Останній шаман

Юрась Булочка крутнув головою.

— Відпусти руку, прилад зіпсуєш.

Балакучий легенько вдарив його пістолетом у скроню, від чого Юрасик зіпнув повітря, розкинув руки й розпластався на підлозі. Орест кинувся навперейми, щоб підхопити Юрася, і відчув на потилиці тверде, металеве, але болю не було, тільки відразу зацебеніла кров. Ще один удар — носаком важкого черевика у незахищений живіт, — і Орест хекнув і почав падати.

Нога підвернулася, зачепилася за чорний черевик — високий, з міцною шнурівкою, потягла за собою. Балакучий у чорному пальті, не втримавши рівновагу, заточився.

Постріл ляснув у хірургічному відділенні, приспаному тихою годиною. І миттєво в коридорі зачулися крики, біганина, загупали двері, десь дзенькнуло, розбиваючись, скло, десь із металевим «брязь» упало відро води, і хтось, послизнувшись у калюжі, загуркотів і поїхав уздовж довгого коридору. Двері до небезпечної палати розчахнулися, на порозі виросла гнучка постать медсестри у рожевому светрі, яка чомусь видалася присутнім удвічі вищою за нормальний людський зріст.

Те, що зчинилося опісля, жодними словами не описати.

Відьма-чорнокнижниця за інерцією влетіла до палати, наштовхнулася на одного зі злочинців, втратила на мить рівновагу та збила його з ніг. Той, розкинувши поли чорного пальта, упав і врізався потилицею в спинку ліжка, від чого Ліну добряче трусонуло. Голка вискочила-таки з вени й зателіпалася на довгій трубці крапельниці, а з рани бризнула кров. Юрась Булочка вивернувся й заклацнув зуби довкола зап’ястя балакучого, непритомніючи від запаху чи то пороху, чи то мастила з пістолета. Хтось ревнув, але він уже не міг знати, хто то був. Довкола нього літали прозорі тіні, перепліталися, миготіли, і раптом гримнуло радіо на підвіконні океанськими хвилями:

«…бо навколо мене був туман,

Падав сніг,

Ти лежала на землі…»

І в цей момент чорнокнижниця в рожевому светрі підхопила крісло й пожбурила його просто в груди мовчазному злочинцеві. Ніжка старого важкого крісла прошила чорне пальто, прошила живіт. Страшний гість ахнув і впав на ліжко, підминаючи Ліну під себе, ковдру залила кров. Зловмисник харчав і звивався. Двері до палати рвонулися всередину і впустили повногубого міліціянта без кашкета.

Валерій Миколайович Нечипоренко-молодший обережно вклав балакучого злочинця на підлогу, вивільнив його руку з Юрасикових зубів і замкнув наручники. Так само обережно він потягнув за ноги другого, якому з кишок стриміла ніжка стільця. Ліну миттєво й нестримно знудило — чи то від струсу мозку, чи то від крові, в якій вона плавала на ліжку.

Палата враз наповнилася людьми в погонах і людьми в халатах, Ліні хтось підставив мідницю, Юрасю приклали до скроні марлю, втерли підборіддя від крові. Жіноча рука з червоними лакованими нігтями торкалася його щоки прохолодними пучками, від чого йому ставало добре й спокійно. Рожевий светр квіткою цвів перед очима.

Юрасик почав провалюватись у дрімоту, все ще стискачи в заскорузлих пальцях «їжака».

— Ну? — долинув до нього голос Валерія Нечипоренка. Хтось потягнув його за руку, вивільняючи невідомий голчастий прилад. Юрась Булочка лагідно підкорився й усміхнувся. Від чорнокнижниці пахло літньою лукою.

— Звідки у вас? — говорив міліціянт глухо.

Орест щось відповідав, показував металеву коробку, яка так і лежала в ногах Ліниного ліжка. Валерій Нечипоренко крутив коробку в руках, роздивлявся замочок, цокав язиком.

— Замок саморобний, конструкція цікава. Я такого ще не бачив. Ліна потяглася до коробки, втупилась у замок. Такий досконалий витвір, а, виявляється, кустарний, зроблений вручну. Чи й не самим Святославом Пилиповичем Шапкою?

Ліна вийняла ключик із замка і його теж уважно оглянула. Юрасик спостерігав за нею умиротворено. Затерта буква блиснула на сонці, яке пробивалось у вікно.

Відьма в рожевому светрі підморгнула й попливла з палати, поправляючи на собі зібганий коротенький білий халат, з-під якого визирали смагляві литки. Чорні коси з упалої корони зміїлися слідом і легенько шипіли на Юрася. Радіо на підвіконні хрипким голосом заспівало розпачливо:

«…ти лежала — я літав,

А коли без сили впав,

Зникла й не сказала ти мені своє ім’я…»

Ключик зблискував таємничою літерою. Юрасик на мить заплющив очі й побачив: книжкова шафа, стос візиток, він бере одну до рук, на візитці праворуч логотип — гачечок і довга паличка зліва…

— Я згадав цю букву! Я згадав! Не розумію, як ми не здогадалися раніше: це ж «мю» із грецього алфавіту. Ми ж у школі вчили! Нею щось таке позначається… Щось у фізиці… Чи то «мікро», чи то… І ще є фірма така, в неї «m» за логотип. Ну я й бевзь!..

— Далі! — страшним голосом вигукнув Валерій Нечипоренко.

— У мене є візитка, — сказав Юрась Булочка. — Але як же я так пошивсь у дурні! І головне, від самого початку знав, що воно щось таке напрочуд рідне!.. І я навіть телефон пам’ятаю… зараз, зараз… Чотири — три — чотири — вісім — дев’ять…

Ліна наосліп простягнула руку до тумбочки, помацала й дістала роздовбаний мобільний телефон. Знявши блокування клавіатури, вона вручила телефон Юрасикові. Але він не встиг подзвонити.

Двері розчинилися так рвучко, що ручка тріснулась об стіну і стіна загула. До палати зазирнула розкуйовджена голова. Сині-сині очі гляділи жалісливо.

— Я запізнився? — вигукнув Марадона розчаровано. — Не може бути! Я таки запізнився!

Розділ XVIII

УСІ КРАПКИ НАД «і»

— Бачив дошку оголошень? — загадково спитав Марадона і примружив око. Валерій Миколайович Нечипоренко-молодший заперечливо похитав головою. Марадона не стримав посмішки: — То ходи подивишся.

Валерій Нечипоренко піднявся сходами на один прогін і почав читати свіже оголошення. «…За блискучо проведену операцію з затримання особливо небезпечних злочинців, які 14 квітня 2003 року втекли з СІЗО Рябокінського районного УМВС України, нагороджується майор Нечипоренко Валерій Миколайович премією в розмірі 110 грн з занесенням у трудову книжку…»

— Але ж це мій дядько! — скрикнув Валерій Нечипоренко й узявся червоними плямами. — Але ж то я…

Марадона знизав плечима і скорчив співчутливе обличчя: така планида… Його начальник через три сходинки злетів нагору й заскочив у відомий йому кабінет, навіть не постукавши. Валерій Миколайович Нечипоренко-старший, який, ніде правди діти, саме збирався розгорнути сніданок, що йому вдома дбайливо запакувала дружина, бо ж велика годинникова стрілка невпинно наближалася до відмітки «12», а мала вже давно стояла на потрібній — саме обідній — годині, здригнувся й упустив бутерброд собі на коліна.