Острів Смерті

Канае ніби закам'янів. Неймовірно, щоб Мотоко казала неправду. Це був безсумнівний, незаперечний факт, і з одну мить розсипався дотеперішній образ Аяко Аймі — недосвідченої, наївної й чистої дівчини. Та саме через це її загадковість несподівано ніби стала ще глибшою й заманливішою.

— Якщо вона любила, то в цьому нема нічого дивного.

Хіба не правда?

До свідомості Канае майже не доходило, чиї це слова: Мотоко чи його. А коли він опам'ятався, гостя вже стояла коло дверей.

— Я йду. Ще кудись загляну.

Поки Канае спромігся щось сказати, вона зникла. Тоді він замкнув двері на ключ і підійшов до розчиненого навстіж вікна. Самотній ліхтар у вузькому провулку внизу кидав на землю тьмяне світло. Надворі не було ні душі, десь гавкав собака. Ніби підкреслюючи навколишню тишу, з далекого заводу доносився гуркіт механізмів. Вечір був темний, лиш де-не-де видніло світло. Канае висунувся з вікна — в обличчя дмухнув прохолодний вітерець. „Дійсність обертається до мене щораз несподіванішою стороною,— роздумував він,— та мені треба закарбувати її такою, якою вона є”.

ВНУТРІШНІЙ МОНОЛОГ

Я завжди прокидаюся з відчуттям огиди й жалю. Особливо вночі. Бо уві сні мені не треба було відрізняти себе від н ь о г о, адже тоді я й в о н о були нероздільні. А прокидаючись, я жаліла: краще б я заснула вічним сном, бо тоді б я не боялася, що в о н о заволодіє мною, а наче пливла б на морських хвилях без тривоги і каяття. У темряві я невдоволено цмокала губами і з гнівом пригадувала, що уві сні в о н о вселялося в мене і гралося мною, як іграшкою. Але ж я — це я, а в о н о — це в о н о. Я ж ніколи не продавалася й о м у ні тілом, ні душею. Навпаки, я жила тим, що чинила й о м у опір, ворогувала з ним. У цьому я вбачала зміст свого життя і єдину його опору. Без бою я ніколи не здавалася. А тому сон був моїм ворогом. Щоночі. Та ще не приємніше було тоді, коли я бачила сни. Я ненавиділа їх, та вони з'являлися раптово, як шелест вітру в верхівках дерев, і ворушилися в мені невиразними тінями. Поки я спала, знайомі й незнані образи кружляли в білястих сутінках. Я дивилася на них то зворушено, то зі страхом, а іноді й сміялася. Траплялось, і плакала. Прокинувшись, я ненавиділа себе за плаксивість, а й о г о — за підвладну й о м у гру тіней. В о н о показувало мені огидний танок. Я нічого не хотіла бачити, та в о н о розганяло перед мої сонним зором навіть морок.

Однак цього разу все було інакше. Я пробудилася і, втупившись у темряву, збагнула, що я — це я. Збагнула, що це була саме ця ніч, а не якась інша. Збагнула, що це була я, а не хтось інший. Збагнула, що це пробудилася саме я і саме сьогодні, а не вчора або ще раніше, коли прокидалася з відчуттям страху, роздратування й каяття. Цього разу я перетворилась на іншу істоту, перейняла й о г о подобу. Я прислухалася до ледве чутного дихання Ая-тян під сусідньою ковдрою і всміхалася, але не тому, що відчувала заспокоєння від її присутності. Мене вже, не обходило, буде біля мене Ая-тян чи ні, втече з дому чи спатиме на цій постелі. Я усміхалася в темряві, бо мене вже ніщо не тривожило. В о н о стало мною, а я — н и м, тож коли я прокинулася, то промовила сама до себе: „Ну от і добре”. А все-таки коли ж це я обернулася на н ь о г о? Уві сні? Невже в о н о заволоділо мною, моєю свідомістю, коли я спала? Обдурило, прикинувшись мною? Але той обман мені приємний. У цю хвилину я зрозуміла, яка то насолода коритися чужій волі й не відчувати потреби опиратися напаснику. Раніше я відразу сердилась і з усієї сили гнала й о г о від себе — так людина намагається позбутися згадки про кошмарний сон. „Іди геть, щезни!” — кричала я. І так повторювалося щоночі. У темряві я боролася з н и м, як з привидом, втомлювалась і впадала в ненависний сон.

А от цього разу все було інакше. Я розплющила очі й підвелася — спати більше не хотілося. Раптом мене опанував веселий настрій. Закортіло мугикати пісню. Враження було таке, ніби в о н о зникло, а я здобула цілковиту свободу, перемогла. Та насправді перемога дісталася й о м у, а не мені. Проте мене охопив радісний настрій, турбот наче й не було. Я вже собою не розпоряджалася. В о н о наказало мені: „Вставай!” — і я підвелася. Звеліло засвітити торшер в узголів’ї — і я засвітила. Наказало: „Глянь на Ая-тян!” — і я побачила, що Ая-тян спокійно спить, повернувшись обличчям до мене.

