Пів'яблука

ТПК давала їм не завжди зрозумiлi теми для творiв. Могла пiдiйти до дошки, написати своїм калiграфiчним почерком «Iнодi вiдсутнiсть сумнiвiв означає боягузтво». I сказати їм, шiстнадцятирiчним: «Це тема твору. Починайте працювати».

«Уявляєш, — писала Валя, — ТПК у школi дотепер називають ТПК! Я була вражена. Передати їй вiд тебе вiтання?»

Другий лист був вiд Оленки Денисюк. Вiн теж починався зi слiв: «Звичайно пам’ятаю!» Пiсля iнформацiї про себе, прохання: вишли електронкою фотки, страшенно кортить тебе побачити.

Iринi хотiлося вiдповiсти негайно, i запитати, чи пам’ятають вони, що саме у цi днi, наприкiнцi травня, пiсля останнього дзвоника, вони вперше розпивали разом вино у парку, i ТПК пила з ними! Хоча яке там пила, пригублювала сухе вино «Фетяска». Андрiй Криволап, красивий хлопець з некрасивим прiзвищем грав на гiтарi i спiвав щемливу пiсню. Слова i музику могла вiдтворити хоч зараз про те, як король привiз здалеку просту дiвчину i назвав її королевою:

Оксамит i корона -

нелегкая ноша,

бiгати королева бiльше не може…

Лай-дi-лай-дi, лай-дi-лай-дай,

Музико, музико, голосно грай!

Вино вдарило 17-рiчнiй Iринi в голову. Сашко курив поруч, обiйнявши її однiєю рукою. Вiдвертався, випускаючи дим вбiк, аби на неї не потрапляв.

«Саню, кiльцями можеш? — запропонувала вона, — Давай кiльцями! Такими… пух-пух-пух!» Показала, витягнувши шию i склавши губи трубочкою, усi засмiялися. Сашко теж усмiхнувся. I почав слухняно випускати кiльця вгору. Пiсля особливо вдалого ланцюжка у небо народ заплескав, схвально загудiв, а Саня подивився на неї так, що при однiй згадцi про цей погляд щось ворухнулося у душi.

Поверталися з пiкнiка пiсля останнього дзвоника автобусом. Сашко чистив апельсин i годував її дольками. Боковим зором вона упiймала теплий i трохи сумний погляд ТПК — так спостерiгають за своїми дiтьми. А вона ж була старшою за них лише на кiлька рокiв.

Чи передати ТПК вiтання? Та вона усе життя пiдсвiдомо вiдчувала, що залишається у боргу перед цiєю людиною! ТПК навiть не здогадується, як багато зробила для них. Натомiсть, мабуть, дотепер не забула про той зухвалий прогул усiм класом.

Валя написала: «ТПК каже, що пам’ятає кожного з нас i багато з того, що ми, мабуть, уже забули. Адже ми були її першим випуском. Бiльше, каже, таких не було. Я зробила для неї на компакт-диск копiю фiльму про наш випускний».

Iрина двiчi перечитала останнє речення. Вона геть чисто забула, що тато Валi знiмав усе, що вiдбувалося на випускному вечерi, вiдеокамерою. А потiм, через два мiсяцi, Iрина отримала колективного листа вiд однокласникiв, написаного на вечiрцi у Валi вдома. Майже увесь клас зiбрався тодi подивитися фiльм. Валя намалювала портрети кожного кульковою ручкою: як хлопцi розмовляють, курять, дiвчата танцюють, пишуть листа, несуть тацю з тiстечками, а Саня Бiленький розкорковує вино. Могла б i не пiдписувати, хто де — усi були схожi на себе. Це ж треба! Десь є такий важливий документ її життя — фiльм, у якому юна Iрина смiється, розмовляє, обнiмається з Сашком, а вона жодного кадру дотепер не бачила. I прожила без цього фiльму вже майже тридцять рокiв, а тут раптом так сильно обпекло новиною, що вже би зiрвалася i їхала до столицi, знаючи, що головна причина — цей любительський фiльм.

А вiд Сергiя Соколова вiдповiдi не було. Вiн вiдповiсть згодом, подумала Iрина.

