Пігмаліон
Шрифт:
ПАНІ ГІҐІНС. Але ж, дорогий пане Дулітл, якщо для вас це справді так обтяжливо, навіщо себе силувати? Від спадщини можна відмовитись, чи не так, полковнику?
ПІКЕРИНҐ. Безперечно.
ДУЛІТЛ (пом’якшуючи тон із поваги до дами). Пані дорога… Так у цьому ж уся й трагедія! Легко вам казать — відмовитись… Так воно ж духу не вистача! Та й у кого б вистачило? А потім, шо ж мені зостанеця, як відмовлюсь? Робітний дом на старості літ? Мені вже зара’ приходиця чуприну підмальовувать, шоб із роботи не випхали. А я ж всьо’о-на-всього смітяр. Платили б мені гроші, як достойним біднякам, — так я б собі шось та й відкладав. Отоді ше мона відмовляця. Тіки, знов-таки, смислу нема, бо шо достойним
26
Спотворений вислів «Сцилла й Харибда» — у давньогрецькій міфології — два чудовиська, що жили на прибережних скелях морської протоки й губили мореплавців. Бути між Сциллою й Харибдою — бути у становищі, коли небезпека загрожує звідусіль; потрапити у безвихідь.
ПАНІ ГІҐІНС. Я дуже рада, пане Дулітл, що ви не збираєтесь робити ніякої дурниці. Адже в такий спосіб розв’яжеться проблема майбутнього для Елізи. Тепер ви спроможні її забезпечувати.
ДУЛІТЛ (невтішно). От і я кажу! Та ше й, притому, не її одну; і все на оті три тисячі!
ГІҐІНС (підхоплюється з місця). Яка нісенітниця! Він не може й не буде її забезпечувати! В нього взагалі немає на неї прав: я сплатив йому за Елізу п’ять фунтів! Дулітле, чесна ви людина чи шахрай?!
ДУЛІТЛ (сумирно). Всього потрошку, Генрі. Як кожен з нас.
ГІҐІНС. Але ж гроші ви за дівчину взяли! Вона вже не ваша!
ПАНІ ГІҐІНС. Генрі, не кажи дурниць. Якщо хочеш знати, де Еліза, то вона в мене нагорі.
ГІҐІНС (вражений). Нагорі?! Ну, я її швидко спущу! (Рішуче прямує до дверей).
ПАНІ ГІҐІНС (встає і йде за ним). Заспокойся, Генрі. Сядь-но.
ГІҐІНС. Я…
ПАНІ ГІҐІНС. Сядь, любий, і послухай мене.
ГІҐІНС. Ну, гаразд, гаразд. (З розгону падає на канапу й відвертається до вікна). Але могла б сказати про це ще півгодини тому.
ПАНІ ГІҐІНС. Еліза прийшла до мене вранці й розповіла про те, як погано ви обидва до неї ставились.
ГІҐІНС (підхоплюється). Що?!
ПІКЕРИНҐ (встає). Повірте, дорога пані Гіґінс, все це її вигадки. Ми до неї дуже добре ставились. Ми з нею майже взагалі не розмовляли. А вчора перед сном ми розсталися в чудових стосунках. (До ГІҐІНСА). Гіґінсе, може, це ви їй чимось дошкулили, коли я пішов спати?
ГІҐІНС. Якраз навпаки. Це вона поводилася вкрай грубо! Ні сіло ні впало — взяла й пожбурила мені пантофлі межиочі. Причому я ніколи не давав їй жодного приводу до такої поведінки! А тут раптом: бац! Тільки-но я уві йшов до кімнати, не встиг і слова мовити, як вона заліпила мені пантофлями просто в обличчя! А скільки гидоти наговорила!
ПІКЕРИНҐ (вкрай здивований). Але чому вона так повелася? Що ми їй заподіяли?
ПАНІ ГІҐІНС. Здається, я здогадуюся… Дівчина від природи дуже
вразлива, чи не так, пане Дулітл?ДУЛІТЛ. О, так! Серце в неї — наче з воску. Вся в мене пішла!
