Острів Смерті

Вона довго так сиділа, та ні навколишній гамір, ні дзижчання мух, ні сморід, ні останнє слово дівчинки вже не доходили до її свідомості. Вона не знала, скільки тривало це отупіння. Зупинився й час. Та згодом вона прийшла до тями і, щоб пересвідчитися, що жива, відпустила руку мертвої дівчинки і встала. У коридорі побачила лікаря, підійшла до нього і сказала:

— Сенсей, дозвольте вам помогти. Я все робитиму.

Лікар глянув на неї вражено.

— Але ж у такому стані…

— Нічого, що я забинтована. Обличчя і спина в мене опечені, але не дуже. Я можу працювати.

— Ну що ж, тоді допомагай, скільки можеш. Тим більш що робочих рук не вистачає.

Вона кивнула головою. її очі були широко розплющені, але тепер уже не від подиву. Глибоко в них замиготів тьмавим вогником майже божевільний запал…

Я довго сиділа на постелі й дивилася на сонне обличчя Ая-тян. А тоді схопилася на ноги, відсунула перегородку і спустилася в темну майстерню. Лампа торшера у спальні кидала на дощату підлогу майстерні та протилежну стіну нечіткі смужки світла. Я вийшла в коридор і повернула вимикач, а потім повернулася в майстерню й засунула перегородку. Усе це я робила, як сновида,— здавалось, навіть при яскравому світлі я ще не прокинулася. Я була у самій піжамі, але особливого холоду не відчувала. Тільки но підгинались і тремтіли. Я важко опустилась у крісло й обвела неуважним поглядом майстерню. Господарем її тепер була вже не я, а в о н о. Навіть при яскравому освітленні й о г о тіні лежали по кутках.

Я з цікавістю, наче вперше в житті, оглядала майстерню і вбачала в мольберті шибеницю, в баночках з фарбою — чарки отрутою, в ножику — страшну холодну зброю. Як малярське причандалля вони мене вже не цікавили. Раніше здавалися мені предметами, що повертають небіжчика до життя, а тепер стали в моїх очах всього-на-всього дротинками від поламаної ляльки-маріонетки. Та чи справді вони повертали до життя? Усі свої картини я замазала. Тепер вони стоять під стіною, наче мертві. Але чи можна сказати, що раніше вони несли в собі життя? Ні, від самого початку на них лежала тінь смерті. А от ви, Сома-сан (все-таки які ви неуважні!), якось пов'язали їх із своїми фантазіями і вбили собі в голову, що вони — шедеври мистецтва. Нічого подібного. Це — мертві речі. На них лежать тільки згустки фарби. Дивлячись на „Острів”, ви сказали, щ о в цій картині видно мою душу. Та ви помилилися. Моєї душі там немає. Щоправда, в деякому розумінні ви були праві. Ви побачили понівечені н и м її рештки. Хіба така душа може творити шедеври? Їх створюють здорові люди. Сома-сан, які ви нерозумні, якщо навіть цього не втямили!

Майже всі картини, за винятком кількох, що не були в мене під рукою, навічно пропали. Ая-тян сказала, що я дивно поводжуся і це її засмутило. Та хіба я не можу розпоряджатися собою? Вона заявила, що піде з дому. Я ще раз згадала ці слова, сидячи у кріслі в холодній майстерні. Здається, за цей короткий час, поки я спала, зі мною сталися великі зміни. Слова Ая-тян про те, що вона піде з дому, я слухала з тривогою і легкою зневагою. Колись вона так само заявляла і здійснила свій намір, покинувши мене в майстерні. Згадуючи колишній страх і відчуття самотності, я здогадалася, що тоді це були хитрощі, продиктовані бажанням завдати мені болю. А тому цього разу я насмішкувато спитала: „Отже, ти виходиш заміж за Сома-сана?” Я гадала, що Ая-тян розсердиться й розкриє свої карти. Але вона пропустила повз вуха моє запитання. Зрештою, Сома-сан тут ні до чого. Адже йдеться про нашу з Ая-тян любов.

