Останній шаман

Слава розплющив широко очі, сів на нарах; не марив уже, а міцно тримав кільце, щоб не розійшлися кінці, і рішуче дивився на якута. І тоді Мічилла скріпив краї дерева грубою ниткою, примостив рамку на простелену на нарах шкіру й загорнув краї.

Слава зліз із нар і, не відриваючи погляду від шаманових очей, натягнув шкіру. Мічилла пришив її до обода так швидко, що Горбань не встиг не тільки збагнути, звідки могла взятися циганська голка в бараку, а не помітив той момент, коли Слава відпустив натягнену шкіру, бо вона не лишень була пришита, а й краї її виявилися стягненими на жилку.

Тоді Мічилла ниткою скрутив два необчухраних шматки гілки, що лишилися, у хрестовину і вставив ту всередину рамки. Держак зробив, подумав Горбань, але для чого?..

Мічилла проколов власну пучку голкою, обернув шкіряний круг на лицьовий бік і пальцем провів кілька рисок. Горбань побачив, як під пальцем проступають обриси дерева, оленя, веселки та маленької людини, що піднімається з землі на небо.

І тоді він не витримав. Підскочив до бляшаних дверей бараку, загупав у лункий метал ногами і заволав:

— Відчиніть! Відчиніть! У нього голка! У нього заточка!

В приміщенні опинилося двоє наглядачів, скільки тривав шмон, він не годен був би сказати, наглядачі сердилися, що нічого не можуть знайти, присікалися до Горбаня, та він мовчав — слова не був здатний вимовити й тільки силився показати їм пальцем на стіну, але руки не слухалися його.

Наглядачі, нічого не виявивши, люто бахнули дверима й пішли, обіцяючи всім щонайменше десять днів буру, а він так і стояв посеред бараку й дивився на стіну, де на вбитому у дерево лезі з крихітним держалом розгойдувався шаманський бубон з оленячої шкіри.

* * *

— Чого вони напосілися на тебе?

Святослав Шапка відклав стетоскоп і відвернувся од віконця, в яке ще просочувалися останні сонячні промені. В кімнаті за верстатами працювало щонайменше сорок людей, вдягнених однаково — у чорне, казенне.

Той, до кого звертався лікар, знизав плечима. Горбань хотів було втрутитися, ущипливо пояснити, що якби Шапка день у день називав наглядачів катами й нелюдами, і він би не вилазив із буру, як Шурик Шкварченко, але останнім часом не хотілося навіть розмовляти з цією трійцею: Славою, Шуриком і ще одним колоритним персонажем — Мічиллою. От кого б Горбань залюбки відправив до буру, то це Мічиллу! Звідки в цього якута стільки ненависті й презирства? Чим Горбань завинив перед ним?..

— Напиши скаргу, — порадив Святослав Шапка, — на начальника зони. Запишися до нього на прийом.

Шурик Шкварченко усміхнувся.

— А що писати?

— Що тобі прийшов лист, а його не віддають — «умовності в тексті». Що минулого разу черговий склав протокол без будь-яких на те підстав і запроторив тебе до буру… Зрештою, можеш сказати, що тобі вдалося передати лист на радіо «Свобода», тож якщо з тобою щось станеться, начальнику зони це так не минеться…

Шурик махнув рукою.

— Ой, та всі вони прекрасно знають, що ніяких листів на «Свободу» я не передавав.

— Ти не передавав, — стиха буркнув Святослав Шапка, — а я передавав.

— От тебе вони й не чіпатимуть… — гірко промовив Шурик.

Горбань здивувався. Слава передав листа на «Свободу»? Через кого ж? Мабуть, варто цією інформацію поділитися з деким… Тим паче, що сигарети вже кінчаються, а гроші на ларьок він давно витратив.

— А ще ми можемо, — спокійно мовив Слава, — оголосити голодування.

— Ми — це скільки нас? — Шурик Шкварченко і далі не вірив, що є хоч якісь методи боротьби з табірною сваволею.

— Ми — це всі. Хочеш, я просто зараз спитаю, скільки людей готові приєднатися до голодування? Ти будеш здивований…

Святослав Шапка підвівся зі свого стільця та зробив кілька кроків до сусіднього столу. Там він нахилився, зробив вигляд, ніби його хвилює замотана брудним бинтом рука в’язня, і швидко заговорив. Співбесідник кивнув. Хвилин двадцять пішло на те, щоб уся кімната знала про намір лікаря Шапки оголосити голодування на підтримку отого худющого, з запалими очима в’язня, який уміє оповідати дивовижні українські казки.

Горбань виявився останнім у шерезі оповіщених. Він і не сумнівався в тому: до нього з недавнього часу все зверталися останнім. Те й на краще: він їм дещо зіпсує прекрасний, узгоджений план.

— Ти з нами? — спитав Слава.

— Чого б то? — Горбань вдав чемне здивування.

— Якщо Шурик іще раз десять днів просидить у бурі, — знехотя пояснив Слава, — у нього можуть відмовити нирки. Це я тобі як лікар кажу.

— Невже психіатри аж так добре знаються на людських нутрощах? — посміхнувся Горбань. — Я завжди вірив, що радянська медична освіта — найкраща в світі…

— Пане Володимире, — Святослав Шапка, як завше у неприємних для нього ситуаціях, перейшов на «ви», — я вас по-людському прошу. Від вечері відмовляться всі. Ви розумієте це? Ми оголошуємо загальне голодування…

— А я тут до чого? — стенув плечима Горбань. — Мені щойно збільшили ларьок. Нема за що нарікати. І взагалі — мені півроку лишилося. Ти хочеш, щоб цей термін на пару-трійку років продовжили?

— Штрайкбрехер, — уперше за весь день озвався завше мовчазний Мічилла.

Горбань зачудовано озирнувся: якутським шаманам і такі слова відомі?..

— Як знаєш, — сухо мовив Святослав Шапка, — голодування починаємо з вечері.

Горбань відвернувся.

Все було б добре, але кляту норму навіть йому треба було виконати. До кінця зміни лишалося п’ятдесят хвилин.

Коли в’язні потяглися з робочих місць, Горбань на хвилю затримався. Він був злий на Шапку, на Шкварченка, а найбільше — на Мічиллу, і через це весь час відволікався від роботи й робив усе повільніше, ніж завжди. Йому забракло буквально п’ятьох хвилин, щоб докінчити норму, і через це нервував іще більше. Не хотів собі зізнаватися в тому, що найбільше він хвилювався, як сприймуть його відмову решта в’язнів. Ця трійця — та плювати він на неї хотів! Але з рештою заїдатися не було сенсу. Півроку — це, можна сказати, не термін, але добути його якось треба.

Покидавши нарешті інструменти, він звівся з-за столу й хутко почимчикував до виходу, щоб не дратувати наглядачів. Перед ним виходив Мічилла — ніби навмисне затримався. Горбань з огидою глянув на вузьку спину якута, на його блискуче чорне волосся. Щось було в цьому шамані надлюдське: чи дійсно він бачив долю наперед, як про нього перешіптувалися в’язні? Чи дійсно міг передати своє знання обраному учневі? Слава був його чи то другом, чи то учнем, але чи справді чогось навчився від шамана?

Горбань і сам не міг втриматися й підслуховував оповіді якута, запам’ятовував те, що за інших обставин просто висміяв би, але тут, на зоні, на нього часом накочував дивний настрій: містичний, кінцесвітній, — коли хотілося кричати до надприродних сил, праглося повернути годинникову стрілку назад…