У сiмнадцять рокiв важко покохати на все життя. Однак у Iрини сталося саме так. Роки спливали, вона ставала мудрiшою, досвiдченiшою, досконалiшою, закохувалася i залишала чоловiкiв. З легкою ностальгiєю згадувала про «колишнiх», коли вони їй телефонували, або присилали квiти, або згадували про неї у розмовах з iншими, а тi iншi, її знайомi, про це переповiдали їй. Але завжди дивувалася тому, як будь-яка дрiбничка, пов’язана iз Сашком, могла стати причиною перевороту: почуття, засипане товщею рокiв та подiй, пробивалося назовнi, немов живучий зелений паросток через гори камiння. Не так важко зустрiти кохання, як його зберегти. Коли маємо усе, ми, легковажнi, поводимось так, нiби так завжди i буде за будь-яких обставин та умов. Нiби нiколи нiчого не втратимо. Але втрачаємо, й Iрина втратила, i була впевнена, що тiльки через власну пихатiсть i гордощi, i зверхнiсть, i дурiсть. А коли доля вирiшила через кiлька рокiв закрiпити пройдений матерiал i перевiрити, чого навчилася нездiбна учениця, i знову допомогла зустрiтися з рiдною душею, Iрина наступила на тi самi граблi. I знову залишилася сама, тепер уже без чоловiка, без Андрiя. Дивна рiч, у своїх спогадах вона забула, що обидва коханi були далекими вiд iдеалу, i винила тiльки себе.

Розлучившись з Андрiєм, думала: от i добре, новий етап життя починається. А вийшло так, що попереду чекало на неї багато кохання, але не взаємного, без зустрiчного потоку. У неї закохувалися сильно й надовго, вона — захоплювалася на кiлька тижнiв. Як тiльки стосунки сягали апогею, тобто лiжка, у неї неминуче починався спад. А у чоловiка, який був поруч, навпаки. Коли дисгармонiя ставала вiдчутною, починалися безкiнечнi розмови-розбiрки, страждання, мовчання у слухавку, i усе це бiльше й бiльше починало дратувати.

— …Ви ще не йдете додому?

Запитання повернуло Iрину до реальностi. Новенька, Власта, трималася з Iриною запанiбрата. Це простежувалося не так у словах, як в iнтонацiї, у тому наскiльки близько, майже впритул, наближалася вона при розмовi — аж очi сходилися на перенiссi. Iринi ця манера спiлкуватися була неприємною. Саме тому вона не спiшила переходити з дiвчиною на «ти».

— Зараз йду, мушу дещо закiнчити, — вiдповiла вона. — Добре, що ви затрималися, Власто. Хотiла вам дещо пiдказати. Не варто одягати разом речi бiлого кольору та кольору сiрого полотна, як на вас сьогоднi.

Власта розгублено дивилася на шефову.

— Вони сумiснi лише у випадку, коли присутнi поруч ще бодай один чи два вiдтiнки цих кольорiв. Iнакше бiлий виглядає випадково, а сiро-бежевий — брудним. От подивiться…

Iрина витягнула з плетеного кошика з взiрцями тканин кiлька свiтлих клаптикiв, приклала їх до плеча Власти.

— Бачите, коли до бiлого приєднується колiр паленої кiстки, або пiсочний, або колiр полину, тодi й небiлене полотно стає доречним у цьому рядi.

— Ну… Справдi так… — Власта погодилася, але нiби лише для того, аби зробити шефовiй приємне.

— Не ображайтеся, Власто. Ми працюємо з клiєнтами, мусимо виглядати вiдповiдно, — голос Iрини пом’якшав. — У тому сенсi, що смак має бути в усьому, навiть у найпростiшому робочому варiантi одягу. То що, додому?… Ви йдiть, а я ще на годинку роботу маю. Подруга попросила дещо для неї зробити.

— Давайте допоможу.

— Не треба, дякую. До завтра.

Iрина вiдчувала, що i зауваження дiвчинi не сподобалося, i вiдмова шефової була не до душi. А Iринi хотiлося, аби вона швидше пiшла. Невже через таку дурницю, як невдале поєднання кольорiв в одязi?… Хтось iнший нiби й робить багато що неправильно, але власне це чомусь i подобається, а тут людина демонструє свою прихильнiсть i готовнiсть бути корисною, а тебе поступово накриває невиправдане роздратування — i голос не такий, i iнтонацiя, i погляд, i бажаєш, аби людина швидше дала тобi спокiй.

Робота над топом Луїзи тривала бiльше, нiж годину. Пiвтора десятка лiтер, кома, знак оклику i квiтка для аплiкацiї — усi складовi Луїза сама вирiзала з тканини. Iринi залишилося перетворити цi заготовки на надпис. Вона двiчi переставляла компоненти, аж поки усе не вишукалося у бездоганнi два рядки на топiку, якi вона й закрiпила за допомогою вишивальної машинки.

…Удома голосно грала музика — Сонька вiдпочивала. Iрина, заледве переступивши порiг, познiмала перстенi, кульчики, зав’язала коротенький хвостик на потилицi — без цього ритуалу вона не вiдчула б, що вже вдома. Перша справа — зняти прикраси, забрати волосся — i у ванну, змивати з себе усi проблеми дня.