Пів'яблука

Пiсля покупки настрiй остаточно змiнився на краще. Вони заходили у першi-лiпшi брами, нiби грали у гру на уважнiсть: помiтила, яке слухове вiконце у пiддашшi? А ти зауважила кованi пуп’янки квiтiв на балконнiй решiтцi?… У захватi завмерли перед майже зруйнованим вiтражем у верхнiй частинi старих дубових дверей на брамi. Присiли навпочiпки, аби прочитати напис на кахлях пiд ногами з напiвстертими польськими словами — iменем майстра-виробника. Пiдозрiло глипнула у їхнiй бiк жiнка, що виносила смiття, а вони, не звертаючи уваги, стояли, задерши голови, як здивованi дiти: просто над брамою, на будинку, абсолютно гармонiйно спiвiснували теперiшня назва вулицi на табличцi i стара, у виглядi лiпнини ще з позаминулого столiття. Старий номер будинку в ажурнiй вiньєтцi не збiгався з його теперiшнiм металевим номером на стiнi поруч.

На вулицi Пекарськiй Луїза сказала:

— Он у дворi, бачиш, вiкна моєї давньої знайомої, зайдемо?

— Незручно… — засумнiвалася Галя.

— Пiшли, вона дуже класна, вона зрадiє. Телефонувала менi нещодавно, сказала, що з чоловiком розлучилася, запрошувала в гостi в будь-який час.

Зайшли у двiр i Галя очам не повiрила: тут панувала атмосфера 60-х рокiв. Нiби вони не у ворота зайшли, а, переступивши часову межу, повернулися у дитинство. В кутi двору — навстiж розчахнутi дверi. Вхiд у кухню наполовину закриває тюльова фiранка вiд мух. Видно кутик кухонного столу, протерту церату з дiркою на кутовому згинi, масивний, помальований синьою фарбою табурет, неповну трилiтрову банку з кислим молоком. У таку кухню водив їх обох у дитинствi дворовий товариш Вiталька, казавши мамi: «Хочемо хлiба зi смальцем!» Тiтка Слава мастила запашним смальцем свiжий хлiб, посипала грубою сiрою сiллю… I дiтлахи, терпляче дочекавшись своєї черги, накидалися на смакоту. Жодне слово не порушувало гармонiю дружнього жадiбного поглинання одного з найбiльших смаколикiв дитинства. Вiд цього спогаду рот наповнився слиною, захотiлося того смальцю з тим хлiбом i тою сiллю.

Маленький палiсадник, огороджений низеньким — по колiно — дерев’яним парканчиком, теж був родом з тих далеких рокiв. Сплило в пам’ятi слово «аркомка», а може «Аркомка» з великої. Так чомусь називали простiр з деревами, кущами та високою травою за будинком. Дiти в’язали жмутики трави петлями-лапалками, щоб у них потрапила нога переслiдувача у грi «Козаки-розбiйники». А може Аркомка у свiтi дорослих належала якомусь Аркому? Тепер уже не дiзнаєшся.

Вузенький хiдник, витканий зi смужок рiзнокольорового ганчiр’я — хтось розкинув його сушитися уздовж парканчика — теж був раритетним. I цеглянi гнiздечка навколо перших стрiл iрисiв, кожна поставлена пiд кутом наступна цегла перекриває попередню наполовину. Вiд таких, побiлених вапном зубчикiв на клумбах, вже давно вiдвикло око. Як це диво могло зберегтися у центрi мiста?

Пiднялися рипучими сходами з темного дерева, тримаючись за витертi до блиску перила, натиснули на ґудзик дзвiнка. Тиша. Немає вдома, з полегшенням констатувала Галя. Хоча й була готова завалити непроханим гостем до незнайомої людини з одним-єдиним виправданням, що ця людина є знайомою твоєї подруги. Таке траплялося колись дуже давно. Вiдчувала себе нинi школяркою, коли можна було безцiльно тинятися мiстом годинами, вихоплюючи по дорозi з калейдоскопу вражень усiлякi важливi дрiбницi, заходити до друзiв i малознайомих знайомих друзiв.

Троє чоловiкiв на вулицi повернули за ними голови, провели їх поглядами, один з них щось сказав, вона не розiбрала що саме. Але вираз обличчя у нього був хороший, i слова, мабуть, теж.

— Луїзко, на тебе один так подивився… Ти що, навiть не зауважила?… Нi, ти таки вляпалася серйозно! Нормальна жiнка, навiть закохавшись, помiчає чоловiкiв навколо…

…Заледве повернула ключ у замку, як усi четверо — чоловiк, сини i пес Рудий — вийшли назустрiч:

— Де ти була?

— Що з мобiлкою?

Поки вiдповiдала, запитувала чи їли, знiмала чобiтки, Вiктор пiдозрiло вдивлявся в обличчя дружини, навiть принюхувався — занадто усмiхнена, вiдверто щаслива, що таке?

Не їли, чекали її. Навiть Рудий ображено стояв над повною мискою.

— Ви їсти не хочете? Чи грiти лiньки? — поцiкавилася у голодних чоловiкiв. — Рудiк, ти вже геть оборзiв! — нагримала на пса. — Давай їж.

Рудий, опустивши морду, дивився на зваренi курячi шийки з кашею, чекаючи звичного ритуалу.

