Пів'яблука

Вулиця зустрiла рiзким запахом мокрого асфальту та молодого липового листя. Щойно пройшла злива. У зволожених тротуарах вiдбивалося розмите свiтло лiхтарiв та неонової реклами. Напрочуд легко дихалося.

— Давай класну новину! — забажав Кiнь.

Вона зауважила, з яким задоволенням вiн втягнув нiздрями свiже повiтря.

— Новина така, — Луїза вiдчувала, як разом з озоном в її легенi, у голову, у кров немов потрапили бульбашки шампанського — хвиля веселої зухвалостi пiднялася у душi. — Я тебе не залишу. I не вiдчеплюся вiд тебе. Не дам тобi спокою. Не вступлюся.

Жодної iстеричної нотки в голосi — лише спокiйна радiсть. I нiжнiсть. Вiн мовчки стиснув її руку.

— Що у тебе — неприємностi? Бiда? Я допоможу тобi. Потрiбнi грошi — вiзьму позику на роботi. Скажи, що сталося?

Його обличчя затремтiло.

— Ну що ти? — вона не вимагала вiдповiдi, достатньо було того, аби вiн слухав її. — Приймаю тебе з усiма твоїми особливостями, з усiма рисами, плюсами i мiнусами. Тiльки не казино. Буду з тобою хай би що i не вiддам тебе цiй заразi, зрозумiв?

Вiн мовчав. Вона не могла на нього дивитися.

Пiдiйшли до таксi, що стояло неподалiк, сiли разом на задньому сидiннi i всю дорогу мовчали, не вiдпускаючи рук.

А потiм сидiли у нього на кухнi, знову говорила тiльки вона.

— Чому ти ходиш туди? Для чого? Ну поясни, будь ласка, зрозумiти хочу.

Вiн мовчав. Але це було не байдуже мовчання — вiн слухав її, хитав головою, тер чоло кулаком. Але не вiдповiдав, слова стояли у горлi.

— Ти розумiєш, що нiколи не будеш у виграшi? Розумiєш це? Програватимеш бiльше, анiж виграватимеш, аж поки не програєш усе. Ну що ти «Гравця» Достоєвського не читав?

Кiнь невизначено хитнув головою.

— Не читав? — зрадiла Луїза. Монолог нарештi перетворювався на дiалог. — Я принесу. Почитаєш, побачиш, яка це пошесть, яка дурня! Достоєвський сам грав так, що не мiг зупинитися. Програвав усi грошi, позичав — i знову програвав. Навiть Тургенєву писав з-за кордону, сиджу, мовляв, у готелi, фактично пiд арештом, прошу позичити грошi… Вони не любили один одного, але один просив iншого, та що там просив — благав, аби той вислав йому сто, чи скiльки, забула, здається сто рублiв, бо програвся ущент. Жалiвся, що витратив грошi жiнки, яка було в нього закохана. А Тургенєв, знаєш що?… Висварив його у листi, хоча грошi вислав, щоправда разiв у десять менше, анiж той просив. Згодом Достоєвський не мiг i їх вiддати упродовж багатьох рокiв. А Тургенєв, захланник*, кiлька разiв нагадував… Уявляєш?

Кiнь мовчав, тер чоло.

— А фiльм з Де Нiро бачив? — пiшла на новий виток Луїза. — Там, де вiн — управляючий казино. Не пам’ятаєш? Усi хитрощi таких закладiв показали. Уяви. Японець виграв шалену суму. Їде задоволений в аеропорт. Але хто ж його вiдпустить? Цiла схема запрацювала, навiть рейс вiдмiнили, усе зробили, щоб щасливчик з виграними грошима не видерся на волю. Той повернувся, звiсно ж знову у казино, аби дочекатися наступного авiарейсу. Тримає себе у руках, сидить, не грає. Лише дивиться. Сиди-ить, сиди-ить… За ним спостерiгають на монiторi, знають, що не втримається. Головне — вичекати. Щоб почав грати. Японець робить ставку! I пiшло-поїхало… Програвся до копiйки. Все спустив, увесь виграш.

Засвистiв чайник на плитi.

