Острів тисячі самоцвітів

Бо ж Тікірі не знає, що Жожо Ліндсей з пані поїхали, що Тісса ловить рибу з Вікреною, а Вікрена не піддався панові Альвару, й що напевно ніколи вже йому не піддасться, — цього всього Тікірі не зна, тож і гадки не має, що тепер можемо спокійно вернутися додому.

Перед північчю директор послав по нього. Бандала підвівся. На сходах його осяяло: те, що він перед хвилею думав, — несосвітенна дурниця. Ніби він зважився піти додому лише тому, що Жожо зволив спакувати валізи! Дурне! Я вернуся додому, коли захочу, і лише тому, що мені захочеться; а ще тому, що це моя батьківщина і я маю право там жити.

— Чого це ти так супишся, коміку? — зустрів його Ван-Бален. — Сердишся, що вчора нічого не заробив? Не журись, сьогодні ти запрошки те надолужиш: скажи тільки гарно вголос, що той твій дядько негідник, і матимеш побрязкачі.

— А навіщо я маю то казати? — спитав Бандала.

— Аби заробити рупію. А коли скажеш, що твій тато мерзотник — матимеш дві. Маєш також маму? Добре, за тата з мамою буде три. Можеш вибирати, ми тебе ні до чого не силуємо, чи не так, джентльмени?

— Де там! — реготали пани. — Вибирай, що хочеш, ти ж бо вільна людина.

Бандала мовчав. Дивився на свою коричневу руку, й у голові йому лунало, що все те він, власне, заслужив. Кожен дозволяє собі поводитися з тобою так, як ти йому дозволиш. А я їм дозволив багато. Ми їм взагалі багато дозволяли.

— То скажеш?

— Ні, — відказав Бандала.

Якийсь пан закурював сигару, ніяк не міг закурити, бо від сміху в нього дуже тряслося підборіддя:

— Чорт забирай, директоре, віслюк пручається.

— Де там, — недбало кинув Ван-Бален. — Дам йому дещо понюхати, й побачите, як закричить.

Ван-Бален вийшов. Бандала дивився тепер на волохаті руки джентльменів, і все йому здавалося зовсім іншим: і ті руки, й ті обличчя довкола столу, хоч були вони, звісно, ті самі. Тільки тепер уже він був не їхній блазень, а їхній ворог. Як він міг перед ними блазнювати?! Що вони проти нього? Вони ж усі одного дня щезнуть, а він зостанеться. Такі, як Вікрена, зостануться. І він тепер од Вікрени взагалі не відрізнявся…

Бандала зненацька сказав собі подумки, що як директор верне з нагаєм, то на прощання буде добряча бійка.

Але Ван-Бален вернув не з нагаєм, а з полотняною торбинкою.

— Директор повинен знати все, що в його підприємстві діється, — мовив він з поважним виглядом. — Це його обов'язок, панове, і я цим керуюся. В моєму підприємстві, приміром, один йолоп ховає скарб якраз під моїм вікном. Це гарно, питаю я вас? Ні, бо це вияв недовір'я до колег. Але я тому йолопові це прощу, коли визнає гарно вголос, що він покруч йолопа з мерзотником і що це в нього — спадок по мамі й по татові.

Усміхаючися, замовк. Дехто цікаво стежив, як він витяг з торбини бляшану коробку з-під сигарет, як витрушує з неї гроші. Бандала теж дивився на банкноти, яким не хотілося вилазити, і все здавалося йому неймовірним. Наприклад, те, що оцю річ колись він переносив з місця на місце, як кицька кошеня. А директор гадає, що тим його до чогось примусить…

— Ну, то хутко, — обізвався Ван-Бален. — Інакше конфіскую це. Умієш…

Бандала підвівся й пішов до дверей. На порозі з подивом почув, що директор не доказав, що навіть джентльмени мовчать. Обернувся. По-дурному дивились йому вслід — такі були приголомшені. Бандала мав з того радість. У коморі йому сяйнуло: слід би вернути й додати їм до бляшанки те, що ополудні дістав од Майї. Але, поміркувавши, сказав собі, що ту милостиню залишить собі на згадку, бо вона була остання.