I вона вiдступила: витягнула одну шийку i подала псовi, вiн обережно взяв її зубами з долонi i, проковтнувши, почав жадiбно їсти з миски. У чому полягав сенс ритуалу i звiдки вiн узявся вже нiхто не пам’ятав. Але Рудий вимагав своєї порцiї жiночої уваги i їв саме так: Галя мала подати перший кусень з руки…

Задзвонив телефон.

— Галко, я щойно говорила з Конем, — повiдомила Луїза. — Може, настрiй у мене такий, не знаю. Але так менi було легко з ним зараз… Розказала як ми з тобою гуляли… Такий класний день.

Галя пiдсмажила вранiшнi вареники, розклала по тарiлках, посидiла з хлопцями за компанiю, поки вони їли. А потiм набрала ванну води, збивши тугим струменем на її поверхнi мiцну пiну iз запахом хвої. Мала надiйний спосiб боротьби з вечiрнiм апетитом: почистити зуби години за двi-три до сну й пiсля цiєї процедури їсти вже не хотiлося. Взяла з собою у ванну книжку, i в останнiй момент — тарiлку з яблуком та мандаринкою. Занурюючись в ароматне тепло, з задоволенням подумала: хлопцi полягають — сяду писати. Один епiзод вже остаточно вималювався в уявi, другий напирав, ще нечiткий.

Швидше б за комп’ютер, тепер вже зi спокiйною душею.

У головi крутилися уривки вражень дня. Радiла за Луїзу. Чужi проблеми (не те щоб чужi, а просто не свої, яка Луїза їй чужа?) легко вирiшуються. Чому ж, розмiрковувала, сама себе розрадити не можу? Чому не можу примиритися з дурними анекдотами, якi Вiктор розповiдає по кiлька разiв в одних й тих самих компанiях? Через вiдсутнiсть делiкатностi як бовкне, як корова боталом*. «Для чого? Ти ж людину образив, невже не вiдчув?» «Не вигадуй, вiчно з мухи слона робиш!» Та навпаки, роблю вигляд, що слона, як муху, не помiчаю. А його вперта ненависть до миття посуду? А здатнiсть купити на пiкнiк з друзями силу-силенну найдорожчих шашликiв i батарею грузинського вина, що роту нагодувати й споїти можна. Скiльки тої гостини залишається на тарiлках та у напiвпорожнiх пляшках! Аж соромно за марнотратство. А на другий день учорашнiй багатiй спокiйно повiдомляє, що готiвцi — фiнiш, тому пральний порошок i цукор, якi вже два днi як закiнчилися, ще почекають…

Вона спробувала подивитися на власнi проблеми збоку, нiби це не її проблеми, а гризота когось iншого. Хiба це проблеми? — намагалася пiдступитися до них вiдстороненим сприйняттям. Посуд? — Яка дрiбниця. Вихiд такий: попросити нiжно, в жодному разi не буркотiти. А ще краще, пожартувати, мовляв, оптимiст не миє посуд ввечерi, бо сподiвається, що вранцi матиме на це бажання. Добре, як хочеш, мий зранку… Або сказати, вiдриваючи його вiд телевiзора: я посуд мию, ти картоплю чистиш. Вiн скаже: е, нi, краще я — посуд. От i добре. Одна проблема мiнус. Що там ще?

Пральний порошок закiнчився. Якi проблеми?! Попросити чоловiка купити порошок, анi словом не згадуючи про вакханалiю iз шашликами. Наступного дня нагадати ще раз. I потiм ще, немов не казала про це вже кiлька разiв. Головне — не капiтулювати та не прати його сорочки, поки не буде чим.

Анекдоти? Тут складнiше. Чому чоловiки запам’ятовують однi анекдоти, а жiнки iншi? Почуття гумору вiд статi ж не залежить. Чому тодi навiть найрозумнiшi та найвибагливiшi чоловiки регочуть вiд грубих фельдфебельских жартiв?

I чому те, що для нас — важливо, їм зазвичай видається дрiбницями, i навпаки?

Ну як аутотренiнг, допомагає?… Щось не дуже. Як казала знайома психологиня, одна з авторiв журналу: «У психологiї на собi не показують».

А то, може, полюбити мити посуд?… Це ж такi життєвi дрiбницi! Дарма, що кожен день муляє. Чоловiк може не любити цього i тому не робити. А жiнка i не любить, а робить. Так, я спокiйна, у мене теплi ноги, я люблю мити посуд. Люблю. Мити. Посуд. Менi подобається, коли пiд моїми руками гора масних тарiлок та горняток з кавовими фусами* перетворюються на стоси сяючого чистотою начиння*. Коли пательня* iз залишками пiдгорiлої цибулi стає блискучою. Коли пахне доброю рiдиною для миття посуду. Iз запахом лимону. Або полуницi. Вiд цих випарiв може врештi-решт знудити. Або можна дiстати стiйку довiчну вiдразу i до лимонiв, i до полуниць. А якi змученi, червонi, набухлi робляться руки вiд гарячої води з цими жахливими бальзамами, що одночасно — згiдно з етикеткою — мають i жир розчиняти, i за руками доглядати. Ненавиджу мити посуд! Одна втiха — найкращi iдеї спадають на думку саме за цим невдячним i монотонним заняттям.