Останній заколот

А він стояв зовсім близько, також усміхнений, ставний, високочолий і русявий, у гімнастерці з нашитими на грудях синіми “разговорами”, як повідомила сусідка, командир кавалерійського полку, тобто полковник по-старому.

Але хіба такі молоді можуть бути полковниками?

Фрося, звичайно, не повірила сусідці — тітка Мар’яна, хоч і проноза, хоч, здається, ніщо не вбережеться від її злостивих очей, певно, не розуміється на військових званнях та чинах, але хіба так то вже важливо, командир полку чи роти, головне — вродливий, привітний і очі світяться, либонь, так само світилися очі в Якубовича, коли освідчувався їй під грушею в Почуйках. Та, може, того поручика й не було в її житті, а цей стоїть за порічками й дивиться світло та лагідно.

Фрося мимоволі знов усміхнулася і побачила, як заіскрилися в нього очі.

— Оце вже вкотре бачу вас, а не знаю навіть, як звуть, — сказав, і ці слова прозвучали, мов музика.

— Фросею.

— А мене Сергієм.

Він ступив уперед і, мабуть, хотів подати руку, та збагнув, що не дотягнеться через кущі, і зупинився на півдорозі. Тоді Фрося рішуче розсунула порічки й вийшла до нього, стала за крок, та побоялася зустрітися з ним очима, дивилася лише на сині “разговори”, нашиті на гімнастерці, й не бачила нічого, крім них. Раптом подумала: саме ці “разговори” і мають роз’єднувати їх, адже він червоний командир, а вона ж наче проти всіх червоних, її батько весь час боровся з ними. Проте чомусь не відчуває ворожості до цього молодика, навпаки, він подобається їй, очікувала ж на нього з самісінького ранку, й зараз серце б’ється присилено.

Фрося нарешті підвела очі й подала руку.

— Сергій? — запитала. — А по батькові?

— Просто Сергій.

— Як можна?..

Він усміхнувся, здається, поблажливо, а може, це тільки видалося їй, бо потиснув Фросину руку міцно й затримав у своїй великій долоні, але Фрося не віднімала — застигла, вглядаючись в Сергієве обличчя, раптом відчула, як кров шугонула їй до щік, забрала руку, навіть заховала її за спину.

— А ви весь час на городі, — мовив Сергій, і Фрося знітилася, немовби її спіймали на чомусь негарному. Відступила й запитала виклично:

— Хіба погано?

Сергій відчув її внутрішній раптовий спротив і поспішив застерегтися:

— Чому ж погано? Всяка робота корисна, чи не так?

— Мені подобається працювати на землі. Бачиш, як прокльовується рослина, витягується… А потім зацвітає.

— Нема нічого кращого за квіти. — Сергій трохи повагався і додав зніяковіло: — І ви, Фросю, як квітка.

Замовк, немов осікся, мабуть, гадав, що Фрося заперечуватиме це його категоричне твердження, але вона глянула на нього сяючими очима, наче вимагала провадити далі, й Сергій раптом засоромився і перевів розмову на інше.

— А що ви робите ввечері? — запитав.

Фрося перекинула на груди косу й, знітившись, почала перебирати її. Збагнула: це запитання поставлене недаремно, воно одночасно мало відтінок запрошення, отож знизала невизначено плечима й пояснила:

— А нічого.

— У нас у клубі сьогодні концерт. Підете зі мною?

Фросі хотілося одказати, що з ним пішла б світ за очі, але ж одразу не могла так відповісти. Запитала:

— Це клуб за базаром?

— Так.

— Але ж червоноармійський, хіба мене пустять?.

— Звичайно,

— То хочете, щоб я пішла з вами?

— Запрошую.

— Ну, що ж…

Сергій усміхнувся радісно.

— Я зайду за вами о сьомій.

— Добре.

Фрося відступила зі стежки, даючи дорогу, він проминув її, обдарувавши ще раз усмішкою, й зник, а вона все ще стояла, термосячи косу, й дивилася на хвіртку, сподіваючись, може, забув щось чи просто повернеться, аби зайвий раз глянути на неї.

Але не повернувся. Фрося сердито розсунула кущі, сапати розхотілося, пішла до своєї кімнати й сіла перед дзеркалом. Дивилася на себе й думала, що, певно, останнім часом погіршала й не достойна такого ставного й вродливого. Потім розплела косу, волосся розсипалося по плечах, вона сумно посміхнулася сама собі й раптом усвідомила, що не така вона вже й погана — сам зупинився і дивився приязно, їй навіть здалося, закохано. Так, вона ще нівроку, й пусте, що була заміжня, хто знає про це, крім тітки Горпини, але ж тітку можна попередити й вона не скаже нікому.

На мить Фрося подумала: либонь, не дуже гарно таїтися від такого відкритого і, мабуть, порядного чоловіка, не личить обманювати його, але цей докір сумління як з’явився, так і зник одразу: ніякий це не обман, просто в неї буде своя маленька таємниця від Сергія, а в кого з жінок їх нема?

Та й чоловіки не святі. Цей Сергій, певно, вже бавився не з одною дівчиною — цілував і милувався. Лише від думки про це Фросі зробилося моторошно, вона уявила, як обіймає Сергій дівчину, чомусь схожу на насташківську Зіну, і гнів заполонив її. Подумала: виходить, ти, Фросю, справді закохалася — з першого погляду й відчайдушно, до того ж у червоного командира, більшовика…

І знов відчула: думка про це не засмутила її — нехай буде червоний, нехай хоч сам чорт, тільки б схожий на Сергія. Таж, поспішила запевнити себе, хіба може диявол так щиро усміхатися й випромінювати таке світло з очей?

Хоча насташківський отець Амбросій твердив, що диявол тому і називається дияволом, що може прибирати будь-яку подобу, влізти в душу людини, наслати на неї лихо, затьмарити розум. І ще отець Амбросій натякав, що все червоне, збільшовизоване — від диявола.

Невже й Сергій?..

Але такі припущення чомусь не лягали тягарем на серце — адже такому дияволу можна віддати всю себе, чого ж лякатись, коли самий його погляд зігріває і сповнює душу радістю та щастям.

А хіба радість і щастя можуть бути від диявола?

Під вечір приїхав батько. Він відмовився від обіду, пояснивши, що трапезував у Семенівці, від нього тхнуло самогоном і мав гарний настрій, як завжди після доброї чарки. Скинув піджак і чоботи, простягнувся під горіхом, збираючись подрімати, але, угледівши, як чепуриться Фрося, запитав:

— До тітки?

Фрося вирішила не критися: однаково побачить її з Сергієм, тож повідомила:

— На концерт до червоноармійського клубу.

— Куди-куди? — Аж підвівся Іван Іванович.

— До клубу, кажу.

— Хіба пустять?

— А мене запросили.

— Хто?

Фрося кивнула на сусідську садибу.

— Сергій.

— Що за один? Чи не той червоний охвіцер?

— А хоч би й він!

— Збожеволіла?! — Випростався Іван Іванович.