Пів'яблука

З приймального вiддiлення дiвчинку забрали до реанiмацiї новонароджених. Черговий лiкар Андрiй Степанович дуже переконливо зiграв праведний гнiв:

— Що за пошесть iдiотська — народжувати вдома! Ти що, — тут до всiх пацiєнток казали «ти», — хочеш дитину втратити?! Хто приймав пологи? Чоловiк? Вiн що, лiкар? Зовсiм подурiли! Давай в оглядову. Маруся, — повернувся до молоденької помiчницi, — подивися, що там у першiй палатi, чи нема кровотечi. Я тут сам…

Магду потримали у лiкарнi три днi — дитина виявилася доношеною i здоровою. Магда вiдмовилася вiд оглядiв, сказала, що за релiгiйними переконаннями — вiра не дозволяє. «Один лiкар вже дивився — досить… Я — з Вiсникiв третього дня. Яка секта! Це Товариство духовних братiв i сестер». Цiй маячнi чомусь повiрили, а швидше, авторитет головного лiкаря, який вiв цю пацiєнтку, не залишав жодних запитань у цiй нестандартнiй ситуацiї. Дiвчинi-санiтарцi, яка оформляла медичну картку, Магда сказала, що їй 35 рокiв. «Паспорта з собою не маю, чоловiк завтра привезе, не до того було». Якби обман згодом виплив, Магда б знизала плечима, мовляв, медсестра щось наплутала або не дочула. Але i ця хитрiсть пройшла не помiченою.

…«Усе буде добре, Андрiю, я знаю, вiдчуваю. От побачиш», — переконувала вона того дощового вечора колишнього чоловiка своєї подруги, акушера-гiнеколога Андрiя Степановича. — «Афера чистої води!» — запевнив вiн її.

Афера вдалася.

На початку вересня Магда з дiвчинкою вже були вдома, у «Зубрiвцi». Назвали дiвчинку Сонькою — це iм’я витягнули з пам’ятi, як дорогу релiквiю з шухляди. Воно чекало-чекало й дочекалося свого часу.

…З 27-ми рокiв Магда лiкувалася вiд безплiддя. Їй ставили один дiагноз, другий, щось знаходили пiдозрiле у Iгоря, потiм вирiшували, що причина не у ньому. Яке тiльки лiкування не пробували, до чого лише не вдавалися — усе марно. Надiю вона втратила пiсля чергового екстракорпорального заплiднення. Невдалого, як i два попереднiх. Дитина i у пробiрцi не хотiла зароджуватися.

Точного дiагнозу нiхто так i не поставив. Андрiй, той самий Андрiй Степанович, тодi ще чоловiк Iрини, знайомив Куричiв з фахiвцями, приводив їх на прийоми до лiкарiв. Спецiалiсти бралися за справу, починали усе спочатку: обстежували Магду, Iгоря, ставили попереднi дiагнози пiд знаком питання, вiдмовлялися, зупинялися на iнших дiагнозах, призначали лiкування, але через деякий час змушенi були визнавати поразку.

I Магда закрила цю тему, припинила стукати у зачиненi дверi, намагалася бути щасливою тим, що дала їй доля. Це майже вдалося. Вона навiть перестала згадувати iмена, якi колись придумала для майбутнiх дiтей.

Але її Сонька таки мала народитися.

…Знайомим сказали, що про вагiтнiсть Магди мовчали, бо боялися вректи. Знайомi подивувалися, поговорили про новину i заспокоїлися.

Якось Iрина, згадавши той дощовий вечiр, коли народилася Сонька, запитала подругу:

— Магдо, чому ти тодi була такою спокiйною?

— Не знаю, — Магда одразу зрозумiла, про що йдеться. — Голова працювала чiтко, як нiколи. Без панiки, без розгубленостi. Немов хтось вiв, пiдказував: спочатку зроби це, потiм те, а цього робити не варто…

— А якби того дня ти зi мною не поїхала на квартиру до тiтки?…

— Iрино, того дня саме я з тобою мала поїхати. Так мало статися. Ти що, досi не зрозумiла?… А от що менi справдi не зрозумiло: чому ти тодi так лаялася. Нiколи не чула вiд тебе таких слiв.

— Непритаманна для даного iндивiдуума реакцiя на стрес, — пояснила подруга. — Сама вiд себе не чекала. А у тебе виявилася, навпаки, притаманна реакцiя… Я нiколи ранiше не подумала б, що ти у такiй ситуацiї зможеш настiльки впевнено дiяти. Виявляється, я тебе ще не знаю як слiд…

— Я сама себе ще як слiд не знаю! — усмiхнулася Магда.

10 Галя. Зупинка за вимогою

Найчастiше снилися виробничi сни: дiя вiдбувалася у редакцiї, дiючими особами були колеги. Одного разу навiть приснився еротичний сон з Єрохiним у головнiй ролi.

