Острів тисячі самоцвітів

— Так, пане, — сказав Бандала спокійно, ніби й не сподівався, що з Тіссою обійдеться якось інакше, що та історія з рибою матиме інакший кінець. — А що Тісса зараз робить, пане?

— Тхне рибою, — засміявся Жожо. — Перекинувся до твого дядька й гадає, що це так минеться. Тільки ж Альваро спустить з них шкуру, з усього того вошивого села. Розумієш?

— Так, пане, — сказав Бандала.

Тепер він уже не був такий спокійний. Отже, пан Альваро ще не спустив з Вікрени шкури! А за Вікреною, очевидячки, йде всеньке рибальське село…

— Чого смієшся? — накинувся на нього Жожо.

— Я, пане? — здивувався Бандала. Він справді й на мислі не мав сміятися. Але Жожо, мабуть, каже правду — людина, певно, інколи сміється, не знаючи про це. — І не думав… Житимете в нас, пане?

— Ні, ми лиш на обід, — одказав Жожо. — А що тобі, власне, до цього? Скучив по мені?

— Ні, пане.

— Я думаю, — Жожо вдоволено стьобнув істиком і пішов геть, високо звівши плечі.

Того вечора Бандала не дав, щоб веселі пани прикрасили його вінком із макаронів, намочених у томатній підливі. А вранці директор Ван-Бален послав його мити посуд. Кілька днів гнувся Бандала над цебриком од рання до смеркання й не заробив навіть мізерної чверті рупії. Третьої ночі викрався він порахувати свій скарб, сховати який було йому так важко.

Спав Бандала з кількома слугами, котрим не довіряв, та й у тій голій кімнаті не зміг би знайти підхожої криївки. Отже, спершу він сховав гроші у коробочці з-під американських сигарет під мотлохом у порожньому гаражі. Але, бісова личина, десь за тиждень той гараж зайняв якийсь англійський набоб, котрий у спортивній машині об'їжджав земну кулю, і хлопець урятував своє добро в останню мить лише завдяки тому, що зачув на банкеті, як англієць домовлявся найняти гараж.

Тоді Бандала поклав гроші до плескатої коробочки він англійських сигарет «Плеєр», котру всунув за скриньки в тенісній роздягальні. Але невдовзі заскочив там одного слугу, який шурував держаком мітли під скриньками — найскорше шукав монет, що іноді випадали з кишень сагібів, коли ті переодягалися, або ж недокурків сигарет: сагіби — охоронці чистоти — мали звичку кидати недокурки на землю й підбивати їх ногою під меблі. Що б там не було, а в такій кепській криївці гроші не могли зоставатися.

Тож Бандала знов переклав їх до коробочки від американських сигарет, поклав ту коробочку до полотняної торбинки, застромив у дупло одного з незліченних пальмових пеньків довкола готелю й замаскував купкою пальмового лика. Пеньок — найнадійніша схованка, бо він близько до лівого крила будівлі, на цей бік виходили тільки вікна номерів і на першому поверсі тільки вікна бухгалтерії та директорової спальні. Директор цілі вечори сидів у ресторанах і приходив спати аж перед світом, бухгалтерія вночі була порожня, а вікна гостей хлопцеві навіть прислужилися; при їхньому світлі він знаходив той пень без ліхтаря. З обачності Бандала навідувався до своєї криївки тільки затемна, як оце сьогодні.

Одним рухом витяг укупі з ликовою затичкою й те, що ховалося під нею. Сидів, скорчившись, біля пня і в одлиску світла, що падало з кімнат, лічив, лічив…

Сховавши скарб ізнов, хвилю сидів нерухомо, йому стало млосно. Грошей було багато і воднораз мало, сміховинно мало, щоб досягти мети, якою він снив.

Уранці Бандала прийшов до директора перепрошувати, що знову буде слухняний. Ван-Бален поплескав його по плечу, але для острашки звелів працювати біля цебрика довше, ніж будь-коли. Однак перед північчю звелів його покликати.

