Пігмаліон

ЕЛІЗА (сердито). І ти опустишся до того, щоб одружитись із цим неотесаним бабиськом?!

ПІКЕРИНҐ (спокійно). Елізо, це його обов’язок. (До ДУЛІТЛА). А чому вона змінила свої наміри?

ДУЛІТЛ (засмучено). Злякалася, хазяїне… Злякалася… Стала жертвою буржуазної моралі. (До ЕЛІЗИ). Хоч’ подивиця, як обчухрають твого батька? Тоді вдягай капелюху — і гайда до церкви!

ЕЛІЗА. Якщо полковник скаже, що моя присутність там необхідна, я… я… (майже схлипуючи)я поступлюся своєю гідністю. А в нагороду мене знову облають…

ДУЛІТЛ. Не бійсь. Вона вже зовсім не лаєця, бідолашна. Через цю добропорядність геть духом занепала, аж принишкла вся.

ПІКЕРИНҐ (злегка стискаючи лікоть ЕЛІЗИ). Не засмучуйте їх, Елізо. Зробіть, що у ваших силах.

ЕЛІЗА (приховуючи роздратування, силувано всміхається). Гаразд, я поїду. Нехай знають, що я не злопам’ятна. Зачекайте, я зараз повернуся. (Виходить).

ДУЛІТЛ (сідає біля ПІКЕРИНҐА). Ой, полковнику… Як подумаю про ту серимонію, так прямо в холод кида! Може, ви б теж поїхали, шоб мене підбадьорити?

ПІКЕРИНҐ. Але ж у вас уже є досвід: до цього ви були одружені з Елізиною матір’ю.

ДУЛІТЛ. Хто вам таке казав?

ПІКЕРИНҐ. Та, властиво, ніхто не казав. Це мій природний висновок…

ДУЛІТЛ. Якраз нічо’ природно’о тут нема. Все це буржуазні звички. А я завжди робив, як усі недостойні. Тіки ж ви Елізі нічо’ не кажіть. Вона про це не зна’. Я з делікатності їй не казав.

ПІКЕРИНҐ. І слушно. Якщо не заперечуєте, забудьмо цю розмову.

ДУЛІТЛ. Полковнику, так ви поїдете до церкви? Доглянете, шоб мене ж там обчухрали, як годиця?

ПІКЕРИНҐ. Залюбки. Зроблю все, що в змозі старого кавалера.

ПАНІ ГІҐІНС. А мене ви не запрошуєте, пане Дулітл? Я б теж із приємністю відвідала церемонію.

ДУЛІТЛ. За честь матиму, пані. А для старої радість буде — ну просто гриндіозна! А то вона вже була подумала, шо минулися в нас шасливі дні.

ПАНІ ГІҐІНС (встає). Тоді я звелю подати екіпаж і піду вдягнуся. (Усі чоловіки встають, крім ГІҐІНСА). Я затримаю вас хвилин п’ятнадцять, не більше. (Прямує до дверей. Входить ЕЛІЗА, в капелюсі й застібаючи рукавички). Елізо, я теж їду на весілля вашого батька. Вам буде зручніше їхати зі мною, а полковник Пікеринґ супроводжуватиме жениха.

ПАНІ ГІҐІНС виходить. ЕЛІЗА стає між центральним вікном і канапою. До неї підходить ПІКЕРИНҐ.

ДУЛІТЛ. Жениха! Ну й слівце! Зразу тобі ясно, в яку халепу попав. (Бере капелюха й прямує до дверей).

ПІКЕРИНҐ. Елізо, доки я не пішов, пообіцяйте, що вибачите Гіґінсу й залишитеся з нами.

ЕЛІЗА. Боюся, тато цього не схоче. Адже так, татусю?

ДУЛІТЛ (засмучено, але з великодушністю). Спритно ж ці двоє тебе обкрутили… Був би один такий бистрий, ти б йому раз-два показала, шо по чім. От тіки біда, шо було їх аж двоє. Один другого прикривав, так ска’ать. (До ПІКЕРИНҐА). Мудровано, нічо’ не ска’еш… Та я, полковнику, зла на вас не держу: сам би так зробив. Все життя потерпав я од жінок. Так шо, коли ви сухими з води вийшли, ваше шастя — я в ваші діла не лізу. Ну, шо, полковнику, ми вже, мабуть, підем… Бувайте здорові, Генрі! Елізо, зустрінемся в церкві. (Іде).

