Пів'яблука

Але сам Пiнзель випередив усiх своїм посланцем, захопивши її новою iдеєю.

А хто тодi займатиметься журналом? Усiма його проблемами — творчими i нетворчими: штатним розкладом, ремонтом, рекламою, розповсюдженням, бла-бла-бла. Доведеться, мабуть, вiдкласти новi плани на потiм. На невизначений час. Але ж… Сама ж хотiла, нарештi, дiзнатися: можеш чи не можеш… А тут тiльки так: поки не спробуєш, не дiзнаєшся на що здатний…

З думок висмикнув телефонний дзвiнок: Iрина приголомшила новиною: «Смоукi» у Львовi! Виступатимуть в Оперi! Очевидне — неймовiрне.

Якби це сталося рокiв тридцять тому, подiя була б прирiвняна за масштабом до приземлення iнопланетян на площi перед Оперним театром. Пiд музику цiєї культової рок-групи 70-х усе в їх поколiннi ставалося вперше: поцiлунки, екзамени, дискотеки, посиденьки у гуртожитку, першi кохання по-дорослому, першi розлучення…

А тут раптом з’ясувалося, що у залi та на балконах є вiльнi мiсця. А може «Смоукi» не приїхали i обiзнанi вже здали квитки?

Пiшли на концерт ушiстьох: Галя з Вiктором, Iрина зi Стасом (давнiй приятель, «просто друг») та Луїза з Конем («Ми тут по роботi, працюємо»). Магда на шостому мiсяцi вагiтностi сидить вдома, подалi вiд лютневих протягiв та епiдемiї грипу.

Завiса повiльно пiднялася, вiдкривши щемливу картину: перед мiкрофоном стояв Алан Сiлсон — старий i сивий. Поруч — хлопцi-музиканти, а злiва, в куточку сцени — симфонiчний оркестр. Алан заговорив низьким захриплим голосом. Мало того, сказав, що барабанщик Рон Келлi захворiв пiд час гастролей, так ще i я, ваш покiрний слуга, не виправдав сподiвань: маю чи то бронхiт, чи то вже запалення легенiв. I тому сьогоднi хлопцi спiватимуть без мене. Закашлявся. Пiдняв догори два великi пальцi та стиснутi кулаки, усмiхнувся i пiшов важкою ходою за кулiси.

Багатообiцяючий вступ.

Музиканти почали зi знайомої мелодiї, але їх голоси ледве було чути. Залою пройшла хвиля низького звуку — чи то видихнули одночасно, чи то розгублено перевели подих. Нiби гаряча жiнка зiйшлася з сонним втомленим чоловiком, у якого на цей вечiр були iншi плани. Перший контакт мiж публiкою та артистами був схожий на взаємне розчарування. Хлопцi на сценi спiвали не так як Ален Сiлсон та Крiс Норман свого часу, по-iншому розставляли акценти, не там робили паузи. Але цi пiснi зiпсувати було неможливо. Тим бiльше, що грали музиканти добре. Їх виступ трохи нагадував репетицiю, але i в цьому була певна привабливiсть. Басист Грехем Кiрнс та гiтарист Ендi Вiлан не були у тому, давньому складi «Смоукi». Але Кiрнс колись грав у не менш легендарнiй групi «Iглс»… На барабанах азартно вправлявся львiвський музикант, якому довелося «влетiти» у репертуар за один день, а львiвський диригент змушений був термiново писати партитуру для оркестру.

What Can I Do та Living Next Door To Alice спiвали вже разом з музикантами, пригадуючи слова. А пам’ять демонструвала свiй вiдеоряд: забутi картинки зi студентських поїздок у колгоспи на помiдори чи картоплю, розмови на перервах перед аудиторiями, на широких пiдвiконнях, пакування заплiчникiв у Карпати з обов’язковими «Спотикачами» та «Слив’янками». Галя навiть згадала, як танцювала Магда на факультетських дискотеках тридцять рокiв тому «швидкi танцi», її рухи i вираз обличчя. На перших звуках iглсiвського «Готелю Калiфорнiя» не витримала й набрала номер Магди, прошепотiвши у трубку: «Магдо, слухай».

…Пiсля концерту вся компанiя завалила у першу-лiпшу кав’ярню. На пiдвищеннi в залi грали «живi» музиканти. Чоловiки замовили вино i щось з репертуару «Смоукi». Через годину, розливаючи чергову пляшку червоного сухого, прийняли, проголосувавши пiдняттям рук, одностайне рiшення: кожного з них — прийде час — ховатимуть пiд «What Can I Do» або пiд «The Hotel California».

