Пігмаліон

Але за кого ж тоді вийде Еліза? Адже якщо Гіґінс і був природженим холостяком, то Елізі аж ніяк не випадало ходити в стародівоцтві. Для тих, хто навіть попри Елізині натяки досі не зрозумів, що й до чого, коротко розповімо, як розвиватимуться події далі.

Майже відразу по тому, як ображена Еліза проголошує свій твердий намір не одружуватися з Гіґінсом, вона згадує, що юний пан Фредерік Айнсфорд Гіл листовно щодня освідчується їй у коханні. Врахуймо, що Фреді молодий, майже на двадцять років молодший за Гіґінса, а до того ж, він джентльмен (або, кажучи словами Елізи, «панич»), і висловлюється вишукано. Він зі смаком вдягається, полковник має його за рівного, а над усе, Фреді нестямно кохає Елізу, не ставиться до неї зверхньо і навряд чи коли ставитиметься, навіть попри свою соціальну вищість. Еліза вважає безглуздим традиційне романтичне уявлення про те, ніби жінкам подобається, коли над ними панують, а то й буквально б’ють і приборкують. «Йдеш до жінки — бери батога», — казав Ніцше. Правда, розумні деспоти ніколи не застосовували цієї поради до жінок: хлиста вони припасали для чоловіків — і чоловіки, над чиїми головами свистів батіг, по-рабському боготворили своїх повелителів, навіть дужче, ніж жінки. Звичайно, не лише серед чоловіків, але й серед жінок є такі, яким імпонує перевага сили і подобається, коли їх приборкують.

Але визнавати перевагу сили — одне, а відчувати її на власній шкурі — зовсім інше. Слабкі особистості, хоч і не викликають загального захоплення, воднораз не викликають і відрази. Від них не сахаються, і вони запросто можуть брати шлюб із кимось, кого часом вони, можливо, й не варті. Щоправда, на них не завжди покладешся в якихось надзвичайних обставинах. Та, на щастя, життя не є одним нескінченним випробуванням, а лише низкою обставин, котрі здебільшого й не вимагають надзвичайних якостей і з якими дадуть собі раду навіть пересічні особи, до того ж, якщо поряд з ними є хтось сильніший. Втім, усе довкола засвідчує, що сильні — як чоловіки, так і жінки — не лише уникають шлюбів із сильнішими від себе, а навіть не заводять із ними дружби.

«Коли один лев зустрічає іншого, який реве гучніше, то вважає, що той зануда». Зрозуміло, що чоловік або жінка, які відчувають у собі сили на двох, шукатимуть у партнері чого завгодно, крім сили. Слабкі, навпаки, воліють поєднуватися з сильнішими, аби ті менше їх залякували — і в цьому їхня помилка, яку ми назвемо метафорично «не по зубах горішок». Вони хочуть дістати надто багато за надто малу ціну; і коли угода стає нерівноцінною до абсурду, зв’язок розривається: слабшого супутника або відкидають, або — ще гірше — тягнуть на собі як хрест. У таке становище потрапляють здебільшого не просто слабкі, а до того ще й не дуже розумні, якщо не сказати «недоумкуваті».

А тепер запитаймо себе: якщо з людськими взаєминами справи стоять саме так, то як же вчинить Еліза, опинившись між Фреді й Гіґінсом? Чи погодиться все своє життя підносити пантофлі Гіґінсові, чи захоче, аби Фреді підносив пантофлі їй? Відповідь очевидна. Якщо тільки Фреді не викликає у ній відрази, а Гіґінс — палкої закоханості настільки, аби це затьмарило всі інші її почуття, то вона — якщо за когось із них і вийде — то, мабуть-таки, за Фреді.

Саме так Еліза й зробила.