Коли Бандала ввійшов, товариство увітало його глузливим гомоном. Бандала вдячно всміхнувся. Йому спало на думку розказати про дядька Вікрену, як той кинув у вантажника пана Альваро тухлою рибиною. А щоб заробити дві рупії, Бандала вигадав кінцівку, що вже не раз виправдовувала себе: вантажник одлупцював дядька, аж той зомлів. Розповідаючи це, Бандала страхітливо закочував очі, болісно зойкав, ніби молотили його, Бандалу, а не Вікрену. На лихо, пани все ще не були задоволені.

Один із них, поліцейський урядовець, тицьнув у Бандалу пальцем:

— А що робив ти, лотре?

— Я? Нічого.

— Погано. Ти мав би допомагати вантажникові. Або ж принаймні подати йому палицю. Щезни!

Не дали йому нічого. Тієї ночі Бандала скусав собі губи: від люті й щоб затамувати ридання.

На щастя, директор уранці змінив гнів на милість, одкликав Бандалу з кухні й знову приділив йому прибуткову роботу. Перед обідом поклав Бандала до кишені кілька мідяків — збирав м'ячі, а пополудні поїхав на аеродром.

Бандала сидів поруч шофера Брагіма, позаду гордо засідало американське подружжя, що розлучалося з Ланкою, а за подружжям підстрибував ручний багаж і картонка на капелюшки, велика, як бубон. Шофер мовчав. Машина майнула довкола Гордонового парку й почала петляти вулицями. Шофер Брагім усе мовчав. Був це безвусий, похмурий мусульманин, що мав чудернацькі вказівні пальці: їхні останні фаланги загиналися назад, і пальці були схожі на дивні гачки. Брагім казав, що це пам'ятка про часи, коли він хлопцем працював на чайній плантації… хоч здавалося неймовірно, щоб та праця так спотворила руки: чайні листочки такі ж бо ніжні. Але то, мабуть, правда: як для брехуна Брагім був занадто неговіркий.

Не зронив він слова, навіть коли спинилися на аеродромі.

Літак блищав, голубий, мов акула, і хлопець мимоволі згадав про Тікірі, як отоді біля острівця Калудуви зітнувся з голубим страховиськом. Бандала невесело всміхнувся. Шкода, що Тікірі так гидко зрадив…

Бандала вертав до машини. Глянув… у ресторані на веранді, зверненій до злітних доріжок, сиділа Майя да Сільва й дивилася на нього. Спинивсь як укопаний. Коли нарешті опанував себе, метнувсь як стріла.

— Майє! — вигукнув. — Панно Майє, я чекав на вас! Я в готелі.

Знову спинився. Бачив, як її чудові очі повільно звертаються до нього, напружуються, і стало йому дивно, незрозуміло, що надто довго вона приглядається…

— Майє, — прошепотів Бандала.

І тут він зрозумів, що дивилася й дивиться вона не на нього, а крізь нього. Почув голос дівчини в окулярах, що сиділа поруч Майї, — в неї наче на лобі написано, що вона з Америки.

— Що хоче цей рознощик? Ви з ним знайомі, панно Марі?

Майя зарожевілася.

— Що ви, хіба я приятелюю з кольоровими! Я ніколи його не бачила. Мабуть, хоче чайових, вони завжди хочуть чайових. На, і геть з очей! — Майя розкрила сумочку.

— Дякую, — сказав Бандала.

Узяв монету, бо якби відмовився, то американка побачила б, що Майя бреше. Або принизив би тим Майю. А він того не хотів. Пішов до машини.

— Віслюк! — просичав Брагім.

Він сидів навпочіпки в тіні веранди й усе бачив та чув.

Бандала спинився.

— Так, ти віслюк! — повторив Брагім. — Куди прешся? То ж триклята нечисть, хоч ручки має з милом вимиті.

Бандала не відказав.

Потім він ізнов сидів біля Брагіма, їхав назад до готелю тими ж вулицями, що й сюди. В тій же машині, на тому ж сидінні, за тим самим склом, в якому відбивалося його обличчя — таке ж, як і півгодини тому, хоч сам він був цілком інший. Бандала почував це, знав це, був повен цим, як людина бува повна радістю, від голови до п'ят сама радість… Це було усвідомлення того, що з ним сталося те, чого він ніколи не забуде. Ба навіть більше: те, що докорінно змінить його життя, хай навіть сам він про це забуде. І він спрагло бажав забути.