ПІКЕРИНҐ (запобігливо). Елізо, не покидайте нас.

ЕЛІЗА виходить на балкон, щоб не лишатися сам на сам із ГІҐІНСОМ. Проте він іде за нею. Вона мерщій повертається до кімнати й прямує до дверей, але він, пробігши вздовж балкона, встигає стати в неї на дорозі.

ГІҐІНС. Що ж, Елізо… Нарешті, як ви кажете, ви й поквиталися зі мною. Тепер ви вдоволені? Може, нарешті вгамуєтеся? Чи вам іще мало?

ЕЛІЗА. Ви хочете, аби я повернулася тільки заради того, щоб подавати вам пантофлі, терпіти ваші вибрики й бути у вас на побігеньках?

ГІҐІНС. Я не казав, що хочу, аби ви повернулися.

ЕЛІЗА. Он як! Тоді про що нам взагалі говорити?

ГІҐІНС. Про вас, не про мене. Якщо ви повернетесь, я ставитимуся до вас так само, як досі. Мені несила змінити свою вдачу. І я не збираюся змінювати своїх манер. До речі, я поводжуся анітрохи не гірше за полковника Пікеринґа.

ЕЛІЗА. Неправда. Полковник ставиться до квіткарки, як до герцогині.

ГІҐІНС. А я до герцогині, як до квіткарки.

ЕЛІЗА. Все ясно. (Спокійно сідає на канапу, обличчям до вікна). До всіх однаково.

ГІҐІНС. Точно.

ЕЛІЗА. Як мій батько.

ГІҐІНС (з посмішкою, але злегка знизивши тон). Я не зовсім згодний з вашим порівнянням, Елізо. Однак, маю визнати, що ваш батько не потерпає від снобізму, і саме завдяки цьому — хоч би в які умови поставила його примхлива доля — він скрізь почуватиметься однаково вільно. (Серйозно). Знаєте, Елізо, в чому весь секрет? Не в гарних чи поганих чи ще якихось манерах, а в тому, щоб з усіма бути однаковим. Одне слово, поводитись треба так, ніби ти в раю, де немає поділу на пасажирів першого й третього класу, немає привілеїв та особистих вигод, але панує загальна рівність.

ЕЛІЗА. Амінь. Ви природжений проповідник.

ГІҐІНС (роздратовано). Справа не в тім, що я грубий із вами, а що я ні з ким не буваю іншим.

ЕЛІЗА (відверто). Мені байдуже, як ви до мене ставитесь. Можете мене лаяти, бити до синців: мені не звикати. Але (встає й дивиться йому просто у вічі)переїхати себе я не дозволю!

ГІҐІНС. Тоді забирайтеся з моєї дороги! Я через вас не зупинюся! І взагалі, з якої речі ви говорите про мене, мов про якийсь трактор?

ЕЛІЗА. Бо ви і є, як той трактор! Завелися й посунули — а на інших вам начхати! Але не думайте, обійдуся й без вас!

ГІҐІНС. Знаю, що обійдетесь. Я вам сам це казав.

ЕЛІЗА (ображена, переходить на протилежний кінець канапи й обертається обличчям до каміна). Так, казали, бездушний ви егоїст! Казали, бо хотіли мене здихатись!

ГІҐІНС. Брехня!

ЕЛІЗА. Дякую. (Сідає з виразом ображеної гідності).

ГІҐІНС. А ви ніколи не замислювалися, чи обійдуся без вас я?

ЕЛІЗА (серйозно). Не намагайтеся заморочити мені голову. Надалі вам доведеться обходитися без мене.

ГІҐІНС (зарозуміло). І обійдуся! Мені взагалі ніхто не потрібен! Я маю свою душу, свою Божу іскру! Але (з несподіваною відвертістю)мені вас бракуватиме, Елізо. (Підсувається ближче до неї). Ваші ідіотські уявлення про життя багато чого мене навчили. Уклінно вам за це дякую. До того ж я призвичаївся до вас, до вашого обличчя, вашого голосу. Вони мені навіть подобаються.