Острів Робінзона

Озеро достатку

Скриня підвела. Я не знайшов у ній ні кресала, ні іншої важливої речі. Там було трохи старого одягу, сорочка, куртка, трохи англійських грошей, кусок корабельного каната і невеликий мішечок, у якому було зерно. Зерна кукурудзи змішані з ячменем. Щільна скриня не пропустила всередину морської води, тому ці предмети були сухі і не зіпсовані. Я міг би з'їсти зерна, але мені не хотілось, бо у мене було достатньо свіжих плодів.

Один з матросів на «Добрій Надії» годував голубів, йому, очевидно, й належала скриня з зерном. Пізніше я нагадав собі, яку важливу роль у житті Робінзона Крузо відіграв ячмінь, що його він з таким успіхом сіяв на своєму острові. Завдяки цьому Робінзон мав хліб і протягом довгих років міг жити на безлюдному острові. В моєму становищі не було необхідності обробляти грунт і сіяти хліб: я був певен, що не залишусь на острові так довго, як Робінзон, який жив у цих околицях більш ніж півстоліття тому. З того часу багато чого змінилося на водах Карібського моря, тут стало більше людей, а, крім того, з мого острова легше було перебратися на близький материк.

Вже на світанку наступного дня я мчав до гаю, де жили папуги, щоб знову щось добути, а насамперед наловити якнайбільше живих птахів про запас. Налагодивши лук, я застрелив з нього двох папуг, потім крадькома виліз на дерево і довгим дрючком намагався збити молодих птахів, які сиділи найближче. Коли це не дало бажаних результатів, папуги міцно трималися за гілки, я прив'язав до кінця жердини петлю з гнучкої ліани, і це принесло більший успіх. Кидаючи петлю на шиї папуг, що ще не літали, я силоміць стягував їх на землю. За півгодини я піймав десять птахів. Ловити більше не можна було: я не зміг би тримати їх разом. Я прив'язав птахів за ніжки до моєї жердини. Вони страшенно верещали, а в усьому ліску їм вторували крики з кількохсот горлянок. Зв'язавши нарешті весь десяток їх, я щосили кинувся бігти до печери.

По дорозі багато клопоту було мені з ними. Міцні пута з ліан папуги легко розгризали гострими дзьобами, і, щоб не втратити здобичі, я весь час мусив стримувати їх. Папуги, зовсім зелені, з жовтими і червоними плямами на голові, були вже майже дорослі і більші, ніж у нас голуби.

Повернувшись до печери, я не знав, як їх утримувати. Чим тільки я їх не прив'язував, вони все негайно перегризали. Кінець кінцем довелося поки що зачинити їх у печері, а тим часом нашвидку збудувати з товстих гілок клітку. Робота ця — зрізування потрібних гілок і в'язання їх гнучкими пагонами рослин — тривала кілька годин. Після полудня клітка була готова. Стояла біля самого входу до моєї печери. Потім я приніс для себе і для моїх в'язнів пучки їстівних червоних плодів. При цій нагоді я знайшов у лісі дуже корисний господарський посуд: своєрідні дині з плодами, вкритими твердою шкаралупою зверху і порожніми всередині, в яких можна було носити і зберігати воду. Я переніс папуг до клітки, поклав їм плодів, а також налив води для пиття, сам непогано повечеряв, а до заходу сонця було ще далеко.

Задоволений сьогоднішньою роботою, я весело дивився на свою «домашню птицю» у клітці. Гнітючий настрій останніх днів десь зник, у мені щось ніби випрямилось, я глибше вдихав легенями повітря, з'явилася у мене надія. Думка, звільнена від безпосередньої турботи про їжу, тепер могла злітати вище, сягати далі: питання про те, як вибратися з острова, поставало переді мною з новою силою.

Ще був ясний день, і я піднявся на вершину гори. Захід був чистий, повітря надзвичайно прозоре. Я шукав поглядом, чи не побачу десь ознак людського життя, парусів рятівного судна чи диму вогнища. Нічого. Велетенський, безмежний простір океану лежав, спочиваючи, пустинний.

Коли я сходив з гори, сонце занурювалося в море. Птахи в клітці вже спали, але я з приємністю відзначив, що вони з'їли більшу частину ягід.

Вночі мене розбудило стрекотання переляканих папуг. Висунувши ніс із печери, я побачив біля клітки підозрілу тінь. Я крикнув, кинув каменем. Тінь схопилася і, зашелестівши, зникла у кущах. З палицею в одній руці, з каменюкою в другій і з серцем, яке шалено калатало в грудях, я виповз із свого сховища. Клітка була частково розвалена, але — наскільки я міг розібрати в темряві — папуги сиділи в ній. Я полагодив стінку, в якій була дірка, клітку для безпеки присунув ближче до входу в печеру і, крім того, обклав її камінням. До ранку ніщо не порушувало спокою.

