Острів Робінзона

Земля на півдні від мого острова вимальовувалась трохи виразніше, ніж з вершини гори, але все ще була досить далеко. Чи не можна було б переплисти протоку, яка відділяла цю землю, з допомогою плота чи чогось подібного? Для цього, мабуть, треба було мати міцний човен. Усвідомлення цієї необхідності розвіяло тиху надію на те, що я без труднощів зможу переплисти на материк, але тепер я хоч знав, як мені бути.

Я все ще прямував далі берегом моря. Раптом я став, немов укопаний, вражений до глибини душі: на піску побачив чіткий свіжий слід людської ступні. Це було так несподівано, що у мене аж коліна підігнулись. Я придивився уважніше. Помилки не було. Сліди двох людей позначалися надзвичайно чітко не тільки на піску, але й у моїй ошелешеній свідомості.

Я інстинктивно сховався за найближчим кущем. Допитливим поглядом оглядав усе навколо. Потім я поглянув у далечінь прямо перед собою. Вітер, який дув з моря, сіпав і м'яв кущі, і в цьому безупинному русі важко було щось помітити, хоча б там навіть метушилися люди. А тут ближче шуміли хвилі, в агавах шелестів вітер, щебетали пташки, і разом усі ці відголоси утворювали круг мене дратівливу стіну звуків, із-за якої мій слух не міг виловити нічого іншого.

Та ось враження першої хвилини минуло, і я одразу ж опам'ятався. Довго сидіти під кущем, немов заєць, не мало сенсу. Якщо десь там на мене чатувала грізна небезпека, то треба було її пізнати, і чим швидше, тим краще, а пізнавши — стати до боротьби з нею.

Я ще раз уважно оглянув сліди. Вони були зовсім свіжі. Два чоловіки — без сумніву, індійці, бо обидва були босі — проходили тут сьогодні вранці. Дійшли до цього місця і повернулися тією ж дорогою, вздовж узбережжя. Я вирішив якомога обережніше йти за ними і довідатися, хто вони. Моряки на каперському кораблі розповідали жахливі речі про жорстокість індійців у цих місцях.

Разом з тим пригадалося мені, що в такому випадку зробив Робінзон Крузо. Коли Робінзон побачив на своєму острові слід чужої ступні, ним оволодів такий панічний жах, що він побіг, мов божевільний, до своєї «фортеці», зачинився в ній на кілька днів, зо страху не спав, хоч просив у бога допомоги, але довго не міг подолати страшних душевних мук. Вже від читання опису цих жахливих тривог аж мороз ішов поза шкірою.

«Чому я не переживаю такого?» думав я.

Справді не переживав. Пильність моя, звичайно, була напружена до краю — та це й усе. Знав, що в ту мить, коли я відкрив присутність індійців, закінчився мій спокій на острові і зникла під три чорти уявна безтурботність тієї безглуздої ідилії, в якій я жив, — безглуздої, а проте, як не як, ідилії. Люди, що їх сліди я побачив, були, напевне, ворогами, з якими рано чи пізно мені належало боротися. І якщо, незважаючи на все, я не відчув такого жаху, як Робінзон Крузо, то це, мабуть, тому, що був я з іншої глини, що просто життя у віргінських лісах навчило мене дивитись прямо в очі не одній небезпеці. У Робінзона на його острові було більше зброї, зате я був озброєний більшим досвідом.

Сліди вели тут понад самим берегом моря, і, щоб мене здалеку не побачили на відкритому місці, я йшов уже не прямо по слідах. Крався поміж густими кущами на краю піщаних дюн, певний, що рано чи пізно сліди звернуть у цей бік.

Раптом я зупинився. Страшне припущення майже приголомшило мене. Пригадався капітан з раною на голові і пістолетом в руці. І все те, що до цього часу здавалося мені неприродною причиною його смерті, — чи не пояснювалось воно тепер ясно присутністю на острові чужих, ворожих людей? Це вони вбили капітана, коли той виплив на берег, а сліди, по яких я зараз ішов, належали, без сумніву, вбивцям. Усвідомивши собі цей стан справи, я зрозумів, до чого йду. Тому тримався з великою обережністю.

Через деякий час я дійшов до затоки, яка досить далеко врізувалася в глиб острова. Протилежний берег її, віддалений майже на чверть милі, виділявся на фоні зелених чагарників білою смугою приморського піску. Сховавшись за стовбуром кокосової пальми, я добре бачив перед собою широку картину всієї затоки.

