Острів Робінзона

Чекав я недовго. Напружений погляд помітив, як поблизу щось рухається, але по в чагарнику, де я ховався, а на краю узгір'я. Вище над моєю печерою йшов досить стрімкий схил. Цей схил, порізаний заглибинами і різними щілинами, був укритий галькою і непролазними кущами. Саме звідти й рушив той звір, пробираючись вниз. Тримався западин поміж горбами, і тому я погано його бачив.

Тільки тоді, коли він зліз до самого підніжжя, я впізнав його. Велетенська змія-удав, вигинаючись хвилястою лінією, повзла прямо на мою яму з зайчиками. Складалося враження, що то потвора не з цього світу. В моїх збуджених очах удав здався мені страшенно довгим. Тіло його, завтовшки майже таке, як стегно людини, свідчило про страшну силу і, без сумніву, могло, обкрутивши дорослого вола, поламати йому всі ребра. Як же йти на такого велетня з моєю жалюгідною зброєю? Я завагався, виникли сумніви.

Тим часом удав доповз до ями і затримався перед нею. Підняв голову. Довгенько стояв так нерухомо, прислухаючись. Втупився малими очицями в чагарник, де я причаївся, немовби відчував небезпеку. Потім пробив головою покриття з хмизу і встромив її в яму. Більша частина його тіла залишилася зовні.

«Це ж зараз він, негідник, хапає моїх зайчиків!» подумав я, лютий на грабіжника.

Я не володів собою. Схопився на ноги і — вперед. Мчав щосили, незважаючи ні на що. Видно, удав почув мене, бо раптом рвучким рухом вирвав голову з ями і підняв її високо над землею. В пащі тримав зайчика. Тваринка, ще жива, дригала ніжками. Побачивши мене, гадина вигнулась замашистим кільцем назад. Не знаю, чи то з метою захисту, чи для нападу. Я вже підбіг на п'ять кроків, уже блискавично нап'яв лук. Стріла проткнула йому шию наскрізь, застрявши в тілі. Удав трохи здригнувся, немовби здивований. Випустив з пащі зайчика і одразу рушив на мене. Я ледве встиг відкинути лук та стріли і виставити спис. В ту мить, коли він уже досягав мене, я махнув з усієї сили. Це був останній момент. Боком списа я вдарив його в шию. Удав пронизливо засичав і поточився від удару, якось дивно вигнувши шию. Невже вона була переламана? Я вдарив його вдруге, ще дужче, ніж перший раз.

Цього для нього було вже забагато. Кинувся тікати. Стріла, яка все ще стирчала в його шиї, розлетілася вщент. Живучість потвори була неймовірна. Звиваючись, удав мчав такими стрибками, що я ледве встигав за ним, В руках у мене знову був лук і стріли.

Якби удав рушив до чагарника в долині, він, мабуть, утік би. Але за звичкою він повертав на узгір'я. На свою погибель. Вгору не міг лізти так швидко. Я наздогнав його. Не підходячи надто близько до гада, бо сил у нього було ще неймовірно багато, я випускав у нього стрілу за стрілою. Здебільшого я промазував, але кілька раз і влучив. Удав хотів знову вдарити мене, але вже був неповороткий. Я легко відскочив убік. І тоді, взявши спис за гострий кінець, я товщим кінцем ударив його по голові раз, і другий, і третій. Тільки тепер удав звивався, безсилий, мов порізаний дощовий черв'як. Я бив і бив його, аж руки заболіли. Побитий, пом'ятий, удав ще ледве здригався. Я подумав, що так його не можна лишати, бо — хто зна — ще оживе. Вийнявши ніж, я відрізав йому голову.

Виміряв: удав мав п'ятнадцять футів завдовжки. Тіло його прикрашав гарний рисунок, який складався з ліній, зигзагів і плям кількох кольорів: світлокоричньових, темнобрунатних, чорних і жовтавих.

Боротьба так стомила мене, що, здобувши перемогу, я мусив лягти і відпочити кілька годин.

Зайчик, якого витягнув удав, здох. У ямі лишилось їх тільки чотири.

Вогонь

Після цих хвилюючих подій настали спокійніші дні. Кожного дня ранком, якщо тільки сприяла погода, я виходив у ліс і завжди щось приносив — то птаха, то зайчика, то черепаху чи плоди. Таким чином, я мав що їсти, а це на той час було найважливіше.

В заячому районі по дорозі до Озера Достатку я незабаром винищив звіряток; вони попадали в сильця дедалі рідше. Але в іншій частині острова я знайшов нове місце, де зайчата добре ловились, і моя яма знову наповнилася чотириногим стадом.

Поблизу Озера Достатку я часто бачив тих «свиней», в стаді яких застрелив колись із лука підсвинка. На жаль, з того часу я ні разу не підійшов до них на постріл. І сильці не можна було тут поставити, бо тварини були надзвичайно сильні: зате я подумував викопати ями-самоловки. Проте це потребувало копіткої праці, а в мене були більш термінові справи, тому я відклав копання ям на інший, більш підхожий час.

