Останній шаман

Запальничку вона примітила вночі, коли чоловік роздягався. Звісна річ, черговий речовий доказ, а, крім нього, ще й фотокартка чорно-біла. Не треба бути великим мудраком, щоб здогадатися, який зв’язок існує між здоровезним кудлатим Хованцем, чорно-білою світлиною і Василининим чоловіком. І передбачити, що Марадона сьогодні шукатиме будь-якого приводу, аби вшитися на роботу, теж не важко… Але ж, стривайте, сам-один сидітиме у свято на роботі? Та він жодного запиту відіслати не зможе — ніхто ж заради нього не працюватиме! Молодиця повеселіла. План вималювався дуже швидко.

Наспівуючи марш січових стрільців, Василина висковзнула з-під ковдри, ледь чутно торкнула Марадону вустами в плече й зникла у лазничці. Шум води збудив її чоловіка. Якби Василина могла бачити його, миттєво підтвердила б усі свої підозри: ледь продерши очі, Марадона рвонув до власної куртки, вивудив із кишені запальничку у поліетиленовій торбинці і чорно-білу світлину, розклав їх на ліжку, сам усівся по-турецькому. Почухав голову.

Чорний писок з’явився у дверях, Хованець розтулив було пельку, щоб нагадати про господаря, якого вони мали б шукати всеньку ніч, азамісто цього мирно проспали десять годин, та Марадона приклав палець до вуст і похитав головою. Хованець стулив писок. Вода в лазничці затихла, і Марадона шустро заховав трофеї назад у куртку.

— Прогуляєшся з Хованцем, чи спершу поснідаємо? — спитала Василина, виринаючи з мокрим рушником на голові, загадкова й імлиста в паровому хисткому тумані.

Хованець не витримав і дзявкнув.

— Гуляти? — нахилилася до нього Василина.

— Ні, все-таки спочатку снідати, — позіхнув Марадона.

Хованець образився.

За сніданком Василина спостерігала за чоловіком і дедалі більше впевнювалася, що обсіли гадки бідолашну розкуйовджену голову, яку чеши — не чеши, а наслідку нуль. Тільки бачила Василина також, що б’ються думки поки що в глухому куті, і це трошки тішило її самолюбство. Підсовуючи набурмосеному Хованцю зі своєї тарелі шинку, яку той брав неохоче, тільки щоб не зневажити господарів, Марадона, видко, придумав уже повний текст запиту — до останньої коми, — який факсом збирався надіслати в столичний архів. Але хто другого травня читатиме факси?..

— Ну, кажи вже, кажи, не муч себе, — не втрималася Василина.

Марадона відкинувся на стільці, вперся спиною в холодильник. Виповів службову таємницю до крихти. Подивився на дружину запитально.

— Ох пощастило тобі, Марадоно, ох і пощастило!

Марадона стрепенувся. Хованець нашорошив вуха. Навіть кошеня, яке вляглося на холодильнику й дрімало, розплющило жовте око.

— Є в мене однокласниця…

На відміну від чоловіка, який, можна сказати, за життя і з Рябоконя не виїжджав, навіть учився в академії заочно, Василина народилась у Києві, школу закінчила столичну, навчалась у Національному університеті імені Шевченка. Батьки в Києві мешкали. Друзі Київ обожнювали. Знайомі з інших міст усі без винятку мріяли до Києва переїхати.

І тільки вона, познайомившись у потязі з дивакуватим міліціянтом, полишила науково-дослідний інститут, куди була вже зарахована молодшим науковим співробітником, кинула однокласника, що він ходив за нею ледь не з п’ятого класу, й опинилась у Рябоконі. Її влаштовувало і маленьке двокімнатне помешкання, і посада технолога на цементному заводі, і навіть те, що пральна машина, котра не вмістилась у лазничці, перерізала вузенький коридор до кухні й об неї гримались усі без винятку гості.

Але зв’язки у Києві зосталися, ще б пак!

— Є в мене однокласниця… — повторила Василина. Марадона запопадливо підскочив до телефону, хотів подати, почав смикати довгий заплутаний дріт. Дружина похитала головою. Таємниче усміхаючись, вона дістала з кишені піджака мобільний. — Ходім гуляти, Хованцю, ходім? — поплескала вона все ще ображеного пса по спині. Марадона вдягнувся за двадцять одну секунду.