Раптом я здригнувся. Побачив їх на другому боці затоки. Обидва бігли через пісок у гущавину. Доки я встиг приглянутись до них, вони зникли в кущах. Сонце світило мені в очі, і з такої відстані важко було розібрати, хто ці люди: білі чи індійці. Я тільки помітив, що на них був якийсь одяг; то, може, це білі? Індійці в цих місцях ходили голі, щонайбільше з пов'язками на стегнах.

Я настільки одвик від людей, що, побачивши цих двох незнайомців, відчув, як здавило мені в горлі і запаморочилась голова. Мене хвилювали однаково як можливість близької небезпеки, так і сама незвичайність появи людей. Ще раз перевірив свою зброю і взяв її якнайзручніше обома руками.

«Чого вони так бігли? — запитував я сам себе. — Невже помітили мене?»

«Не може бути! — відповів одразу ж. — Я ж навіть кінчика носа не висунув з укриття…»

Але якщо це індійці, то у них соколині очі!.. Може, все-таки помітили мене?..

Це було б дуже погано. Тільки напавши зненацька, я міг розраховувати на перемогу, тим більше, що їх було двоє, а може, й більше.

«А чи слід мені в зв'язку з цим іти далі? — постало запитання. — Може, краще повернутися б до печери?»

Ні, треба було обов'язково йти далі, довідатись, хто вони і які у них наміри.

Знаючи тепер приблизно, де їх шукати, я відійшов у глиб нетрів і під їх прикриттям поспішно продирався крізь кущі, віддалік од води. Я далеко обійшов затоку. Опинившись по другий бік її, напружив усю свою увагу і розсудливість, яких навчило мене життя в лісі. Якщо ті люди помітили мене раніше, то, напевно, виглядали тепер з боку затоки. Я вирішив обманути їх пильність і відійшов ще далі в глиб острова, щоб, зробивши великий круг, зайти їм у тил з протилежного до затоки боку. Звідси вони напевно не чекали моєї появи.

Хащі тут були густі і, на жаль, як і скрізь на острові, повні колючок, що дряпали мені шкіру на тілі. Часто доводилось повзти по землі. Єдине, чого я хотів тепер, — це знайти їх раніше, ніж вони мене, і зненацька кинутись на них.

Але сталося інакше. Вони перші побачили мене. В той час, коли я найменше цього чекав, зрадницька стріла свиснула біля мого вуха і впала поблизу в кущ. Я кинувся на землю. Щастя моє, що в цьому місці була впадина. Ховаючись у ній, я міг безпечно відійти. Ніхто не кинувся на мене. Пробігши близько двохсот кроків, я зупинився і оглянувся. Ніякий шум, ніякий голос не викривали противника. Позад мене нікого не було. Я знав, де причаївся стрілець, який випустив стрілу. Але де був другий? Може, поперед мене?

Не затримуючись ні на мить, я поспішно вийшов із засідки. Тільки відійшовши з півмилі від того місця, де в мене стріляли, зітхнув спокійніше.

До печери я рушив окружною дорогою. Ішов, петляючи, і кілька разів робив засідку на власних слідах, маючи на меті вивідати наміри противника. Але ніхто не гнався за мною. Щоб остаточно збити спантелику можливу погоню, я спускався у воду в зручних місцях, де були невеличкі затоки, а мілко під водою — каміння, і вбрід ішов уздовж узбережжя. Біля печери затер за собою сліди. Кілька годин до вечора я використав для того, щоб скрізь поблизу знищити будь-які ознаки мого перебування, залишені раніше. Справа це була дуже копітка, але необхідна. Впевнений, що невідомим людям не так уже й легко буде знайти моє житло, я ліг спати.

Збуджений пригодами дня, я добре розумів, що найближчим часом чекає мене вирішальна зустріч з чужими людьми на острові. Але я був занадто стомлений, щоб думати про якийсь план дій, і швидко заснув.

Арнак і вагура

Коли я прокинувся на другий день рано вранці, мені здалося, що весь світ інший, ніж був до цього часу: похмурий і застиглий, немов за кожним кущем притаїлося щось підозріле, сповнений якихось незрозумілих загроз. Та тільки зійшло сонце, коли папуги в клітці, як і кожного дня, з криком почали вимагати їжі, коли я нагодував їх і сам поснідав, попередня сила і бадьорість повернулися до мене. Життя вимагало свого і не дозволяло забувати про повсякденні обов'язки. До них насамперед належали мисливські мандрівки в глиб острова.