треба, — м’яко мовив горбун і спробував висмикнути лозину з нявчиного п’ястука. Нявка затялася. — Давай-давай, — примовляючи це, горбун смикнув сильніше. І тут йому дорогу перегородила чорна волохата істота з червоними навіженими очима. Зіниці світилися від тамованого страху й ще чогось, що ховалося насподі й жахало своєю непередбачуваністю.

— Щезнику, — промовив хованець поволеньки й спостеріг, як ліс застугонів, а тоді притих ув очікуванні. — Щезнику, — повторив хованець голосніше, лякаючися власної сміливості, — не перетиналися наші дороги досі, а ондечки перетнулися. Знаю твою силу, не можу заперечувати, але ти ще моєї сили не питав.

Горбун прискалив око. Той, хто наважився, хоч і серед білого дня, вимовити його ім’я вголос, таки викликав повагу. Навіть якщо цей сміливець був тобі сьогодні ворогом.