Це призвело до певних ускладнень. Проте не романтичного, а фінансового характеру. Фреді не мав ані грошей, ані роботи. Щоправда, вдовина частка маєтку, останній залишок минулої величі Товстопанського Парку, дозволила його матері з відносною гідністю долати примхи буття в Ерлскорті, але вже не дозволила їй дати своїм дітям належну середню освіту, а тим паче знайти справу для сина. Служити клерком за тридцять шилінгів на тиждень йому б не дозволила гідність, та й узагалі б це було неподобством. Свої види на майбутнє Фреді пов’язував із надіями, що коли утримувати видимість заможності, то кінець кінцем хтось його помітить і щось йому запропонує. Це «щось» його уява непевно малювала як приватне секретарство або якусь синекуру. [28] В уяві матері, очевидно, поставала інша картина: шлюб із заможною панянкою, котру до нестями зачарує її хлопчик. І після цього можете собі уявити, що відчула мати, довідавшись про шлюб свого сина з квіткаркою, яка покінчила зі своїм середовищем завдяки екстраординарним обставинам, які на той час уже стали притчею во язицех.

28

Синекура — від латинського sine cura (без турботи) — добре оплачувана робота, що не вимагає великих зусиль.

Звичайно, Елізине становище не можна було назвати дуже скрутним. Її батько, в минулому сміттяр, зробив фантастичний міжкласовий стрибок і опинився серед місцевого бомонду, де його здібності демагога затьмарили собою всі забобони та всі невигоди становища колишнього сміттяра і принесли його персоні неймовірну популярність. Відкинутий буржуазією, яку він щиро ненавидів, він одразу потрапив до самих вершків суспільства завдяки своїй метикованості, своїй колишній професії сміттяра (яку виставляв як знамено) та своїм ніцшеанським поглядам на добро і зло. На званих герцогських обідах його садовили по праву руч від герцогині, а в заміських резиденціях він якщо не курив у буфетній, де йому шанобливо прислуговував дворецький, то роздавав поради членам кабінету міністрів у їдальні. Заробляв він чотири тисячі на рік, але зводив кінці з кінцями так само кепсько, як пані Айнсфорд Гіл зі своїми більш ніж скромними прибутками — настільки скромними, що мені совість не дозволяє оприлюднити точну цифру. Він категорично відмовився покласти на свої обтяжені плечі ще й Елізину крупинку, а тому не взяв на себе турботи про дочку. І якби не шлюбний подарунок полковника, то Фреді з Елізою (тепер пан і пані Айнсфорд Гіл) провели б медовий місяць без жодного пенса в кишені. Пікеринґ порадував Елізу чеком на п’ятсот фунтів. Подарунка вистачило надовго, оскільки Фреді, в якого гроші ніколи не водилися, витрачати їх не вмів, а Еліза, отримавши світське виховання у двох старих кавалерів, навчилася носити плаття аж до перших дірок, все одно лишаючись привабливою і зовсім не переймаючись, що її сукні давно не в моді. Втім, п’ятисот фунтів для подружжя на все життя не вистачить — це знали обоє, а Еліза ще й інстинктивно відчувала, що надходив час, коли доведеться розраховувати тільки на себе. Сама Еліза могла б оселитися на Вімпол-стріт, бо там фактично і був її дім. Але вона добре розуміла, що Фреді оселяти там не варто, оскільки це могло згубно вплинути на його особистість.

Не те щоб старі кавалери з Вімпол-стріт заперечували проти переїзду до них подружжя. Коли Еліза прийшла до них порадитись, Гіґінс навіть її не дослухав, бо, власне, не розумів, у чому тут проблема. На його розгляд, бажання Елізи привести в дім Фреді заслуговувало не більшої уваги, ніж питання, чи варто купити в спальню ще одну шафу. Аргументи про особистість Фреді та його моральний обов’язок самому заробляти на життя Гіґінса аж ніяк не пройняли. Він заявив, що особистість у Фреді взагалі відсутня, і що якби той і взявся за корисну справу, то якомусь фахівцеві все одно довелося б усе переробляти, і нічого, крім збитків для суспільства та прикрощів для Фреді, це не принесло б. На думку Гіґінса, природа створила Фреді явно для легкої праці (приміром, розважати Елізу — що йому здавалося набагато кориснішим і достойнішим, ніж служба в конторі). Коли Еліза знову заїкнулася про свій прожект навчати фонетики, Гіґінс ні на йоту не послабив свого шаленого опору цій ідеї. Він заявив, що Елізу як мінімум років із десять не можна допускати до викладання його улюбленої науки. Побачивши, що полковник був такої самої думки, Еліза усвідомила, що не зможе піти супроти них по цій нелегкій стезі. Еліза не була комуністкою, а тому ставилася до знань як до такої ж приватної власності, як, скажімо, годинник, і вважала, що не має права використовувати знання Гіґінса без його особистої згоди. А до того ж Еліза була нестямно віддана їм обом, причому після одруження ще більше й щиріше, ніж до нього.

