Останній заколот

— Ну, досить казки розповідати, — насупився Колесников. — Врахуйте, ми перевіримо все, що ви наплетете, то раджу казати правду.

Полковник посміхнувся, Колесникову видалося, зневажливо, він відчув, що лють закипіла в ньому, ненависть і лють до цього вилощеного типа, хотів уже висловити все, що думає про таких контриків, та до кімнати зайшов Горожанин.

Колесников підвівся, але Горожанин помахав рукою і вмостився на стільці навпроти полковника. Мовив:

— Черговий доповів, що до нас з’явився колишній царський полковник Яновський. Ви? — втупився в полковника.

— Я! — Яновський підвівся. Тепер стояли вони вдвох з Колесниковим, а Горожанин сидів, вільно відкинувшись на гнуту спинку віденського стільця.

— Громадянин Яновський твердить, — сказав Колесников з іронією, — що не служив у білій армії і взагалі з вісімнадцятого року ніде не служив. Тобто не воював проти нас із зброєю. Чи не так?

— Точно, — відказав полковник, — не служив ні Денікіну, ні Петлюрі, у повстанських загонах також не перебував.

— Справжнісінький янгол!..

— Чекай, — зупинив Колесникова Горожанин і взяв зі столу документи Яновського. — Полковник інженерних військ? — запитав.

— Так точно.

— Сідайте, полковнику. І що ж ви робили чотири роки?

— Мешкав у сестри в Києві. Марія Данилівна Василенко, дружина професора Василенка.

— Знаю такого… — Спохмурнів Горожанин. — А вам відомо, громадянине Яновський, що колишні царські офіцери мали пройти обов’язкову реєстрацію?

— Відомо.

— І ви порушили це розпорядження!

— Виходить, так.

— Злякалися?

— Мені важко знайти інше пояснення.

— Чому ж? Воно напрошується саме собою. Вважали, що наша влада тимчасова, більшовики довго не протримаються, то для чого ж бруднити собі біографію цією реєстрацією? — Горожанин дивився на Яновського пронизливо, чекав, що зараз той почне викручуватися, хитрувати й брехати, але полковник відповів, не відвівши погляду:

— Чесно кажучи, й такі мотиви не виключаються. Особливо спочатку так здавалося, а потім усе пішло, так би мовити, за течією.

— Чому не пішли на службу до Денікіна? Адже, судячи з усього, Радянська влада вам не до смаку.

— Вибачте, але для таких тверджень у вас нема підстав.

— А те, що чотири роки просиділи в Києві фактично в підпіллі — це не підстава? — зірвався Колесников.

— Я не брав участі в протиурядовій діяльності, — одповів полковник твердо.

— І ніде не працювали? — примружився Горожанин.

— Ніде.

— На які ж кошти існували?

— Мав деякі заощадження.

— А тепер вони скінчилися, і ви вирішили повинитися, щоб хоч якось улаштуватися?

— Не можу цілком спростувати це ваше припущення. Але в основному керувався не такими мотивами.

— Якими ж?

Яновський розгублено погладив тильним боком долоні чисто виголену щоку, трохи подумав і сказав:

— Складна розмова починається. Я, щоправда, готувався до неї, та от не знаю, з чого й почати.

— Ви дворянин?

— Так.

— Поміщик?

— Батьки мали маєток, чотириста десятин у Чернігівській губернії.

— Поміщик, дворянин, — почав загинати пальці Горожанин, — царський полковник… До речі, рано дослужилися До полковника. Мали зв’язки в Петербурзі, високого покровителя?

— Уявіть, ні. Все брав власноруч, та ще… Просто мене помітив колись Брусилов. У ділі, коли наводили переправу через річку.

— Сапер?

— Мав честь очолювати інженерну службу в армії.

— І за освітою інженер?

— Скінчив Петербурзький політехнічний інститут. Потім ще набував знань у Берліні.

— У Берлін нездар не посилали, — протягнув Горожанин невизначено.

— Тішу себе надією, що до таких не належу.

— А зарозумілості вам не позичати, — вставив Колесников.

Горожанин зиркнув на нього несхвально.

— Отже, полковнику, — сказав, — на що сподіваєтесь ви, дворянин, у більшовиків?

Яновський блиснув на нього очима.

— Який я дворянин? Мої предки були селянами і орали землю. Одному з них пофортунило. Разом з Розумовським був помічений імператрицею Єлизаветою, потрапив до Петербурга, а там уже не знаю: чи дуже кланявся, чи справді мав здібності, але пожалували дворянство, то й одержав маєток у Чернігівській губернії, а його нащадки уявили, що справді вищі й достойніші за інших, хоч мали ще діда гречкосія. Однак рідко хто витримує спокусу владою чи суспільним становищем. Олексій Розумовський хлопчиком ходив босий і брат його Кирило бігав у драних штанях. А скінчили життя вельможами й гнобили своїх. Гнобили й зневажали. І звідки це в людини береться?

— Що хочете цим сказати?

— Що я не столбовий дворянин, рід якого ведеться десь аж із сивої давнини. Маю пам’ятати своїх пращурів і ще не навчився зневажати їх. Монархічні ідеї не всотані кров’ю, хоч, не кривитиму душею, вони не викликали в мене і особливої відрази. Просто плив за течією, сприймав чини й нагороди виключно як власні заслуги, зрештою, десь так воно й було, бо багато вчився, а потім працював, не шкодуючи себе.

— Дворянство твоє прокладало тобі шлях, — заперечив Колесников. — Я, гадаєш, не хотів би вчитися? А працював на баржі матросом — і точка.

— Революція відкрила ж вам дорогу, — відповів Яновський просто й без ворожості.

— А перед тобою опустила шлагбаум!

Горожанин застережливо підвів руку.

— Припиніть суперечку. — Подумав трохи й додав: — Заарештовувати вас, громадянине Яновський, не будемо. Бо самі повинилися. До речі, — запитав, — на техніці ж ви розумієтесь?

— Я військовий інженер і свого часу командував батальйоном броневиків.

— Тобто знаєте автомобілі?