ПАНІ ГІҐІНС. Ось бачите. Вона до вас обох прив’язалася. Генрі, вона так для тебе старалася! Я бачу, ви зовсім не уявляєте собі, що значить для дівчини з її середовища розумова праця. Чого їй коштував цей іспит! А проте, як бездоганно вона з ним упоралась! І після всього ви повертаєтесь додому і, геть забувши про неї, говорите, як вам усе це надокучило і як ви радієте, що все нарешті позаду. І ти ще дивуєшся, що вона кинула в тебе пантофлями! Та я б тебе кочергою почастувала!
ГІҐІНС. Ми лише сказали, що дуже стомилися й хочемо спати. Більш нічого. Скажіть, Пік!
ПІКЕРИНҐ (знизуючи плечима). Це правда, більш нічого.
ПАНІ ГІҐІНС (іронічно). Ви певні?
ПІКЕРИНҐ. Абсолютно: більш нічого.
ПАНІ ГІҐІНС. Навіть не подякували їй, не сказали доброго слова, не похвалили за те, що вона так блискуче виконала своє завдання?
ГІҐІНС (нетерпляче). Вона й без нас це знала. Якщо ти маєш на увазі привітальні промови, то ми їх справді не виголошували.
ПІКЕРИНҐ (відчувши докори сумління). Можливо, ми виявили до неї не досить уваги? Вона дуже сердиться?
ПАНІ ГІҐІНС (вертається на своє місце за письмовим столом). Боюся, вона вже не повернеться на Вімпол-стріт, а надто тепер, коли пан Дулітл може забезпечити їй життя, яке ви самі їй накинули. Але вона каже, що готова забути образи й зустрітися з вами, як із друзями.
ГІҐІНС (розлючений). Та невже! Яка великодушність!
ПАНІ ГІҐІНС. Якщо ти обіцяєш поводитися пристойно, я пошлю по Елізу. Якщо ні, то йди додому. Ти уже й так забрав у мене чимало часу.
ГІҐІНС. Прекрасно! Чудово! Пік, ви чули, поводьтеся пристойно! Ви маєте бути бездоганно чемний зі створінням, яке ми витягли з багна! (Сердито падає в єлизаветинське крісло).
ДУЛІТЛ (докірливо). Ех, Генрі, Генрі… Згляньтеся над моїми почутями! Я ж тепер буржуа!
ПАНІ ГІҐІНС. Генрі, пам’ятай: ти мені пообіцяв! (Натискає кнопку дзвінка на письмовому столі). Пане Дулітл, чи не могли б ви, з вашої ласки, вийти на балкон? Перш ніж ви повідомите Елізі про своє нове становище, я б хотіла, щоб вона дійшла згоди із цими джентльменами. Не заперечуєте?
ДУЛІТЛ. Як скажете, пані. Я на все згоден, аби тіки Генрі мене од неї збавив. (Зникає за балконними дверима).
З’являється ПОКОЇВКА. ПІКЕРИНҐ сідає на місце ДУЛІТЛА.
ПАНІ ГІҐІНС. Будь ласка, попросіть сюди панну Дулітл.
ПОКОЇВКА. Так, пані Гіґінс. (Виходить).
ПАНІ ГІҐІНС. Прошу тебе, Генрі, поводься пристойно.
ГІҐІНС. Я й так поводжуся бездоганно!
ПІКЕРИНҐ. Це правда, пані Гіґінс. Він старається, як може.
Пауза. Гіґінс закидає назад голову, випростує ноги й починає насвистувати.
ПАНІ ГІҐІНС. Генрі, любий, ця твоя поза не зовсім естетична.
ГІҐІНС (випростуючись). А до чого тут естетика?
ПАНІ ГІҐІНС. Та ні до чого. Я просто хотіла, щоб ти заговорив.
ГІҐІНС. Чого це раптом?
ПАНІ ГІҐІНС. Тому що свистіти й розмовляти водночас неможливо.
ГІҐІНС знову щось буркає. Западає ще одна гнітюча пауза.
ГІҐІНС (втративши терпець, підхоплюється з місця). Де ж, до біса, це дівчисько?! Чи нам тут цілий день стовбичити?!