Нарешті проблему розв’язав полковник, хоч йому довелося добре посушити над цим голову. Якось у розмові з Елізою він нерішуче поцікавився, чи вона остаточно відкинула думку про квіткову крамницю. Еліза відповіла, що раніше справді над цим замислювалася, але викинула це з голови того самого дня, коли полковник сказав, що це нікуди не годиться. Пікеринґ зізнався, що тоді, у пані Гіґінс, він говорив, перебуваючи під надто свіжим враженням від Елізиного тріумфу напередодні.

Того ж дня вони розкрили свої плани Гіґінсові. Його єдине зауваження, кинуте з цього приводу, знову ледь не призвело до сутички з Елізою. А зводилось воно до того, що Фреді — природжений хлопчик на побігеньках.

Потому пішли з розвідкою до Фреді. Як з’ясувалося, він і сам думав про крамницю, щоправда, через брак статків уявляв собі її тісною комірчиною, де за одним прилавком Еліза торгує тютюном, а за другим він продає газети. Але він радо прийняв ідею, додавши, що залюбки ходитиме з Елізою на Ковент-ґарденський ринок, де щоранку вони купуватимуть квіти на місці їхньої першої зустрічі. За це розчулена дружина обсипала його цілунками. Фреді пояснив, що досі не наважувався сказати про це вголос з огляду на Клару, яка точно накинулася б на нього за те, що він псує їй шанси на одруження. Мати теж навряд чи схвалила б такий задум, бо сама вона вже не один рік відчайдушно чіплялася за той щабель на суспільній драбині, де про роздрібну торгівлю не могло бути й мови.

На щастя, ускладнення відпало саме собою, і цілком несподівано. Затято пробиваючись у найвищі з доступних аристократичних кіл, Клара зметикувала, що невід’ємною частиною розмовної підготовки є обізнаність із творами Г. Дж. Велса. Вона заходилася позичати їх, де тільки можна — і вже за два місяці проковтнула усі без винятку. В результаті Клара долучилася до численної когорти новонавернених: і якби хтось узявся описати ці сучасні «Діяння Апостолів», то й півсотні Біблій би не вистачило.