Ми обидві мовчали, і та мовчанка була такою ж прикрою, як і моя власна пізніше тої ночі, повна тяжких роздумів. Кожна розмірковувала над своєю самотністю. Тепер ми були чужі одна одній. „А раніше? — роздумувала я,— Ая-тян, мені байдуже, підеш ти з дому чи ні. (Цікаво, в о н о вже тоді заволоділо мною?) Мені однаково. Бо завтра мене вже тут не буде”. Я мовчала й дивилася, як Ая-тян блідне і, схиливши голову, закушує губу. Раптом мені стало смішно, і я засміялася. Я реготала так, наче в мене вселився демон сміху. Ая-тян підвела голову. Спочатку на її обличчі з'явився розгублений вираз, потім по ньому пробігала навпереміну то тривога, то заспокоєння, аж поки Ая-тян і собі засміялася. Я її так просто обдурила. „Мотоко-сан, ви нестерпні”,— сказала вона. Я обняла її й попросила вибачити, але в глибині душі раділа, що не розкрила їй своєї таємниці. Бо навіщо воно їй здалося? Покинувши мене, вона заживе в мирі і щасті. Вийде заміж за Сома-сана й народить двійко чи трійко дітей. Я ж зовсім інша. Я одною ногою на тому світі. Виходить, уже тоді перед сном, в о н о вже мною володіло?

Я сиділа у кріслі в майстерні і всім тілом відчувала, як навколишній світ поволі холоне. Завтра мене вже тут в буде. Це в о н о забере мене звідси кудись далеко. Завтра вранці я обов'язково зникну, але так, щоб Ая-тян не помітила, і ніхто мене не затримає. Бо так в о н о звеліло. Чому я не подумала про це раніше? Річ у тому, що людину, яка веде навіть марну боротьбу, не можна ні спокусити, ні залякати. Я жила мов сліпа і глуха і вважала, що це і є життя.

Майстерню освітлювала яскрава, на двісті ват лампочка, але я нічого не бачила. Була пізня ніч, і я нічого не чула. Несподівано мого плеча щось торкнулося. Я підняла голову й побачила, як Ая-тян мовчки накинула на мене пальто. Її постать здалася мені привидом.

ПЕРЕД ПОЛУДНЕМ

Присівши на порозі, Канае зав'язував шнурки черевиків. Його самого вражало, що руки не тремтять і він на диво спокійний. Піднявши з підлоги біля дверей пальто й портфель, він гукнув:

— Нісімото-сан!

Стара не виходила з їдальні. Канае зиркнув нервово на годинник. Було п'ять на дванадцяту. „Треба поспішати, бо ще невідомо, коли відходить потяг”,— подумав він.

— То я йду,— сказав він господині, що нарешті показалась у дверях.

— Почекайте хвилинку! Гроші на дорогу маєте?

„Гроші? — похопився він.— Зовсім забув про це”. Ще змалку мати весь час нагадувала, що найголовніше не тримається в його голові. „Цікаво, що там у мене в гаманці? Коли востаннє платив за таксі…”

— Ну чого ви на мене так дивитеся?

Стара непомітно простягла руку з паперовими грішми.

— Та…

— Будь-ласка, візьміть. Цього вам вистачить?

— А скільки тут?

— Десять тисяч ієн.

На суворому обличчі господині з'явилася гордовита посмішка. Канае взяв гроші — десять банкнот по тисячі ієн.

— Стільки не треба. Щоб дібратися до Хіросіми, досить і тисячі.

— Але ж доведеться заплатити за лікарню й за квитки на зворотну дорогу. Сома-сан, не соромтеся. Я небагата, але на чорний день дещо припасла.

Канае мало не зігнувся в церемоніальному поклоні, бо не сподівався, що Нісімото викладе таку купу грошей. Він бачив її скромне життя, а тому ця щедрість видалася йому чудом. Хоч би там що, а при його теперішніх фінансах він не зміг би доїхати до Хіросіми. Правда, міг би вернутись у видавництво і виблагати дещо в бухгалтера Бісікі-сана, але ж це забрало б багато часу, і, крім того, невідомо, що сказав би йому головний. Хіба зумів би Канае як слід пояснити йому, з якого дива закинув службове доручення й вирушає до Хіросіми?

— Дякую. Я в боргу не залишуся — після повернення віддам.

— Та годі вам! Я б теж поїхала, тільки ж нема з ким залишити Ген-тяна. Отож вважайте, що й мене представляєте.

Канае мовчки поклав гроші в гаманець і, злегка вклонившись, відчинив двері.

— Хоч би були живі…— почулося за його спиною щось схоже на зітхання.

Він не обернувся, а широкими кроками, майже бійцем, пройшов через хвіртку й незабаром опинився коло бакалійної крамниці. Червоний колір телефонної будки віщував лихо. Канае спинився навпроти неї й оглянувся навколо — порожнього таксі не було видно. Тоді він знову поспішив до головної вулиці, де ходив автобус. Обігнувши ріг будинку, вже трохи повільніше, перейшов на її другий бік і, нервово перебираючи пальцями правої руки (лівою тримав портфель), став чекати таксі. Дув холодний вітер. Небо ще дужче заволокло хмарами,— здавалось, от-от випаде сніг.