14 Львовотерапiя

Коли визначаєшся, нарештi чого насправдi хочеш, настає час дiяти. Людство дiлиться на цi двi категорiї: люди, якi говорять, i люди, якi дiють. Однi жалiються на долю та обставини, марнують час у проговорюваннi банальних речей, зрозумiлих без слiв, так i не дозрiваючи до дiй. Iншi менше говорять, бiльше роблять, поступово, цеглинка до цеглинки складають свою будiвлю. I вона росте, робиться помiтною. А у перших, з якої точки не подивишся — рiвнина зi слiв.

Галю п’янило її нове захоплення. Герої, подiї, дiалоги тiснилися на виходi до бiлого листа. Вона їх ледве стримувала, чекаючи вечорiв та вихiдних, коли можна буде вiдкрити ноутбук з першим роздiлом роману.

— Галко, як у тебе в суботу? — голос Луїзи у слухавцi здавався втомленим.

— Працюватиму вдома. Хлопцi на рибалку зiбралися, Сергiй — на авторинок. А я писатиму, — Галя не уточнила, що саме писатиме. — А що, Луїзо?

— Думала, може зустрiнемося?… Гаразд, тодi до середи!

— Бувай!

У суботу зранку Галя зварила борщ, пройшлася порохотягом по кiмнатах i з нетерпiнням та пiднесенням поставила на стiл ноутбук, який не вiдкривала кiлька днiв, бо була до пiзнього вечора зайнята у редакцiї.

I пiшла до телефону.

— Луїзо, де ти є?… А коли звiльнишся? Я можу за годину пiд’їхати до пам’ятника Шевченку.

Недарма щось тривожне у голосi Луїзи не давало їй спокою. З першого ж погляду на подругу стало зрозумiло, що та у глибокому мiнорi. Хоча одягнута, як завжди, з цiкавинкою — уся у приємнiй сiро-рожевiй гамi. Але на цю її особливiсть жоднi негаразди не здатнi вплинути.

Проблема Луїзи вискочила з екрану монiтора. Побачила у домашньому комп’ютерi Коня папку пiд назвою Olga. Вiдкрила її, а там фотографiї, на яких щасливий Кiнь поруч з якоюсь усмiхненою жiнкою. Або ця жiнка сама, без нього, але зрозумiло, що фотографував вiн. Луїза вже бачила цю жiнку ранiше. Її фото стоїть у нього на кухнi на поличцi у рамцi. Луїза вирiшила, що це колишня дружина. Тому навiть не запитала, хто це, лише щось шкрябнуло в душi: розлучився, а портрет не ховає. Але, виявляється, це була не дружина. Дружина називалася Марiя, Кiнь колись згадав її iм’я, i Луїза запам’ятала. А файл у комп’ютерi називався Olga. Хто така Ольга?

— Хто ця жiнка? Дружина? — запитала Луїза, знаючи вже, що не дружина.

— Нi, це — Ольга, — вiдповiв Кiнь.

Луїза чекала пояснень, але їх не було. У кiмнатi панувала мовчанка.

— Я кохав її, - сказав Кiнь. — Ти копирсалася у моєму компi?

Що вразило її бiльше: «кохав» чи «копирсалася»?

— Що ти собi дозволяєш? — вибухнула вона.

— Експериментальний кролик може собi дозволити усе!

Вони посварилися. Луїза не залишилася того вечора у нього. Вiн не зателефонував i не прийшов до неї наступного дня…

У Галi перевернулася душа, коли вона побачила, як по щоках подруги побiгли сльози.

— А що ти робила в його комп’ютерi?

— Вiн сам сказав, аби я подивилася поштову скриньку — нам мали надiслати запрошення на фестиваль… Ну, а мене занесло у фотопапки. Побачила жiноче iм’я… А ти що, змогла б у такiй ситуацiї втриматися i не вiдкрити цей файл?

Галя уявила себе перед комп’ютером Вiктора…

— Звiсно, вiдкрила б! Кожна жiнка, мабуть, вчинила б так само. Проклинаючи згодом свою цiкавiсть. Дуже висока ймовiрнiсть нарватися на сюрприз. Але у твоєму випадку, що сталося жахливого? Нiчого. Зазирнула у його минуле. Пусте!