Ліг на тапчані і думав, думав, думав… Одтоді, як утік з храму Буддиного Зуба, сплинуло багато часу, він сам пройшов добрячий шмат дороги й набув чималого досвіду — але в суті своїй він такий, як був. Такий самий розгублений, безпорадний, а може й дурний.

Завжди ще чогось не знає, хоч мав би те знати, бо воно дуже важливе. Може, найважливіша річ на світі — бо ж без кінця над ним б'єшся: в чому, власне, полягає корінь зла? З яких ознак його впізнаєш, з ким маєш бути насторожі? Чому люди бувають такі небезпечні й жорстокі?

Колись Бандала гадав, що то від білого кольору шкіри, й дуже помилявся: оті внизу — білі, але Ука Елара був майже чорний, а ігумен у монастирі коричневий… Пізніше хлопець шукав тих ознак зла в християнській релігії, але так само був далекий від правди: пан Альваро, Ука Елара, Жожо Ліндсей та безліч інших — християни, однак ігумен і Касіапа — буддисти, а шофер з вантажником пана Альвара — мусульмани… Ні, ані в кольорі шкіри, ані в релігії те чортовиння не криється. Байдуже навіть, ідеться про чоловіка чи жінку, — пані Ліндсей була гірша від пана Ліндсея… То що ж тоді споріднює тих шкідників? Бандала відчував, що має бути і таки є якась ознака, спільна для всіх тих ворогів, — так, як спільною ознакою хижаків є зубаста паща, хай вони мають шерсть якого завгодно кольору, хай живуть у степу чи в лісі, хай полюють удень чи вночі. А ось ці двоногі хижаки?..

Бандала згадав, що сьогодні сказав шофер Брагім там, на аеродромі: «То така триклята нечисть, хоч і ручки має милом вимиті».

Може, в людей ознака зла — саме руки? Вимиті руки? Гладкі м'які руки?!

Хвилю Бандала бавився тією думкою — дуже вона йому припала до душі: м'які, вимиті руки справді мають і пані Ліндсей, і ігумен, і пан Альваро, і ті негідники внизу; хоч Ука Елара мило не дуже-то переводить, але руки має гладкі… А й справді, щось за цим криється!

Аж тут ні сіло ні впало майнула думка: хоч руки й свідчать про власника, трудящий він чи нероба, але ні джерелом, ані ознакою зла самі по собі не можуть бути. Зло полягає в тому, що ці люди — від Альвара аж до Ука Елари й ігумена, аж до тих унизу й до пані Ліндсей — ледацюги, п'явки. Що живуть вони за рахунок інших, з праці інших. Всі до одного!

Він усе збагнув. І не збила його з пантелику навіть думка: адже шофер та вантажник пана Альвара працюють. Так, працюють, але це поплічники того кровопивці! Як я був поплічник ігумена. Тільки не знав про це.

Аж нарешті збагнув усе… Нараз заспокоївся, і це був якийсь великий, блаженний, тривкий спокій. Домішувалася до нього неабияка гордість за це відкриття. Ігуанячий язик — це таки річ! Таки видно, що я його ковтнув! Хоча — хтозна. Коли б думав об тім далі — то, може, дійшов би того, що ігуанячий язик є просто ігуанячий язик і нічого більше. Але це я лишу на завтра, на ту довгу путь.

Бандала загадав собі, що встане ще перед світом і піде на південь, весь час на південь, аж туди, де виглядає з моря острівець, волохатий од пальм…

Але вранці він заспав і вийшов занадто пізно, тож і не здибав перед готелем Тікірі й не зазнав з ним його найкарколомнішої пригоди.

Острів і самоцвіт

Тікірі не дійшов до блакитного світла з двох причин: йому боліло стегно — так люто копнув моряцький черевик Джіма Піча, а по-друге, всупереч усім сподіванкам, він знайшов собі притулок — старий човен, кинений на піщаному узбережжі.