Прокидаючись опівночі, я щоразу позирала на сонне мирне, як у дитини, обличчя Ая-тян. Що я тоді відчувала? Може, переслідувана ним і залякана, я заздрила її безтурботності? Може, змирилася з тим, що моя тривога й відчай ніяк її не зачіпають? А може, кипіли в моїй душі інші почуття? Тоді, коли я дивилася на її блаженне обличчя, і в мене на душі було спокійно. Можливо, в Ая-тян є свої турботи і свій біль, але я про них не знаю й не хочу знати, Я не відкрила їй свого серця, не звірила їй своїх таємниць. Вона погрожувала піти з дому, але згодом перестала хлипати, усміхнулась і мені вдалося вкласти її спати, як вередливу дитину. Вона спала, не підозрюючи, що за той короткий час в о н о заволоділо мною і я нарешті зважилася.

Та невже справді в о н о заволоділо мною, поки я спала? Невже тої тихої зимової ночі, коли на холодну землю осідав іній, одна воля зламалася, а на її місце прийшла інша? А я навіть не встигла побачити сну.

…У класній кімнаті народної школи, відведеної під станцію першої медичної допомоги, число потерпілих поступово зростало. Їх приносили на ношах, клали на тонких матах, а вони простягали руки, благаючи допомоги, ліків і води. Але лікарів було обмаль, а ще менше медсестер, тож марними були їхні прохання: „Поможіть!” Їхні очі не бачили нічого — ні себе, ні інших. Тільки напруживши слух, вони здогадувалися, що хтось наближається, і сподівалися почути голос лікаря.

А от вона бачила. Широко розплющила очі, немов дивувалася, і бачила навколо себе нещасних людей. Та чи справді бачила? Чи впізнавала людей у цих страждальцях з обдертою шкірою, розпухлим обличчям, осліплених і закривавлених, у цих подобах, схожих на розбиті ляльки, що іноді ворушилися, насилу подавали голос і зновузамовкали? Вони лежали рядами на татамі і стогнали. Заглибившись у своє горе, вони чекали порятунку. Широко відкритими очима вона бачила, як до одного з них підбігав блідий лікар, швидко оглядав його, щось говорив, змащував рани, а тоді спішив до іншого. Вона дивилася на все це широко розплющеними очима не тому, що дивувалася, а тому, що з тої миті не могла їх заплющити. Хоч як їй не хотілося дивитися на те видовище, очі не слухалися її. Навколишній світ силоміць залазив в очі.

Поруч з нею лежала дівчинка з обличчям, накритим білою хустиною. Лікар сказав, що дівчинка вже мертва, і велів закрити її набрякле обличчя, але вона не випускала маленької холодної руки із своєї — так, наче дівчинка ще жила. Бозна-скільки часу вона сиділа на підлозі, не випускаючи руку мертвої дівчинки із своєї, і спостерігала, як приносили і скидали, мов якийсь вантаж, на татамі все нові жертви, а ті не переставали стогнати, очікуючи лікаря. Легко поранені галасували в коридорі, кишіло мухами, лікар бігав від одного потерпілого до іншого — все це вбирали її очі. Не вистачало бинтів та марлі, і лікар не знав, чим допомогти такій силі-силенній пацієнтів. У рядах лежачих раз по раз накривали комусь обличчя білим полотном. Однак прибирати трупи не було кому. Отож і живі, і мертві лежали поруч, і якби не білі хустки, то їх не можна було б розрізнити. „Тут усі вмирають. Те ж саме буде і зі мною”,— прошепотіла вона. Рука була така ж холодна, як і в дівчинки.

Певно, ця дівчинка осліпла, бо, здається, вважала її за свою матір. Схопила її за руку й не відпускала, ніби вкладаючи в це свої останні життєві сили. Наполовину опечену, дівчинку вже не можна було врятувати ніякими ліками. Вона знала, що дівчинка помре. І все-таки не могла відпусти її руку. „Що там з моєю меншою сестрою?” — думала вона, та ніби відчувала набагато ближчу спорідненість з цією вмираючою дівчинкою, ніж із сестрою, що, може, залишилася живою. У цій класній кімнаті лише ця дівчинка щось для неї значила. Принаймні в цей час вона була їй набагато ближчою, ніж власна рідня (чи живі вони?), бо здавалось, свідчила, що вона — людина, а не мертва річ. „Важливо, що я живу,— думала вона. — Що я не мертва річ”. Саме в цю мить дівчинка промовила:

— Мамо!..

Вона міцно, що було сили, стиснула руку малої. До горла підкотився клубок, але вона не пустила сльози. „Так, я — твоя мати. Заспокойся, ти напевно видужаєш”,— хотілося їй сказати, але голос пропав і вона промовчала. А тим часом рука дівчинки поступово холола.

— Цій уже нічим не допоможеш,— сказав лікар, проходячи повз, і медсестра закрила обличчя дівчинки шматком білого полотна. „Чому вони не сказали мені нічого? — думала вона.— Певно, лікар почувався винним, бо вважав мене за матір дівчинки. Поскупився на слово співчуття чи вирішив, що не варто турбуватися про мене, якщо я можу сидіти на підлозі?” Вона зненавиділа його за те, що він поставився до щойно вмерлої дівчинки як до мертвої речі. „Ми — не мертві речі”,— хотіла сказати вона, але не видобула з рота навіть стогону.