Пів'яблука

— Яке пусте?! Вiн дав менi зрозумiти, аби я не пхалася на його територiю, що це мене не стосується. I то якими словами! «Копирсалася»! Нiби у кишенях або у бруднiй бiлизнi!

Повернувши за рiг, вони опинилися перед вуличним кафе — столики пiд лапатими парасольками стояли мало не на тротуарi за ажурною металевою огорожею посеред весняної сонячної вулицi.

Через хвилину Галя вже замовляла офiцiантовi каву з мигдальними тiстечками. А Луїза, вмощуючись у плетеному крiслi бiля столику, додала:

— Ужгородського коньяку, два по п’ятдесят.

Дiстала шкiряний футляр зi своєю забавкою — маленькою люлькою на довгiй нiжцi, пакет початого тютюну та сiрники. Протерла нутро файки коньяком, набила її запашним куривом, неспiшно розпалила, затягнулася i з задоволенням випустила дим. За її рухами хотiлося спостерiгати, не вiдводячи погляду. Над столиками розлiгся благородний аромат.

— Менi вже так багато не вдалося у моєму життi, Галко. I знову щось не те виходить.

— Бiйся Бога! Що тобi не вдалося? Роботу маєш, любиш її, грошi заробляєш пристойнi, маєш цiкавi плани…

— Я про iнше.

— Про людей, якi поруч? Теж не гнiви Бога. А свого чоловiка можна усе життя шукати. Помилятися, шукати, помилятися знову, але однаково шукати.

— У тому то й рiч, що це вiн. Я вже знайшла його. Тiльки щось подумаю — вiн це каже. Або вiн щось почне говорити — я закiнчую. Чи навпаки, несподiване щось бовкне або неочiкуване втне i я ще бiльше переконуюся — це той, кого чекала. Менi подобається, як вiн пахне, як їсть, люблю слухати, як вiн ходить по квартирi, як плюскається у ваннi. Ми смiємося разом, регочемо як пiдлiтки, розумiєш? Я хочу бути з ним. I я йому теж потрiбна. Менi навiть говорити про це не треба, я й без слiв усе бачу. Розумiєш?… Але тепер чомусь так холодно, так байдуже поставив мене на мiсце. Не надто пхайся, мовляв, у чуже життя…

— Це з твоєї точки зору. А з чоловiчої дзвiницi ваша суперечка виглядає, мабуть, так…

Галя пiднесла до губ широкий опецькуватий келих, зробила маленький ковток. Луїза грiла свiй коньяк у долонях, не поспiшала пити.

— Ставлю себе подумки на мiсце чоловiка, — вела Галя. — I розумiю, що вiн не збирався приховувати вiд тебе цю iнформацiю. Просто вашi стосунки ще не дозрiли до такої розмови. Або моменту вiдповiдного не трапилося. А тут ти починаєш гнати коней, розпитуєш, слiдство ведеш зi стурбовано-трагiчним виразом обличчя. Кому це сподобається?

— Чому зi стурбовано-трагiчним?

— А що — з безтурботно-веселим? Та ще й пiсля пiдступного з його точки зору вторгнення у його особистi фотофайли. Чоловiки такi речi сприймають як вiдверте зазiхання на їх свободу. Як намагання жiнки встановити над ними контроль. А ти ж хiба цього прагнула? Тобi ж потрiбна вiдвертiсть та щирiсть у стосунках… Тому у таких розмовах важливi жiночi iнтонацiї, найдрiбнiшi нюанси, здатнiсть вiдчувати момент. А також iнтуїцiя — чи варто продовжувати розмову зараз, чи вiдкласти її без образ на потiм. От побачиш, вiн сам усе розповiсть, прийде час. Не пiдганяй його i не ставай у позу ображеної квочки.

— Ображеної квочки?…

— Ну… Вiдвернутися вiд нього i робити вигляд, що ти страшенно переймаєшся iншими речами: порпаєшся у пилюцi, трясеш гребенем, шукаєш хробакiв…

— Ну добре. А раптом вiн її i далi любить?

— Звичайно, що любить. Якась частка чоловiчої душi завжди кохатиме жiнку з минулого. Кожне попереднє кохання не минає безслiдно. А ти сподiвалася зустрiти чоловiка без минулого? Навiть уперше закохуючись по-справжньому, ми вже маємо за собою досвiд бодай дитсадiвських кохань. Замiсть безпричинних страждань направила б зусилля на те, аби стати його… великим коханням. Саме так. Хоча й трохи пафосно. I взагалi, Луїзо, де твоя природна легкiсть? Звiдки викотилася ця важка артилерiя на любовному фронтi?

— Сама не знаю, чому на нього так серйозно реагую. Занадто серйозно. Будь-яка дрiбниця має шалене значення.

— Дивись, не зiпсуй усе. Чоловiки надмiрної серйозностi у цих справах не люблять. Наша зброя — здорова доза пофiгiзму, iронiї, легкостi, гри. Що занадто серйозне — смiшне. А у чоловiкiв серйозне там, де гра.

Неподалiк рiзко пригальмувала маршрутка, миттєво вiдреагувавши на помах руки хлопця з заплiчником за спиною. Вiн пiдсадив на пiднiжку свою юну супутницю, легко застрибнув у салон. А дверi не спiшили зачинятися. Водiй чекав жiнку, яка добiгала до маршрутки з тривожним виразом обличчя, незграбна, зосереджена на процесi — наздогнати i не зашпортатися. Зняти її на вiдео у цю хвилину i показати згодом цi кадри, не повiрить, що це вона.