Гарний першотравневий ранок! Діти носяться з вереском, хлюпають по калюжах, перевіряють, як швидко взуття намокне. На вузьких смужках городів, на які давно вже перетворився газон поза будинком, так і миготять лопати. Суки залицяються до Хованця, визнають у ньому породисту вроду з першого погляду. Півень піє голосистий. А сонця, сонця! Неперевершений ранок!

Василина вмостилася на лавці під акацією, поклацала кнопками телефону.

— Привіт, упізнала? — спитала вона весело. — Як ти?

Марадона з напруженим і рознещасним виразом обличчя вичікував, що вона говоритиме далі. Дружина посміхнулась і обернулася до нього боком, щоб не заглядав у рот.

— Ну, зі святом тебе! — говорила вона в трубку. — Як-не-як, а свято… А я до тебе у справі. Допоможеш?

Якби Марадона знав, де працює товаришка й колишня однокласниця його дружини, подив його межував би з нетерпимістю. Василина здогадувалася про це й тому ніколи про свою однокласницю чоловікові не розповідала. Архів СБУ — це, звісна річ, не сірий потворний будинок на Володимирській, а все ж… Зі своїм загостреним почуттям справедливості, з нутряною своєю ненавистю до чекістів Марадона ніколи б не зміг нормально ставитися до людини, яка налагоджує комп’ютерні мережі в тій конторі. Василина ж, на відміну від запального чоловіка, до вибору товаришки ставилася по-філософському: є люди, які будь-яку роботу сприймають просто як роботу. Їм доручають, вони щось виконують. За виконане отримують гроші. І не сприймають красивих слів про життєвий вибір і його свободу. Була робота — пішли працювати в СБУ. А що — там теж трапляються хороші люди!..

— Так-так-так, — говорила між тим Василина, — ти ж розумієш… Нікому, жодного слова, присягаюся… Початок вісімдесятих років, мордовський табір, в’язні сумління… Святослав Пилипович Шапка… записуєш?.. Що-о-о?.. Ага, ще в нього був товариш — Олександр Остапович Шкварченко… Та я шукаю третього, має бути третій товариш — із північних народів, розумієш? Ну, якути, евенки, може, щось таке… Ага… Що-о-о? Що ти кажеш?.. Ні, не може бути! Таких збігів не буває!

Василина надовго замовкла, тільки кивала раз у раз, наче товаришка, яка зараз перебувала за сотню кілометрів від містечка Рябокінь, могла її побачити. Марадона підступав до дружини у розпачі, але вона лишень відмахувалася долонькою, стисненою в рішучий і безкомпромісний кулак.

— Та ти що!.. Ага, і тоді ти… Боже, я не можу в таке повірити!.. А ти могла би, може, якісь копії… Ну, вважай, що я тобі цього не говорила… Що ти кажеш?.. Так, так… А як його звати? Як-як? Мі-чил-ла? З двома «л», так? Ага, і це все, що відомо?.. Слухай, ти просто не уявляєш, як я тобі вдячна!.. Так, так, на День перемоги обов’язково приїду. Разом із чоловіком приїдемо — батьків моїх провідати… Я тобі подзвоню, аякже! Ну, ще раз дякую! Бувай!

Василина обернулася до чоловіка. Сказати, що вона відчувала себе розгубленою, — нічого не сказати. Вона почувалася, як дитина, яка стрибала з крижини на крижину, стрибала — та й шубовснулась У воду.

— Ну, — не витримав Марадона, — кажи вже!

Хованець заскавчав, підспівуючи йому.

Василина нарешті відтанула.

— Третій на фото — то, швидше за все, якут Мічилла. Сиділи вони всі троє в одному бараку, чи як воно там називається… Шапка звільнився найпершим, потім звільнився Шкварченко, останнім Мічилла — але він так і залишився там на поселенні. Нещодавно загинув. Нещасний випадок якийсь, але вона не знає точно. Дуже неприємна історія з його загибеллю, але ніхто нічого толком не говорить…

— А звідки вона то так зразу?..

— А це найцікавіше. Десь не так давно прийшло розпорядження підняти справи на Шапку і Шкварченка і передати в Центральне управління. Вона особисто займалася передачею і переглянула папери. Тому зразу згадала і прізвища, і обставини… А на Мічиллу — на нього ж в Україні справи не було — вона робила запит у Москву. Вони звідти передали копію… А потім Головне управління надіслало до архіву лист, що справи під грифом таким-то знищено. Все — службова таємниця… А, найголовніше забула! У таборі була сутичка, крім цих трьох — Шапки, Шкварченка й Мічилли, фігурував іще четвертий. На прізвище Горбань…