Спека ставала дедалі дужчою, наприкінці квітня сонце диявольськи припікало. Я ламав собі голову, як одягатися. Робінзон Крузо, мій улюблений вчитель і попередник на цих островах, прикривався від сонця парасолькою, а коли порвався європейський одяг, він старанно пошив собі одяг з козячих шкур — кожух, голову ж прикрив шкіряною шапкою. На моєму острові кіз не було. І хоч я, пам'ятаючи про такий похвальний приклад, хотів бути вірним і здібним послідовником свого вчителя, але тепер, на острові, почав помітно вагатись. Я зробив з гілля і пальмового листя парадну парасольку, але коли дійшло до використання її — лихо! З таким предметом домашнього вжитку неможливо було продиратися крізь гущавину, до того ж парасолька лякала дичину. Нарешті я закинув у куток недоречний мотлох і більш не чіпав його.

Така ж морока була й з одягом. Костюм, у якому я врятувався, і знайдені в скрині частини одягу швидко рвалися в хащах, бо там була маса колючок. Надходив день, коли мені нічого буде надіти.

У мене зібралося вже кільканадцять шкурок із зайчиків, яких я з'їв, і при бажанні з них можна було б пошити сяку-таку одежину. Але від однієї думки про те, щоб у таку спеку носити це хутро, мені ставало погано.

Під полотняною сорочкою піт лився з мене струмками, а що б же було під кожушком? Ні, не вірилось, щоб Робінзон ходив у шкурах і при такому кліматі добре почував себе.

Перемагаючи фальшиву соромливість, я, щоб зберегти надалі одяг, почав ходити голий, надіваючи тільки пов'язку на стегна. Шкіра моя, яка з часом стала більш схожою на шкіру індійця, ніж білої людини, вже майже не сприймала сонячного проміння. На голові у мене виросла буйна чуприна, довге волосся спадало мені на шию, і цього природного захисту було цілком достатньо. Вдень я ходив роздягнутий, але на ніч надівав сорочку, бо в печері часом гидко тягнуло холодом.

Мої шкіряні чоботи почали розпорюватись і розлазитись. Я прив'язав собі до ніг дерев'яні сандалі, але носити це взуття було незручно, і незабаром я покинув їх. Дедалі частіше ходив босоніж, і, коли шкіра на ступнях стала достатньо твердою, я без жалю розпрощався з чобітьми.

«Дикун!» вигукне, можливо, про мене який-небудь пустопорожній розумник.

«Може, й дикун! — відповім я. — Але чи не жив я на острові в умовах дикуна, який не мав навіть вогню, і чи не треба було — для того, щоб легше дожити до кращого майбутнього, — чи не треба було спочатку набути рис, властивих так званим дикунам?»

Вогонь! Його мені найбільше бракувало. Відчував це дедалі болючіше. Сира страва вже вилазила мені боком, і хоч я позбувся хвороб, які мучили мене в перші дні перебування на острові, а все ж боявся, що безперервне споживання сирого м'яса завдасть мені нового клопоту. Я знову шукав кременя, раз у раз б'ючи каменем об камінь. І знову все марно. Не добув жодної спасенної іскри.

І ось саме в цей час, одного щасливого ранку, в мене виникла така думка, що я аж ударив з силою себе долонею по лобі і скрикнув од радості. Як же я за всіма цими прикростями зовсім забув про це! З самого початку у мене було чудове кресало, досить було тільки взяти його; та й яке ж кресало, го, го! А кремінний пістолет, знайдений біля труна капітана? Щоправда, не було до нього пороху, і я не міг стріляти, але чи не можна викресати іскри, відводячи курок і спускаючи його?

Якомога швидше помчав до печери. В кутку, в пилюці я відшукав пістолет. Протер його, випробував, — пружина курка була ціла, тільки заржавіла. Кілька разів я відводив і спускав курок, нарешті пішло легше. Почистивши залізну поличку від іржі і спустивши на неї курок, я мало не збожеволів од радості: бризнула іскра. Ясна, жива, швидка іскра.

А чи знайду я губку, щоб розпалити вогонь. Суха трава, так само як і дрібно нарізані шматочки дерева, не загорялися. Тоді я відшукав у лісі старе, спорохнявіле дерево, вигорнув з нього трохи трухлятини і, розтерши її в порох, висушив на сонці. Потім насипав його на поличку пістолета. Клацнув курок, блиснула іскра. Порохно почало тліти. Я подув: малесеньке синювате полум'ячко. Поклав стружок — і полум'я!

— Вогонь! Вогонь! — закричав я, мов дитина.

Я підклав сухих гілочок. Полум'я, потріскуючи, розгорялося. Радість душила мене. Більше гілля! Полум'я виросло завбільшки з людину, переможно гуділо, сипало іскрами. Новий життєдайний, могутній союзник!