Нещасна Клара… Гіґінс та його мати вважали її за особу малоприємну і сприймали не інакше як з іронією. Навіть в очах власної матері вона була невдахою, з якихось незрозумілих причин відкинутою світом. Проте сама Клара мала про себе зовсім іншу думку. Хоча місцевий бомонд із неї посміювався, а подеколи й передражнював — що, зрештою, притаманне Західному Кенсинґтону, — все ж її мали за людину з головою (або «з дуже міцною головою», якщо можна так сказати). У найгіршому випадку її могли назвати «пробивною», хоча нікому, навіть їй самій, і на думку не спадало, що пробиває вона порожнечу, та ще й не в тому напрямку. А загалом, щасливою вона не почувалася. Більше того, Клару почав огортати відчай. Останній прояв родинного достатку — те, що, за словами місцевого крамаря, її мати була «дамою з екіпажем», — явно не мав ходової вартості. Тому Клара лишилася малоосвіченою, бо єдина освіта, яку вона могла б собі дозволити — це освіта в товаристві крамаревої дочки. Отож Клара мусила запобігати ласки людей того ж кола, де трималася її мати. Але там її просто не хотіли, бо вона була ще біднішою за крамаря й не мала не те що персональної покоївки, а навіть економки, і їй довелося задовольнитися найманою прибиральницею, яка погодилась на скупу платню. За таких умов Клара не могла підтримувати славу родинних традицій. А тим часом традиції нагадували, що шлюб у доступному для неї середовищі був би нестерпним приниженням. Ділки та службовці дрібного штибу були для Клари неприйнятні. Вона полювала на художників і романістів, проте сама їхніх мрій ніяк не полонила. Більше того, її манера сипати новопочутими слівцями зі світу мистецтва викликала в них лише роздратування. Одне слово, Клара в усьому була приречена на невдачу: неосвічена, невміла, нікому не потрібна претензійна безприданниця. І хоч сама вона не помічала в себе цих вад (бо ж ніхто не визнає таких прикрих істин, аж поки йому не зажевріє світло в кінці тунелю), вона надто гостро відчула їхній вплив на своє життя і зрозуміла, що причин тішитися своїм становищем у неї немає.

Прозріла Клара зненацька, коли зустріла одну дівчину свого ж віку, яка справила на неї таке сильне враження, що відразу стала для неї взірцем, і Клара зробила все, щоб домогтися її дружби. З’ясувалося, що це витончене створіння протягом кількох лише місяців спромоглося зробити карколомний стрибок з лондонських нетрів у вищий світ. А коли Велсове перо з височини могутнього інтелекту автора показало Кларі життя, яким вона жила, і суспільство, до якого прагнула, в реальному співвідношенні до справжніх людських потреб і достойної суспільної моделі, це спонукало Клару до такого разючого перевтілення, супроводжуваного актом покаяння, що вплив на неї Велса можна було прирівняти до найславетніших подвигів проповідника генерала Бута або Джипсі Сміт. І тоді Кларин снобізм як рукою зняло. Її життя враз прийшло в рух. Невідомо як, невідомо звідки в неї почали з’являтися друзі та вороги. Одні з її знайомих, кому досі вона була байдужа, кому здавалася смішним опудалом або надокучливою причепою, зовсім про неї забули. Інші, навпаки, стали до неї зичливіші. На свій подив, Клара помітила, що деякі «цілком приємні» люди також поділяли погляди Велса і що, власне, ця їхня відкритість до нових ідей і була секретом їхньої «приємності». Ті, що здавалися їй глибоко релігійними, ті, кого вона наслідувала, намагаючись сама стати на їхній шлях (з катастрофічно марним успіхом, слід додати), раптом почали виявляти до неї жвавий інтерес. Хоч як дивно, але саме в них вона відкрила вороже ставлення до загальноприйнятої релігії, хоча досі вважала, що це ставлення притаманне лише людям геть пропащим. Саме вони згодом і прихилили її до Голсуорсі, а вже той оголив перед Кларою всю марність її шляхетного коріння і тим самим її доконав.

Клара усвідомила, що в’язниця, де вона томилася довгі роки, насправді була незамкнена; а пориви, які вона так ревно придушувала заради світських стосунків, насправді й були єдиним ключем до щирих взаємин. Це одкровення лиш додало Кларі розпачу. Заплутавшись від сум’яття емоцій та сліпучого світла відкриттів, вона знову й знову ставила себе в дурне становище — так само неприховано й безпосередньо, як і того ранку в пані Гіґінс, коли сліпо підхопила Елізину говірку. Втім, нічого дивного: новонароджена Велсова послідовниця заново навчалася робити перші кроки, наче немовля, що тільки-но зіп’ялося на ніжки. Немовля не дратує нас своєю невправністю й не обурює нас тим, що хоче проковтнути сірника. Так само й незграбність Клари не відвернула від неї друзів. Просто тепер вони сміялися з неї відвертіше, а Клара захищалася, як могла, і щосили обстоювала свій новий світогляд.