Жiнка, що наздоганяє громадський транспорт або, спiзнюючись на роботу, стрiмко долає останнi метри до входу в офiс, подiбна на корову, що спiшить до води: пiдбiгла пiдтюпцем, перейшла на рвучку ходу, знову зiрвалася на бiг. Голова трохи нахилена на бiк, дрiботить по асфальту «ратицями»*-пiдборами з таким зосередженим виразом обличчя, аж шкода її стає. Шкода, бо вона порушує Закон краси. I за це неодмiнно дiстане догану. Її побачать i запам’ятають недостойну картину. I можливо, побачить не випадковий спостерiгач, а потенцiйний Обранець, але так i не зрозумiє, що це — Вона, а Вона у поквапi не зверне уваги на Нього. А згодом матиме сiрий настрiй i не розумiтиме, вiд чого. Що таке? Чому?… А не бiгай у ранковi панiчнi хвилини за маршруткою, не дозволяй собi карикатурно метушитися i побачиш, нiчого жахливого не станеться. Начальник прийде ще пiзнiше. Твоєї непунктуальностi нiхто не помiтить. А якщо станеться те, чого ти так боялася, якщо вибухне скандал i на стiл шефа ляже заява на звiльнення i вiн її пiдпише, то згодом з’ясується, що це було доленосне спiзнення, щасливий збiг обставин, початок нового життя. Такою буде тобi, жiнко, вiдзнака вiд свiтової гармонiї за вiрнiсть красi. Тож не бiйся пропустити маршрутку! Не переслiдуй її так панiчно i приречено! Твоя маршрутка наступна.

Галя з Луїзою мовчки спостерiгали за життям вулицi. Паузи у розмовi виникали самi собою. Нiхто не спiшив заповнювати їх словами. Було комфортно мовчати удвох, смакуючи кавою з коньяком. Вони не обмiнялися своїми думками, так i не дiзнавшись, що подумали майже одне й те ж, дивлячись на жiнку, що бiгла до маршрутки.

— Ти ж завжди така впевнена, iронiчна. Що тобi тi Ольга i Марiя? — повернулася Галя до розмови. — У тебе своє життя i свої стосунки з цим чоловiком. Якщо на однiй чашi терезiв твоє бажання бути з ним, а на другiй — образи на нього, то визначся, що переважує, що для тебе важливiше. Хочеш попри все бути з ним? Дай собi чесну вiдповiдь. Хочеш? Якщо так, закривай на деякi речi очi, не звертай на них надмiрної уваги. Пробачай. Iди на компромiси. Вiдкладай з’ясування деяких речей на потiм, бо у багатьох випадках усе стає на свої мiсця саме собою, без тиску та зусиль. Довiряй чоловiковi. Тут краще передати, анiж недодати. Таке просте перевiрене правило: краще «пере», нiж «недо». Хоча, може я й не маю рацiї. Це мiй досвiд. Вiн полягає у простих речах. Як у вiдомiй сентенцiї: танцюй, нiби тебе нiхто не бачить, спiвай, нiби тебе нiхто не чує, кохай, нiби тобi не завдавали болю… Хтось з мудрих сказав, а так нiби я.

Того суботнього дня вони гуляли й гуляли мiстом. Зайшли ще в одну кав’ярню. «Водимо козу*?», — уточнила Луїза. Настрiй у неї вiдчутно полiпшився. За кавою Галя згадала про блузку, яку не купила кiлька днiв тому у «Пасажi», а вдома зрозумiла, що саме вона їй украй потрiбна. Повела Луїзу у «Пасаж».

Йшли на блузку подивитися, а купили кульчики. Вони самi покликали до себе — з вiдкритого стенду з розвiшаною на гачках бiжутерiєю. Особливо ефектно виглядали тi, що були схожi на вiтражi з кольорового скла в оправi пiд стару мiдь. Одна пара — рiзного розмiру пiдвiски у металевих круглих рамках з камiнчиками кольору молодого та старого вина. Друга пара — ромбики, що крiпилися один до другого, утворюючи ланцюжок-гiрлянду з темно-бордового та темно-синього скла. Iнших прикрас, що були поруч, навiть не зауважили. Галя зняла свої золотi сережки, сховала їх у торбинку, натомiсть встромила у вуха «ромбики».

— Клас! — вимовила Луїза i одягнула «кругляки».

— Супер! — зробила висновок Галя.

Пiдiйшли до дзеркала. Галя, пiдiбравши волосся угору, хитнула головою — ромбики блиснули тьмяним свiтлом.

— Беру, — вирiшила вона. — Подобаються тобi твої?

— Дуже! — Луїза теж роздивляла себе у дзеркалi. — Таких дешевих у мене давно вже не було. П’ятдесят гривень, а подобаються як за мiльйон.

— Я тобi їх дарую, — сказала Галя. — А ти подаруєш менi мої. Згода?

Продавець на касi деякий час зосереджено дивилася на них, не вiдразу зрозумiвши простої комбiнацiї. Що тут складного? Двi жiнки прийшли розплачуватися за покупки вже в обновах i, показуючи одна на одну, повiдомили: «Я плачу за цi, а моя подруга — за цi».