А вранці дивлюсь — немає чотирьох папуг. Навкруги скрізь лежало повно пір'я. Якийсь хижак — великий чи малий — вламався вночі до клітки, я не міг розібрати по невиразних слідах, хто це був.

Відвідини нічного грабіжника і завдані мені збитки не охолодили мого запалу до відгодівлі папуг. Я зробив помилку, будуючи надто слабку клітку. Але для чого ж у мене були дошки з розбитої шлюпки?

За кілька годин я притягнув усе, що залишилось на піску біля моря з решток човна. Дошки були неоднакового розміру, переважно надламані, і я мусив їх належно підібрати й обрізати, перш ніж приступити до спорудження клітки. Для зв'язування дощок пригодилися ліани, а також довгі, тонкі і гнучкі прути звичайного в моїх околицях куща, вкритого гострими колючками. Поміж дошками я залишив щілини завширшки пальців зо два. Десь опівдні клітка була готова. Довга, шириною футів вісім і вишиною чотири, вона могла вмістити, мабуть, сотню папуг. Але найголовніше те, що клітка була міцна.

Посадивши в неї шість птахів, які залишились, я попрямував до гаю папуг. Цього разу мені пощастило збити стрілами трьох дорослих папуг, а дев'ять молодих зловити живцем. Змарнував багато часу, і коли ввечері повертався до печери, було вже темно. Під кінець дороги я навіть боявся, щоб не помітив мене якийсь хижак, проте дійшов до печери неушкоджений і без будь-яких пригод.

В той день, особливо опівдні, була страшенна спека, до якої я, людина Півночі, не звик. Поспішність, з якою я того дня все робив, знову підірвала моє здоров'я. Вночі я не міг заснути, мучила мене гарячка і страшний біль голови.

Кілька разів папуги піднімали напічний вереск. Я вставав і, покрикуючи, з печери кидав у їх сторону каміння. Вийти далі в темряву не відважився; клітка з птахами стояла за кілька кроків од печери. Ранком я переконався, що вночі кружляли навколо якісь звірята, але клітки не змогли розламати. Я пишався своєю роботою.

На жаль, я був хворий і знесилений. Цілий день змушений був пролежати у своєму сховищі, переконавшись на власному досвіді, що в гарячому кліматі, особливо на сонці, не можна було ні бігати, ні взагалі напружуватись і, тим більше, важко працювати. Треба було робити все помалу, не напружуючись.

На третій день, почуваючи себе краще, я поплентався спокійно, розміреною ходою до чагарника з папугами. Парило. Накрапував дрібний дощ, тому птахи сиділи під листям осовілі і до них легко було підійти. Результат: два вбиті птахи і дванадцять живих. З того часу я щоденно робив регулярні подорожі сюди і завжди щось приносив. Але незабаром папуги порозумнішали. Старі зрозуміли небезпеку і трималися здалеку. Молоді підросли швидше, ніж я думав, і ті, що не стали ще жертвою — моєю чи якихось інших ловців, — відлетіли. На п'ятий чи шостий день я збив лише двох папуг. Не варто було й приходити.

Але тут постала інша важлива справа, заради якої треба було перестати ловити живих папуг. Справа їх годування. Птахи пожирали неймовірну кількість червоних плодів. За кормом я ходив у ліс двічі на день, тому природні запаси по сусідству зі мною швидко вичерпувались. Я давав зеленим в'язням також кактусові «яблучка», але всі ці заходи були недостатні і короткочасні. Необхідно було знайти нові джерела харчування. Я вирішив знову зробити екскурсію в глиб острова.

Тут не шкодить згадати про деякі події цих кількох останніх днів. Насамперед я вдосконалив зброю. Зробив собі міцний лук, натягнувши тятиву з корабельного каната, знайденого в матроській скрині. Стріли робив з очерету, приладнуючи наконечники з твердого дерева. І стріляв я вправніше. З того самого твердого дерева зробив добрий спис з гострим кінцем.

У сильця, поставлені на галявині, потрапило кілька ящірок до двох ліктів завдовжки. Я прив'язав їх живими в тіні найближчого дерева, радий, що мої запаси їжі збільшуються.

На світанку одного ясного дня я вирушив у дорогу в глиб острова, взявши з собою не тільки всю зброю, але й місткий, хоч і нескладний кошик, сплетений з ліан. Мій провіант — одна ящірка і червоні плоди. Я йшов понад струмком, що тік недалеко від печери, і, не відходячи од берега, пробирався в глиб острова. Припливи і відпливи моря спричинялись до того, що рівень води в струмку був неоднаковий, і під час відпливу тут ледве-ледве текла тонка струминка, яку легко було перескочити. Рослинність поблизу струмка була значно рясніша, ніж деінде. Тут росли навіть гіллясті дерева з густим листям.