Збираючись на роботу, Галя не вiдчувала, що вiдпочила. Робота знову розрослася до загрозливих меж — вiд сну до сну. Це почало нагадувати газетний перiод в її життi, коли вона поверталася додому спустошена, залишки повiтряної кульки на асфальтi, розчавленi чужими пiдошвами. Хотiлося лише одного — полежати у гарячiй ваннi з книжкою у руцi i лягти спати. Бiльше нiчого. Особливо лякало те, що усе це було пройденою темою

…Тiкає вiд чогось уночi бездорiжжям. Раптом — аж вiд серця вiдлягло — серед поля бачить вогнище та людей, що сидять навколо. Швидше до них, у їхнє рятiвне коло. Тi дивляться: хто така? Звiдки? Вона розповiдає, що зустрiла на дорозi дивного чоловiка, почала до нього приглядатися i вiн стер рукою риси свого обличчя: брови, очi, нiс, губи…

Люди бiля вогню слухають її без жодних емоцiй.

— Просто взяв i провiв долонею по обличчю, — не може заспокоїтися вона. — I обличчя перетворилося на яйце.

— Ось так? — запитав хтось.

I вони, усi до одного пiдняли руки i провели по своїх обличчях так, як це зробив той незнайомець…

Прокинулася серед ночi iз задубiлими вiд холоду руками й ногами, не в силах поворухнутися. I до свiтанку думала про те, що її проблеми повертаються. Вона ж вибралася з колiї i опинилася у сусiднiй колiї, що пролягала паралельно до старої, такої самої ширини, такої самої глибини.

…Редакцiйний поверх, узятий в оренду, разюче вiдрiзнявся вiд iнших поверхiв старого видавництва. Усюди обдертi, не ремонтованi ще з радянських часiв стiни, трiщини на стелях, запорошенi, вкритi павутинням сходовi клiтини, убогi кiмнати вздовж погано освiтлених коридорiв. I раптом — чудо-поверх нiби з бiзнес-центру. Коли лiфт зупинявся на журнальному поверсi, новачок-вiдвiдувач завмирав на кiлька секунд, вражений рифленими кремовими стiнами, бежевими килимовими дорiжками, вiкном з жалюзi та кондицiонером, i особливо — скляною офiсною стiйкою навпроти виходу з лiфту, за якою усмiхнена дiвчина перед пласким монiтором комп’ютера запитувала: «Чи я можу вам допомогти?»

Ремонт поверху виявився найпростiшим досягненням з усiх тих, що вдалися Галi з її командою за останнi два роки. Вони в усьому встигали вскочити на пiднiжку останнього вагону. Цiни зростали їм навздогiн. Зараз було б безнадiйно щось започатковувати, навiть маючи такого надiйного партнера, як товариш Вiктора, який теж вклав грошi у новий медiа-проект.

Пiсля каскаду щасливих мiсяцiв, коли енергiя фонтанувала, а iдеї спалахували яскравими фейерверками, наступили буднi. Варто було пiти, нарештi, у вiдпустку. Злiтати з Вiктором та хлопцями до Єгипету — до Шарм-аль-Шейха чи Хургади, пожити у п’ятизiрковому готелi, де «усе включено», понiжитися, попiрнати з аквалангом у дивовижно прозоре море, познiмкувати пiдводним фотоапаратом зграйки синьо-жовтих рибок… Але як залишиш журнал?

Сьогоднi наприкiнцi робочого дня, вона вiдчувала себе настiльки втомленою, що навiть говорити не могла. Чи це були вибрики щитовидки? Хоча день виснажив не лише марудними клопотами, пов’язаними з рекламою та розповсюдженням, але й вдалими планами-знахiдками у наступний, вже новорiчний номер. Пересилила бажання викликати водiя, пiшла додому пiшки, в осiннiх сутiнках. Результат того вартував. Знала напевне: хвилин через двадцять свiт навколо знову набуде барв i запахiв, у людей з’являться вирази облич, а в головi розвидниться. Щось зненацька штрикнуло у вусi — вона аж збила крок, зупинилась. Закон гармонiї нагадав зрозумiлою їй мовою: «порушуєш», входиш у пiке, головне проходить крiзь пальцi, залишаючи у долонях дрiбнi пiщинки незначущостi та другорядностi.

Перше попередження. Як не зупинюся, буде «два». Завтра ж вiдкину усю марноту марнот, робитиму лише головне. Бiльше того — потiшу себе дрiбними радостями життя: пообiдаю поза редакцiєю, увечерi зателефоную дiвчатам, подивлюся нарештi «Ангел А» Люка Бессона, дочитаю закинутого Прохаська, одягну перед сном звабливу чорну нiчну сорочку (клаптик шифону з двома шнурочками на плечах та спинi, призначений швидше для виступу у стрип-барi). Iнакше — вухо зупинить. Або щось iнше.

Цей урок вона засвоїла в останнi мiсяцi роботи у газетi. Тодi теж хотiлося зупинки, бодай на два-три днi. Як саме вона розпорядилася б часом i свободою — невiдомо. Впевнена була в одному: я — вже не я, а втомлена загнана коняка, дайте менi лише три днi, вiльних вiд зобов’язань, i я знову стану собою.