— Поки не п’ю — усе нормально, — раптом вичавив iз себе Кiнь глухим голосом. — А як вип’ю, то ноги самi несуть у тому напрямку. Немов хтось у мене вселяється.

— Ти ж рiк не грав?

— I не пив, — глухо додав Кiнь. — Тримався.

— Чому ти йдеш туди? Ти розумiєш, що там не розбагатiєш?

— Так.

— Що, навпаки, програватимеш?

— Так.

— Чому тодi йдеш?

— Якби то усе було так просто… Це сильнiше за мене, розумiєш, Лу? Сильнiше. Вже не думаєш. Питаннями такими, як ти ставиш, не переймаєшся. Просто йдеш як теля на мотузцi… Колись виграв двi тисячi «зеленi». Ото, подумав, легкi грошi! Знову пiшов. Програв. Добре, думаю, вiдiграюся i тодi вже крапка. Та де там! Затягнуло немов у вир.

— Ну добре, йдеш, граєш. Але ж можна зупинитися, коли починаєш програвати? Не мiй день, мовляв, не фартить. Можна зупинитися?

Кiнь скривив губи, махнув рукою.

— З кожної ситуацiї є вихiд. Ти живий-здоровий, це головне. Усе решта можна виправити. А хочеш, психотерапевта хорошого знайду? Пiдеш до нього? Наша Гаврилова, рекламний агент, розповiдала, що у її подруги в сiм’ї були проблеми: син-восьмикласник пропадав у залах гральних автоматiв. Вона його ночами шукала, об’їжджала на таксi цi заклади один за одним. А потiм психотерапевта знайшла i той допомiг…

Кiнь iронiчно глянув на Луїзу, хотiв щось сказати, але втримався.

— Ну, добре, — не зупинялася Луїза. — Ти несеш свої грошi чужому дядьковi. Сам! За власним бажанням, при свiдомостi, без жодного примусу. Вiддаєш те, що заробив, якомусь дебiлу. Створюєш йому матерiальне благополуччя. Працюєш на нього, i вiн же при цьому вважає тебе лохом. Це тебе не вкурвлює?

— Лу, я все розумiю! Невже думаєш, що менi треба пояснювати, як пiдлiтковi? Я все розумiю. Зробити нiчого не можу. Ось тут проблема, — вiн постукав вказiвним пальцем собi по чолi. — Ти цього не зрозумiєш.

— Я хочу зрозумiти. I допомогти. Давай разом вибиратися, — Луїза готова була на все заради цього чоловiка. — Багато зараз програв? Скiльки?… Ну чого ти мовчиш? Я знайду грошi, ти все повернеш, але пообiцяєш менi бiльше не переступати порiг казино. Я знаю, якщо ти щось сказав, так воно i буде.

— Уже сестрi обiцяв рiк тому…

— Знаєш, чому не вийшло? Вона повiрила, ти ж нiколи їй не брехав. А я буду знати, що ти можеш пiти туди, а менi скажеш, що ти в iншому мiсцi. Я буду готова, що ти можеш не сказати менi правди, коли йтиметься про казино.

— Зрозумiло. Я вiдразу догнав, що ти з Зоською розмовляла.

«Даремно бовкнула», — подумала Луїза.

— Розмовляла, — пiдтвердила вона, — ми познайомилися випадково, бiля твоїх дверей. Ти знаєш, я нiколи не обмежувала, не контролювала нiкого. I тебе не буду. Але якщо ти зникатимеш з горизонту, я знатиму, де тебе шукати. Ходитиму за тобою. Хочеш, аби я теж стала завсiдницею казино? Щоб програвати почала? Я теж азартна. Разом усе спустимо, наробимо боргiв…

— Нас посадять у боргову яму…

— Слухай…

— …Сидiтимемо там довго i помремо в один день, — закiнчив Кiнь, додавши: — Вибач, що я говорю, коли ти мене перебиваєш.

Вона засмiялася. Потоки пiднесених слiв, хоч i щирих, були недоречними мiж ними. Вiн не любив патетики, i вона її терпiти не могла. А сьогоднi її понесло… Але засмiялася вона не тому, що побачила на його обличчi посмiшку, а вiд своєї впевненостi. Вона не вiддасть його цьому молоху, рукою на нього не махне i не вступиться.