Останній заколот

Фрося зупинилася навпроти батька, подивилася йому просто у вічі й ніби видихнула:

— Скажете: червоний, і вони всі нас ненавидять?

— Хіба не так?

Фрося засміялася враз полегшено.

— Таж вони тепер мало не всі червоні! А я Сергія кохаю!

— Не смій і думати таке!

— Не можу, тату, кохаю, і все. Пальцем поманить — піду…

— Доню, ти ж завжди була розсудлива!

— А тепер втратила розум?

— Певно, так.

— Ні, тату, ви ж знаєте мене, справді кохаю.

— Ти ж самими поцілунками не задовольнишся, давай правду одне одному казати — не дівча вже. Та й він не схоче тільки у вічі тобі дивитися. Припустимо, освідчиться тобі, візьме заміж, а я непман, тобто класово ворожий елемент для нього, це тепер він гадає, що я заготівельник райфілії, але ж колись неодмінно дізнається, чим насправді займаюсь.

— А ви, тату, облиште це, — раптом вирішила Фрося. — Кидайте справи з Гольдройзом, вам і платні заготівельника цілком вистачить.

— Тепер точно упевнився — збожеволіла! — Зсунув брови Іван Іванович. — Люди навколо такі справи роблять, а я щоб сидів удома, склавши руки?

— То й робіть свої справи, — відчайдушно кинула Фрося, — а я піду до Сергія.

— Не бути цьому! — гнівно зблиснув очима Іван Іванович.

— Хіба не знаєте мене, тату? — Фросі нараз зробилося легко, наче скинула з плечей важкий тягар, що гнітив її. — Мені ж нічого не треба — ні грошей, ні вашого золота.

Іван Іванович згадав, як легко віддала Фрося золоту згарду слідчому таращанської міліції Форняку лише за обіцянку випустити на волю поручика Якубовича, й зітхнув скрушно.

— Ще не відчула, що таке гроші, — сказав упевнено. — В них влада, а влада — найголовніше.

— Помиляєтеся, тату. — Раптом Фрося наче вся засвітилася зсередини, жилка на шиї в неї запульсувала й вилиці загострилися. Іван Іванович помітив це й відчув, що дочка вперше в житті відштовхнула його, зробилася наче чужа. — Не влада найголовніше, а любов. Як жити без кохання?

— А ненависть? — Зненацька розлютився Тимченко. — Червоні, більшовики, голота, незаможники — всі вони стали нам напереп’ят, мені й тобі, дочко, забула, як ми тікали з Почуйок?

Фрося лише похитала головою: ні, вона не забула. Тоді, в ту страшну ніч, їй здавалося: не забуде ніколи, вік пам’ятатиме й люто ненавидітиме всіх, хто завдав їй болю і страждання. Та, виявляється, все минулося, й досить було приязної Сергієвої усмішки, щоб образа і ненависть полишили її.

— Ну й що? — сказала безжурно. — Життя, тату, бачите, яке світле, — обвела навколо себе руками, немов справді щойно усвідомила це: і терпкий запах горіхового листя, і червоні вогники тюльпанів попід хатою, і біло-рожевий цвіт якихось квіток, — і воно все ще попереду, чого ж його ненавидіти?

Іван Іванович відчув у грудях порожнечу. И не лише в грудях — та порожнеча утворилася ніби й довкола, мов насунули на нього прозорий ковпак, відгородили незримо від усього світу. Опустив руки, раптом знесилившись, проте одразу отямився, подумавши: дочка сприйме його слабкість за поразку, а мав боротися — за себе й за неї одночасно. Зітхнув і сказав розсудливо:

— Давай усе обміркуємо, дочко. Ну, закохається в тебе цей червоний, поберетеся. Почне доскіпуватися, звідки ти, як ми жили раніше й де. Про все брехати не зможеш. І кине він тебе, дізнавшись, що була за петлюрівським поручиком. Кине й зненавидить, та ще й донесе ДНУ. Мене заарештують, він тебе полишить, з чим зостанешся? Як житимеш?

Фрося збагнула: в батькових словах є частка правди. Запитала нерішуче:

— А ви, тату, не можете самі повинитися? Мовляв, мучать вас гріхи й хочете спокутувати…

— І це кажеш ти, рідна дочка? — вигукнув Іван Іванович. — Для тебе живу, для тебе все стягую, на твоє майбутнє сподіваюсь. А ти б сама батька в тюрму запроторила!

— Боровому трибунал дав три роки, — наче не почула Фрося, — а потім півстроку скинули.

— Ти хоч носитимеш мені передачі?

— Авжеж! — Фросі здалося, що батько вирішив скористатися з її поради, але, зазирнувши в його потемнілі від люті очі, усвідомила свою помилку. — Заспокойтеся, тату, — спробувала відступити, — чого так нервуєте?

— Не чекав такого від тебе!

— Усе владнається, тату. Хіба ви бажаєте мені лиха?

— За тебе всю кров віддам свою! — вирвалося в Івана Івановича. — І ще більше з червоних випущу!

Раптом Фрося заплакала. Стояла, стиснувши кулаки, сльози текли по щоках, вона не витирала їх, дивилася на батька сумно.

— Ну, — сказала, схлипуючи, — ну, віддали ви мене за Миколу, і я сама гадала — коханий, а на що обернулося? Так знайте ж, він у ставу дітей топив, і я сама його сільрадівцям виказала. Бо зайнялося тоді серце — й кохання згоріло.

Фрося гадала: батько розгнівається чи принаймні здивується, проте він сприйняв цю новину напрочуд спокійно.

— Той Якубович — відрізаний шмат. Але все, що було, не забувається. Усі землі навколо Почуйок мені належали, дім кам’яний збудував і цинковим залізом накрив, такого будинку, може, в цілому повіті нема, і все пішло собаці під хвіст, у мої роки життя доводиться починати спочатку, а для кого? Для тебе, дитино! — Очі в Івана Івановича зблиснули жовтими вогниками. — Гольдройз мене в компаньйони бере, млина відкупимо, гроші рікою потечуть!

— А навіщо? — наївно запитала Фрося.

— Я ж казав: у грошах сила! І влада у грошах, з грішми людина — людина, без них вклоняйся всім і догоджай. З грішми ми з тобою до Києва переїдемо, парокінним екіпажем по Хрещатику їздитимеш. А з цим, — зневажливо кивнув на сусідське подвір’я, — хіба що до Житомира дотягнеш, по глухих гарнізонах тинятимешся. Хіба це життя?

На секунду Фрося усвідомила, що батько каже правду, але згадала веселу Сергієву усмішку, видовжене обличчя з темними розумними очима її вирішила: краще з ним у Бердичеві, ніж з кимось іншим на Хрещатику — адже такого ще не бачила ніколи ні в Насташці, ні в Білій Церкві, навіть коли позаминулого року їздила з батьком до Києва.

— Ні, — мовила твердо, — від Сергія я не відступлюся!

3

Колесников витягнув з теки аркуш паперу й поклав на стіл.

— Читай, — наказав Вовкові. — Що ти думаєш з цього приводу?

“Голові Київського ДПУ Лівшицю, — прочитав Вовк. — Згідно з повідомленням нашої розвідки, з Варшави та Львова другий відділ Польської армії систематично одержує із штабу Київського військового округу секретну інформацію щодо дислокації військових частин на Україні, їхнього озброєння та боєздатності. За попередніми даними, у штабі округу діє добре законспірований шпигун “двуйки”, зв’язаний із залишками контрреволюційного підпілля. Необхідно вжити термінових та енергійних заходів щодо знешкодження ворожого агента, виявити його спільників та простежити канали зв’язку. Відповідальність за розробку й проведення операції покладається особисто на вас. Манцев”.